Тож, хоч повірте ви віднині.
7.5.1959 р.
Я ПОЧУТТЯ СВОЇ ПУСТИВ
Я почуття свої пустив на самоплив душі,
Чому,– не знаю я, чому? Ще й досі в цій глуші
Зі мною дівчина моя задумливо сидить,
І, мов голубонька в гаю – все дивиться й мовчить.
І вся в зажурі, вся тремтить, а горя – повні сліз,
Яких, мабуть, всіх не вмістить
В простий селянський віз.
Весняне Сонце із-за хмар їй в кучері вплелось,
В грудях вогонь, і біль, і гнів – усе переплелось.
І враз схопилася вона, хотіла утікать,
Навіщо людям цвіт, весна, як нікого кохать?
Кохану хутко я догнав в зеленому гаю,
За плечі білі обійняв я дівчинку свою.
Чому, – не знаю я, чому, – не віриш ти мені?
Поглянь, як хороше в гаю у нашім Ірпені.
6.5.1959 р.
ЗА ДВОМА ПОГОНИШСЯ
Буря пронеслася степовим бураном,
Й серце моє стало, ніби хтось поранив.
Зрозумів я врешті, з трох котру кохаю,
Й до якої ніжність більшу проявляю.
Світять в небі зорі: раз, два, три – багато,
Я на їх дивлюся, як баран на свято.
Ну, а зорі пильно заглядають в очі,
Ніби мені тут же щось сказати хочуть.
І одна з них: – Друже, трьох красунь ти маєш,
За всіма блукатимеш й жодну не спіймаєш,
Та, якщо ти хочеш весело прожити,
То в житті потрібно з трьох одну любити.
То ж, поки не пізно – кинь ти панську звичку
І гукай одну із них у весільну бричку.
Потім вже до іншої повернулась з них
Й почала повчати, як діток малих:
– Ну, а ти, дурнесенька, – й глянула на Язю,–
Не кохай тих хлопчиків, що на кожну лазять,
Бо Жуїр обдурить, і не засміється,
Й хоч би як брикалася, а свого – доб’ється.
9.5.1959 р.
ОБЦВІТАЮТЬ ВИШНІ
Присв’ячую Воровській Стасі
Обцвіли вже вишні, яблуні і сливи,
А чомусь згадав я дівчину з Оливи,
У якої очі, ніби в небі зорі,
Рад які всяк бачить у добрі й в покорі.
Але чорні хмари зорі обступили,
Тільки до дівчини я направив крила.
Бо мене кохати мила завагалась,
Хоч колись кохати вічно присягалась.
Й біля мене днями пурхала й літала,
Поки ще про іншого з «Волгою» не знала.
В мене очі сині, в нього синя «Волга»,
А тому й розмова в нас була недовга.
Мої сині очі вже не до вподоби,
Бо яких же радощів можна ждать від роби?
Та й навіщо справді їй такий потрібен,
Як для неї «Волга» то – її вже рівень.
То ж співай же, кельмо, ти сильніше нині,
Щоб й мої світитись могли очі сині.
Щоб могли світитись, ще й сліпити «Волгу»,
Ту, що з глузду зводить в нас людей надовго.
Обцвітають вишні, яблуні і сливи,
А тому й згадав я дівчину з Оливи.
Вже пройшли і роки, і життя проходить,
А до неї й досі ніжність моя ходить.
Ходить кожен вечір, тільки Сонце ляже.
Що ж мені робити ? – може хто підскаже.
9.5.1959 р.
ГОЛОС І ВРОДА
Ніби по гіпнозу йду на твій я голос,
Він лоскоче душу, як у полі колос,
Він такий приємний, ніби в спеку море,
Що забудеш тут же про біду і горе.
Він такий красивий, чарівний і дужий,
Що й зимою голий побіжиш по лузі.
Через яр і поле, у вогонь, і в воду –
По любов, по щастя, по дівочу вроду.
7.6.1961 р.
БОЛОТЯНА ЛЮБОВ
Ти мене заставила
Думать дні і ночі
Тільки вже по іншому
Про кохані очі.
Бо вони хоч світяться,
Та зовсім не гріють,
Жабою в болоті,
Про болото й мріють.
Тільки я не знаю
Й сам, чого блукаю?
І в болоті й досі
Жабу ту шукаю.
7.6.1959 р.
