І раптом… Раптом із води біля «притики» вигулькнула голова дівчини з довгим волоссям. Дівчина була така гарна, що Алик аж рота роззявив. У животі в нього колько побігли холодні бульбашки, як від газованої води…

Дівчина однією рукою взяла банани, а другу приклала долонею до рота, а тоді помахала їм, дякуючи. І занурилась у воду, а за мить над водою мелькнув риб'ячий хвіст і теж зник – тільки жмурки на воді лишилися…

– Ну, бачив? Переконався? – спитав капітан.

– Ба-бачив! – пробелькотів Алик.

– Ти знаєш, – зітхнув капітан. – Я подумав, що батькам, мабуть, не варто розказувати про русалку. Твій тато такий спритний, що захоче виловити її сіткою. Пропаде сердешна… Скажеш, що я тобі відкрив таємницю про підводну протоку, яка з'єднує озеро з Дніпром… Тому, мовляв, і риба велика запливає.

Так Алик і вчинив.

Після цього Алик таки по-справжньому подружився з капітаном Галтером. Всі дні проводив у нього. Старий весь час розказував хлопцеві про захопливі морські пригоди, учасником або свідком яких він був. Алик слухав, затамувавши подих. Але якось капітан розказав пригоду, яка здалася Алику дуже знайомою. І раптом Алик згадав – та це ж із книжки Бориса Житкова «Морські історії», яку він два місяці тому читав. Хлопець несміливо натякнув капітанові на схожість сюжетів. Старий знітився, почервонів і раптом рішуче махнув рукою:– А! Більше не морочитиму тобі голови. Пробач, ніякий я не капітан, а пенсіонер-бухгалтер. От звідки і мій псевдонім – Галтер. Змалку я страшенно мріяв стати моряком, капітаном далекого плавання. Але здоров'я підвело. Всю юність я проплавав по лікарнях… До того ж я дальтонік, не розрізняю червоного і зеленого кольорів, плутаю їх. А капітан мусить розрізняти кольори обов'язково. Бо існує світлова морська сигналізація. І, сплутавши кольори, можна наробити великої біди. Особливо в тумані… Все життя я тільки мріяв про море, книжки читав, сувеніри збирав… А коли вийшов на пенсію, збудував собі оцей корабель-дачку й тішуся, як дитина. Пробач, мічмане Здоровего, що я тебе дурив!.. Хотів, щоб і тобі цікаво було. Згодом я збирався тобі правду відкрити, але ти мене випередив…

– І русалка теж несправжня? – тихо спитав Алик.

Старий зітхнув:

– Несправжня, дорогий мій!.. Це наша сусідка з протилежного берега, з якою я дружу. Умовив її за три банани зіграти русалку. Вона спортсменка-аквалангістка. На десятки метрів із трубкою пірнати може. От і припливла з того берега попід очеретом, як я їй ліхтариком підморгнув. А тоді ластом, наче хвостом, по воді хвицнула. Дуже натурально вийшло. Я і сам майже повірив… Ти вже не ображайся на мене, мічмане!..

І Алик не образився. Як не дивно, капітан Галтер став йому ще миліший і симпатичніший.

Спочатку Алик розповів усе мамі. Мама в нього добра і чуйна. її дуже схвилювала історія старого бухгалтера. А тоді вони вдвох напосіли на тата.

Тато спершу невдоволено крутив носом – важко йому було відмовлятися від задуманого, – а тоді махнув рукою:

– Та хай уже лишається сусідою ваш морський бухгалтер зі своїм сухопутним кораблем!..

Тепер у Алика Здоровеги з'явилась мрія – стати моряком, капітаном далекого плавання.

Але про своє знайомство з капітаном Галтером він нікому в класі не розповідає – це його особиста таємниця.

Пригода одинадцята

Усмішка Святого Миколая

Наближалася зустріч нового року. І не просто нового року, а нового століття і нового тисячоліття. Зустріч, яка випадає раз на тисячу років!..

– Уявляєте?!.. Ні пращури наші такого нового року не зустрічали, ні нащадки наші у найближчі тисячу років не зустрічатимуть! Уявляєте?! Уявляєте?! – патетично вигукував Вовочка Таратута.

– Однозначно! – погоджувався Вася Цюцюрський.

І весь Супер «Б», звичайно, погоджувався. Як тут можна не погоджуватись?

– То не можна цей новий рік просто так зустріти, по-звичайному, – далі вигукував Вовочка Таратута. – А як? Догори дригом чи що? Ги-ги! – реготнув Стасик Макарець.

– Ти можеш і догори дригом. Від цього твій центр розумової діяльності тільки підніметься, – сказав Вовочка.

– От я зараз як дам тобі по твоєму центру розумової діяльності, то він у тебе одразу нижче штанів опуститься! – замахнувся Стасик.

