– Спокійно! – сказав Боцман Вася. – Зараз організуємо пофук. Тільки Марії Дем'янівні – ані звуку.

Якщо ви не забули, що Боцман Вася шепелявить, то ви, певне, зрозуміли, що «пофук» – це «пошук».

Учитель групи подовженого дня, тобто «продльонки», Марія Дем'янівна була дуже симпатична, але занадто полохлива. Усякі «надзвичайні події» навіть невеликого масштабу викликали в неї такий переляк, що доводилося заспокоювати її усім класом.

– По-моєму, я чув там у кущах «ань-ань», – непевно сказав Гришка Гонобобель.

– Так чого ж ти мовчав?! От іфе!.. Гайда! – махнув рукою Боцман Вася.

І весь п'ятий «А» у повному складі сипонув у кущі.

– Хлопчики! Дівчатка! Обережніше бігайте! Не впадіть! – гукнула їм услід із лавки під кленом Марія Дем'янівна, одірвавшись на мить від книжки…

… Володька Лобода вчився теж у п'ятому класі, тільки в іншій школі.

Я точно не знаю, хто винайшов водневу бомбу. А от водну бомбу винайшов, мабуть, таки Володька Лобода. Це дуже проста штука. Береться соска, звичайнісінька гумова соска для немовлят, що надівається на пляшку з молоком. Ця сама соска в даному разі надівається не на пляшку, а на водопровідний кран. Потім кран потроху відкручується. Під тиском води соска розтягується і незабаром перетворюється на отакенну ковбасяку.

Коли ви відчуваєте, що вона от-от лусне, ви негайно закручуєте кран, перев'язуєте соску ниткою і обережно знімаєте. Бомба готова. Якщо тепер ви її кинете, то від найменшого зіткнення з головою ворога вона розривається, і вашого супротивника заливає водою з голови до ніг… Ефект надзвичайний: ворог отетерів і принаймні на півгодини вибув із строю (доки не висушиться або не переодягнеться).

Володька Лобода – абсолютно неповторна й неможлива людина. Він не визнає жодних ігор, крім війни. У Володьки широке вилицювате обличчя і приплюснутий, без перенісся ніс, – як у боксера або американського гангстера. Вузькі Володьчині очі палають божевільним вогнем, коли він гасає по Ботаніці й гаркаво репетує: «Уг-гя!..» – що має означати «Ура». Якщо треба зобразити постріл, Володька не кричить звичайне «піф», «паф» або «пу». Наставляючи пістолетом вказівний палець, він противним голосом несамовито гугнявить: «Ань-ань! Ань-ань!» І ці неймовірні звуки сіють у ворожих лавах страшенну паніку.

В цілому Володька Лобода – типовий палій війни. Причому війни, які він розпалює, ні в якому разі не можна назвати справедливими, благородними або визвольними. Зовсім навпаки. В історію людства поряд з війнами Александра Македонського, Батия і Чингізхана війни Володьки Лободи увійдуть як війни несправедливі, загарбницькі й спустошувальні.

Він нападав на мирних «продльонщиків» з інших шкіл, закидав їх водними бомбами, конфісковував м'ячі, скакалки та інший ігровий реманент. І віддавав тільки за годину, після втручання керівників «продльонки». Діяв він наскоками, несподівано і раптово, без офіційного оголошення війни. І після короткої бойової операції, не давши супротивникові отямитися й зібратися на силі, тікав зі своїм воїнством у глибокий, порослий деревами й кущами яр…

Саме у цей яр і сипонув зараз наш п'ятий «А». На дні яру була невелика галявина – пересохле русло колишнього струмка. І отут-то…

Під трьома деревами, як у ковбойському фільмі, стояли притиснуті спинами до стовбурів Хамід, Батир і Дениско. Їх тримали за руки по двоє, а Дениску аж троє воїнів Лободи. А сам Володька, мокрий з голови до ніг, ходив від одного до другого і розстрілював їх з авто мата-в одо мета системи «Соска», гугнявлячи:

– Ань-ань!.. Ань-ань!.. Ань-ань!..

Не бажаючи применшити чоловічу гідність хлопчачої половини нашого п'ятого «А», я все-таки мушу визнати, що вирішальну роль у цій конкретній військовій операції відіграли саме дівчатка.

– Ах ви розбійники!

– Ах ви хулігани!

– Ах ви бандити!

– Що ж це ви робите?!

– Як ви смієте?!

– Як вам не соромно?!

– Пустіть зараз же!

І все це на такій високій верескливій ноті, на якій вміють кричати тільки дуже обурені дівчатка.