ЩО МЕНІ РОБИТЬ?
– Ой, порадьте, людоньки,
Що мені робить?
Мене мила кинула,
Як без неї жить?
– Йди,– каже,– до іншої,
Нащо ти мені? –
Як таких красунчиків
Повно в Ірпені.
Я пішов зажурений,
Світ хитавсь в очах,
І, якщо відверто,
Звідкись взявся страх.
Став собі і думаю:
– В чому ж та вина,
І жінок не «пробую»,
І не п’ю вина?
Розповів знайомому,
Ну, а він мені:
– Йди й принось «Шампусік»,
Ром і відбивні.
З того часу й дійсно
Повезло всім трьом:
І вина напилися,
Й став я – мужиком.
24.6.1959 р.
ТИ Ж ПРИСЯГАЛАСЯ
Ти ж бо присягалася,
Що мене кохаєш,
Чому ж, так як вечір,
Іншого шукаєш?
Чому ж, як з роботи
Я прийду додому,
То тебе ніколи
Не знаходжу в ньому?
Ти, мабуть, вважаєш,
Цього хоче небо,
І що бути вірною
Зовсім і не треба.
Й поміняла вірність
На життя на панське,
Почуття сердечні
На вино «Шампанське».
Так живи і радуйся,
Як ведмідь росою,
Тільки вже, красунечко,
Більше не зі мною.
8.6.1959 р.
ЗАПОВІТ ЖОНАТОГО
Де жалість є – нема любові.
Й жаліть не варто взагалі,
Адже ці фрази побутові
Відомі в кожному селі.
А ми, буває, своїй волі
Йдемо, як є – наперекір,
Сміємось в очі рідній долі,
Потім самі смішні без мір.
І плачемо: – О, Боже, де ти?
Чи чуєш нас? Нащо карать?
Навіщо нам такі дуети,
Де в серці, мов коти кричать?
О, не женіться без любові!
Краще байстря, дівки, родіть,
А ви, орли, на добрім слові,
Хто попадеться, тих й – любіть!
8.7.1959 р.
А КАЗКА З НЕБА ВСЕ ЛЕТІЛА...
Ішла зима, біліли луки,
Летіло листя із дерев,
І під морозні білі звуки
Здійнявсь над лісом дикий рев.
Всіх, як могла, зима «зігріла»
Під вальс п’яніючих вітрів,
А потім на берізку всілась,
Що визирала з-за дубків.
Я підійшов, вона тремтіла,
Ну геть зовсім, немов жива,
А з неба казочка летіла
Як зорепад що в нас, в – жнива.
20.11.1958 р.
ЖИВА КАЗКА
Ти спала так ніжно,
І чомусь тремтіла,
Я довго дивився
Й всю ніч милувавсь,
Аж поки злегенька
Торкнувсь твого тіла,
І сам твоїм настроєм
Враз перейнявсь.
Воно таке звабливе,
Ніжне, кохане,
Пропахле коханням,
Пропахле життям,
Й чим більше на тебе
В ту ніч я дивився,
Тим більше відмовить
Не міг почуттям.
27.7.1959 р.
ЩОБ НАБРАТИСЬ МУДРОЩІВ
Щоб набратись мудрості,
Я забувсь про зручності,
А тому обрав я Ліру
І пішов на труднощі.
27.1.2012 р.
ДОГОДИЛА…
Якось п’яний чоловік
Повернувсь до хати,
Жінку з печі ізволік
Й став її страхати
– Ах, собача ти душа,
Лізь під стіл і нявкай.
Жінка лізе, догоджа,
А тепер там гавкай!
А як гавкнула вона,
Він її як дзизне.
– Що? Й своїх не впізнаєш,
Порося капризне?
19.2.1959 р.
ЛЮБЛЮ ЛЮДЕЙ
Я люблю людей правдивих,
Бо як їх стрічаю я,
То душа моя, як диво,
Як і вся моя рідня.
Я люблю людей відвертих,
Щоб, як кажуть, пить так пить,
І, якщо в житті прийдеться –
Було з ким поговорить.
Я люблю людей сміливих,
Що вже там і говорить!
Бо хіба із боягузом
Хто осмілиться дружить?
Я люблю людей чарівних,
Що й очей не відірвать,
Й щоб, коли до вас прийде вже,
То було за що і взять.