Весь клас аж підскакував від цікавості:

– Хто?!

– Хто?!

– Хто?!Всі підозріливо дивилися одне на одного, але ніхто не признавався.

А сталося от що.

У райвідділ міліції, що міститься за два будинки від школи, раптом хтось подзвонив по телефону:

– Дядечко черговий! У телефонній будці біля райвідділу стоїть сумка з грошима. Будь ласка, вийдіть і заберіть. Тільки швидше.

Голос був дитячий, але хлопець чи дівчинка, черговий міліціонер розібрати не зміг.

– А ти хто? Звідки? – спитав він.

– 3… з п'ятого «А»… – почав був той «хтось», але потім чи то перелякався, чи то розгубився, чи, як я вже сказав, забажав лишитися невідомим – клац! – і поклав трубку.

Коли черговий вискочив із райвідділу, у телефонній будці вже нікого не було, а на підлозі під апаратом справді стояла сумка з грошима.

Виявилося, у той день уранці касирка однієї з київських установ пішла в банк по зарплату для колективу. Як правило, вона завжди з банку дзвонила і за нею когось присилали, щоб сама не несла гроші (бо сума була чималенька, близько ста тисяч). На цей раз вона ніяк не могла додзвонитися (щось у них сталося з телефоном). І пішла з банку без супроводу. Дорогою їй стало зле, вона ледве дійшла до лавки у скверику, сіла і знепритомніла. Перехожі викликали «швидку допомогу». «Швидка» приїхала, забрала її в лікарню. І ніхто не помітив, що під лавкою лишилася сумка з грошима… І от «хтось» із п'ятого «А» ту сумку знайшов і передав у міліцію в такий не зовсім звичайний спосіб.

На другий день до них у клас прийшов заступник начальника райвідділу міліції підполковник Кочубей. Високий, ставний, гарний, схожий на кіногероя, він говорив з ними, як з дорослими, без тіні сюсюкання, шанобливо і серйозно.

– Друзі! – сказав підполковник. – Те, що зробив хтось із вас, заслуговує високої оцінки. На жаль, ще трапляються люди, які, знайшовши багато грошей, не втримуються і привласнюють їх. Той, хто сидить серед вас, не тільки не зробив так, а й виявив скромність, не захотів назвати себе, щоб уникнути подяки й цінного подарунка. І це ще збільшує повагу до нього працівників органів міліції. Але все-таки нам хотілося б знати, хто це. Щоб потиснути йому руку і подякувати не тільки від себе, а й від великого колективу установи, від сотень людей, чесно зароблені гроші яких лежали в тій сумці…

Підполковник міліції повільно обвів поглядом клас. Усі почали перезиратися. Всі чекали, що зараз от-от хтось встане і скаже, скромно опустивши очі: «Це я…» Але ніхто не встав і не сказав.

– Ну, що ж… – підполковник усміхнувся. – Хай буде так. Але знайте, хто б це не був – хлопчик чи дівчинка, – я його чи її дуже поважаю. Щиро бажаю вам успіхів у навчанні і всього-всього найкращого. Якщо коли-небудь вам щось буде потрібно по нашій лінії, будь ласка, звертайтесь. З радістю допоможемо. Бувайте здорові!

І підполковник пішов.

Класний керівник, учителька української мови і літератури Глафіра Павлівна, цвіла, як троянда, від гордості й задоволення.

– Молодці!.. Тобто, я хотіла сказати, молодець! – той, хто це зробив… Я, звичайно, розумію, скромність – окраса людини… Але… я, звичайно, хотіла б знати… Я не допитуюсь… звичайно… Але мені б, звичайно, було б цікаво… – вона обвела свій п'ятий «А» таким прохальним поглядом, що всім аж стало ніяково: «Невже ти мені, мені, твоєму класному керівникові, не відкриєшся?! Невже?!» – благав її погляд.

– Ну, признайся! Ну! – підхопилася Шурочка Горобенко.

– Це вже просто свинство! – вигукнув Гришка Гонобобель.

– Уявляєте? Уявляєте? Кошмар! – заджерґотіла Люська Зарічняк.

Але все було марно. Ніхто не признався.

За кілька наступних днів у їхньому класі не було поставлено жодної поганої оцінки. Вчителі утримувалися від цього. Боялися – а що як вліплять ненароком оту погану двійку чи одиницю отій самій благородній особі?