– Стоп! Гальмуй! – сказав Супер-Джон. – Вовочка таки діло говорить. Треба щось таке придумати! Супер! Щоб усі інші класи тільки кавкнули! Від заздрощів!

– Однозначно! – підхопив Вася Цюцюрський.

– Думайте! Думайте всі! – сказав Вовочка Таратута.

І всі почали думати. Пропозиції надходили різні. Наприклад, обвішати весь клас лампочками. Кольоровими. Щоб кожен приніс ялинкову гірлянду, з'єднати їх в одну здоровеннецьку гірляндишу і прикрасити нею всі стіни і стелю.

І математичку Галину Семенівну! Про гірлянду ідею подала Лариска Литвак. Про математичку додав Стьопа Юхимчук.

– Взагалі-то можна! – сказав Супер-Джон. – Але як додаткове. А головне, треба, щоб було, як вибух! Супер!

– Правильно! Ффффу-у! – підхопив Стасик. – Десятки петард з'єднати в одну, вилізти на шкільне горище і я-ак жухонути!

– Фффффу-у-у!

– Щоб директорка зі школи тебе одразу – ффффу-у!.. Вона ж заборонила петарди! – сказав Вовочка.

– Однозначно! – погодився Вася Цюцюрський.

Боря Бородавко запропонував випустити здоровеннецьку багатометрову – на весь коридор – стінну газету з карикатурами на весь Супер «Б».

– Теж можна! – погодився Супер-Джон. – Але знову ж таки, як додаткове. Думайте, чилдрени, думайте!.. Супер мусить бути! Тисячолітній супер!

– От що найбільше запам'ятовується людям? – сказав Вовочка. – Або страшні злочини. Або, навпаки, якісь виняткові шляхетні вчинки. Злочини відпадають. Отож думайте над чимось благородним, високим, героїчним.

– Що ти пропонуєш? Винести когось із вогню? – спитав Супер-Джон. – Так це спершу підпалити треба! – хихикнув Стасик.

– Я ще не пропоную, – сказав Вовочка. – Я думаю! І ви думайте!

Три дні після цієї розмови Супер «Б» думав.

А на четвертий день, у понеділок, Вовочка Таратута прибіг до школи надзвичайно збуджений. Щоки його пашіли.

– Слухайте, чилдрени! – вигукнув він. – Ви знаєте, який завтра день?

– Ну який? – сказав Стасик. – Вівторок.

– А число?

– Дев'ятнадцяте грудня. Ну?

– Голоблі гну! Дев'ятнадцяте грудня! День Святого Миколая! Коли дітям подарунки дарують.

– А-а… Так то більше в селі, – зітхнув Стасик.

– Не тільки в селі! – заперечив Супер-Джон. – Мені теж завжди дарують… О! Це ідея!.. Давайте організуємо подарунки для всього класу. Я свого предка загітую, Боря Бородавко свого… Жаль, що Вероніка перейшла, а то б і її татулечка-банкіра підпрягли…

– Ні! Я не про це… Звісно, отримувати подарунки приємно. Це всім відомо. Але одержання навіть дуже бажаного подарунка згодом забувається. А треба, щоб не забулося! Треба, щоб довго муляло – може, й усе життя!

– То що ти пропонуєш? – спитав Супер-Джон.

– Я пропоную, щоб усі ми, кожен щоб віддав найдорожче, що в нього є. Зібрали б і подарували сиротам з інтернату. Ну, і спонсорські подарунки теж, звичайно, на додачу. Бо в мене, наприклад, найдорожче – це камінь, який я знайшов у Криму, в Коктебелі, де я один раз був, ще з татом…

– Ага! – вигукнув Стасик. – У тебе якийсь камінь, а в мене новий фотоапарат! Порівняв!

– Та я ні за який фотоапарат свій камінь не проміняю! Це ж не просто камінь. Це – «усміхнений» камінь. Посередині дірка, мов усміхнений ротик. І ще одна – око. А друге наче примружив! Такий камінь!.. Але я його віддам…

Супер «Б» загув. Дехто теж намагався, ховаючись за чужі спини, вигукувати: «А чого це саме найдорожче, найцінніше?!Чому не просто цінне?! Це ж грабилівка!» – але Вовочка був, як скеля, непохитний:

– Ні! Саме найдорожче, найцінніше! У цьому весь сенс!.. І якби це хтось один зробив – нічого особливого. А якщо увесь клас, всі без винятку, це вже – супер! Буде потім що дітям, онукам, правнукам розказувати! Весь клас подарував сиротам не просто подарунки, а найдорожче, найцінніше, що в кожного було! Ви подумайте – такого ж ніколи не було! За все тисячоліття! Щоб діти – цілий клас! – у день Святого Миколая, замість одержати подарунки, дарували іншим дітям найдорожче, найцінніше, що в них є. Ніхто до такого просто не додумався! Гарантія! Це ж будуть подарунки тисячоліття! Розумієте?!