Я думаю, не лише розбишака Володька Лобода, а й справжній військовий підрозділ міг би не витримати, розгубитися.

Галочка Семенова безстрашно підскочила до Володьки Лободи, вирвала з його рук «автомат-водомет», швиргонула його в кущі й зарепетувала:

– Ах ви безсовісні!.. Що ж це ви робите?! Це ж наші узбецькі друзі! Виходить, вони прилетіли за п'ять тисяч кілометрів, щоб ви отак обливали їх водою?! Та ми вас!.. Та ми вам!..

Фельдмаршал Лобода отетеріло дивився на неї. Його воїни одразу ж одпустили бранців і теж розгублено кліпали очима. Нарешті Володька трохи прийшов до тями.

– Та ну вас!.. Розкричалися… Вже й пограти не можна… Хіба з вами пограєш у якусь людську гру… Ну, кадри!.. Гайда, хлопці!.. Ань-ань!.. – але те «ань-ань» вийшло в нього кволеньке, дохлувате. І під оте дохлувате «ань-ань» військо Лободи зникло у кущах.

Вперше в історії Лободиних війн перемогу над ним було одержано без жодного пострілу.

Старший з узбецьких хлопців, мокрий як хлющ Батир, підійшов до такого ж мокрого як хлющ Дениска, зняв свою тюбетейку і надів Денискові на голову.

– О!.. Дениско – справжній батир! Не Батир – батир, не Хамід – батир. А Дениско – батир!

Дениско ніяково здвигнув плечима, а всі здивовано перезирнулися. Усе з'ясувалося пізніше.

Батир і Хамід забрели у кущі. Там на них напало Лободяче військо й захопило у полон. Дениско випадково став свідком цього викрадення. Назирці подався за ними у яр. І там, коли Володька Лобода підняв над головою «водну бомбу», щоб кинути її на Батира й Хаміда, Дениско здійснив десантну операцію. Ззаду накинувся на Володьку, вдарив по «бомбі», «бомба» розірвалася у Володьки над головою… Але… сили були нерівні…

Що було далі, ви знаєте…

Отоді-то вперше й довідалися всі про Денискову мрію стати десантником.

І хоч «десант» перемоги не приніс, усі визнали, що вчинок Дениска заслуговує на високу оцінку. І що мир треба захищати.

І що кадрові військові дуже для цього потрібні. А десантники, може, особливо.

За два дні на Денисковій парті лежав аркушик із зошита в лінійку, на якому було виведено жирним червоним п'ятірку з хвостиком…

Остання п'ятірка з хвостиком

Ні-ні! Йдеться не про Денискову. Денискова була не останньою.

Але почекайте – про ту останню п'ятірку з хвостиком розповімо трохи згодом.

А тепер час познайомитися з Іринархом Івановичем.

Якщо ви його ніколи не бачили, ви собі навіть не уявляєте, що це за людина. Коли він, злегка накульгуючи, заходить у школу, перше враження, що то якийсь професор. Фетровий капелюх із шовковим кантом. Синій костюм-трійка. Сліпучо-біла сорочка, краватка. У руках – валізка-дипломат. Якщо до цього додати благородні риси немолодого обличчя, поважну, досить огрядну, статечну фігуру, то вийде портрет члена-кореспондента Академії наук або художнього керівника столичного театру.

Ще й ім'я, яке зустрічається один раз на кілька мільйонів людей – Іринарх. Іринарх Іванович.

Але він не професор, не член-кореспондент і не художній керівник театру, Іринарх Іванович – учитель праці.

У майстерні він знімає капелюха, перевдягається у синю спецівку, виймає з дипломата інструменти і починає урок.

Такого вчителя праці, я думаю, немає у жодній школі країни. Є інші, дуже гарні, але такого немає.

Тільки не думайте, будь ласка, що він якийсь дивак, оригінал, як то кажуть «з привітом». Нічого дивацького в ньому немає. Хіба, може, те, що він носить інструменти в дипломаті, замість спокійно залишати їх у шафі майстерні. Але…

– Носить же музикант свою скрипку або віолончель з собою, – усміхається Іринарх Іванович. – І нічого. А для справжньої робочої людини інструмент – все одно, що для музиканта скрипка… Ну, звичайно, дорогі товаришочки сини й дочки, токарного верстата не понесеш. А от ножівку, терпуг, плоскогубці, молоток, рубанок – завиграшки. Якось звикаєш до свого інструменту. І чужий молоток уже не такий замашний, і чужий рубанок не так стружку зніма…