Гришка Гонобобель раював:– Не знаю, люди, хто це зробив, та я особисто йому вдячний. Хай зробить іще щось. Ги-ги!

Але більшість на чолі з Шурочкою Горобенко дійшла висновку, що ситуація в класі склалася ненормальна і треба щось робити…

– Скромність скромністю, але так далі тривати не може. Увесь же клас просто тіпається. Треба його… чи її… виявити! – рішуче сказала Шурочка. – Треба проаналізувати – хто міг, а хто не міг… і одне слово… От будемо підходити і дивитися просто у вічі. Гадаю, не такий уже він… чи вона… Штирліц, щоб зовсім нічим себе не виказати.

– Правильно! – одностайно погодилася більшість.

І почали перебирати кожного, згадувати й аналізувати. Отож давайте й ми з вами спробуємо уважно придивитися до учнів нашого п'ятого «А».

З кого почнемо?

Ну, візьмімо спершу найпомітнішого і, навпаки, – найнепомітнішого.

Гришка Гонобобель і Антоша Дудкін, або надкушений пиріжок

Гришку Гонобобеля ви, певна річ, знаєте. Його всі знають. Його важко не знати. О!.. Чуєте?…

Ні! То не землетрус, не пожежа, не стихійне лихо…

То Гришка Гонобобель розважається на перерві.

Голосна він людина! Такі «шумові ефекти», як він, ніхто в реалі створити не може. Якби проводили світові чемпіонати з верещання, Гришка Гонобобель, безперечно, посів би призове місце.

Та що я вам кажу. Ви ж добре знаєте Гришку Гонобобеля з п'ятого «А» класу.

А от Антошу Дудкіна ви, мабуть-таки, не знаєте. Його рідна мама не дуже знає. Такий він тихий, скромний і непомітний. Ніколи не висовується, не підскакує, руку догори не тягне, як деякі. Сидить собі, наче мишка, за партою і мовчить. Хоч коли б його вчителька Глафіра Павлівна спитала, він завжди відповість як треба. Не те що Гришка Гонобобель. Той галасує тільки на перервах. А на уроках німий мов риба. Бо в голові у нього, як каже технічка Олімпіада Самсонівна, – «протяг».

Але все одно Гришка Гонобобель – це Гришка Гонобобель. Ви його знаєте. А Антоша Дудкін – це Антоша Дудкін. І ви його ще не знаєте.

І, може, ні я, ні ви так би й не знали Антошу Дудкіна, якби…

Якби не Вася Лоб і не надкушений пиріжок.

Вася Лоб – семикласник. Але його обминають навіть дев'ятикласники. Таким здоровецьким створила Васю матінка природа. Руки довгі, шия могутня, щелепи квадратні, важкі. Ходить він перевальцем, на напівзігнутих, метляючи безладно руками. Зовсім як снігова людина – єті. Так його дехто пошепки й називає. Коли хтось трапляється йому на дорозі, він, нагнувши голову, похмуро дивиться спідлоба і говорить одне тільки слово: «Вріжу!..» І на дорозі вже нікого нема… Галасливий Гришка Гонобобель до Васі говорить тихим голосом, запобігливо називає його «Василь Васильович» і роблено солодко усміхається.

У той день на другому поверсі по лінії «бережливих» мав чергувати п'ятий «А». Ви, звісно, знаєте, що таке ті чергування. Справа надзвичайно серйозна. Треба стежити, щоб був порядок, щоб ніхто нічого не розкидав, не колупав стіни, не відкручував для розваги в умивальнику кранів, а тим більше не чвиркався водою, не вмикав без потреби електрику і так далі… Тут потрібні люди авторитетні, енергійні, а то й зубаті.

А в учнів, яким випало чергувати, того дня були «перебої з кадрами». Наближався День Перемоги, і в усіх енергійних і авторитетних організаторів клопоту було вище голови – і стінгазета, і самодіяльність, і запрошення ветеранів, і всяке інше.

Одне слово, сталося так, що всі розбіглися і на чергування вийшли тільки Антоша Дудкін і Тая Баранюк, висока, худа, з довгою тонкою шийкою і у великих, наче з іншого обличчя, окулярах. Тая була така ж тихоня, як і Дудкін. До того ще й страшенно сором'язлива. Що п'ять хвилин із будь-якої причини вона червоніла, причому так, що у неї виступали сльози.

Коли вони удвох вийшли на першій перерві з пов'язками чергових у коридор, Гришка Гонобобель аж покотився від реготу: