Пробував зайнятися комерцією і Владлен. Торгував сигаретами, сахарином. Навіть зварив один раз мило на продаж (яке хоч і не милилося, але бруд змивало). Та стати справжнім торговцем не зміг і він. Чогось бракувало в його характері, щоб, стоячи на розі, отак хвацько, як інші, вигукувати: «Єсть сигарети «Ліванте»! Єсть сигарети «Гунія», «Юно»! «Гонвед»! «Симфонія»! Пара — три! Пара — п'ять! Навались, в кого гроші завелись!» Владлен стояв мовчки і лише зрідка, простягаючи пачку сигарет, промовляв: «Будь ласка!.. Будь ласка!»

Скоро він кинув торгівлю. Одне тільки згадував з блиском в очах. Він торгував біля кінотеатру «Оріон» (довоєнний «Ударник» на Галицькому базарі), і білетерша за пару сигарет пускала в кіно. Я аж рота роззявив, коли він розказував мені про «Ешнапурського тигра», «Індійську гробницю.

– А «Зрадливий Екегарт» — Тео Лінген! А «Сім років невдач» з Гансом Рюманом! А «Веселі волоцюги»!.. Слухай, можна пупа порвати! Такі коміки!..

Я кліпав очима і мовчав. Невже десь люди зараз сміються?! Невже може бути смішним щось, пов'язане з німцями?! Я не міг цього збагнути. Коміки! Добрі мені коміки... Вішають і розстрілюють людей! Я взагалі в кіно був лише кілька разів за своє життя. Точніше — п'ять. Бо ходити треба було за чотири кілометри, аж в Іванкове, куди приїздила кінопересувка. А він, бач... «Ешнапурський тигр», «Індійська гробниця»... У мене ворухнулось недобре почуття до нього. Та воно не встигло зміцніти і оволодіти мною.

– Кепські в них справи,— зашепотів Владлен зовсім тихо.— Драпають вони. Раніше машини їхали здебільшого вниз по бульвару до Бессарабки повз наш будинок, а тепер навпаки — на захід, на Брест-Литовське шосе. І такі обшмульгані, пошарпані... Драпають.

А нещодавно наші бомбили Київ. Здорово бомбили! Ми з мамою стояли в парадному під сходами, дивилися крізь прочинені двері, як у небі, осяваючи весь Київ, повільно спускалися на парашутах скинуті нашими освітлювальні ракети; прислухалися, як десь гупають бомби і (от не повіриш!) шепотіли: «Давайте, голубчики, давайте!..»

А про капітана Калашникова чув?

Ні? А в нас у Києві про нього весь час говорять. Одні кажуть, правда, Колесник, інші Колесников, але більше Калашников. Німці його, як вогню, бояться. Він із своїми партизанами їм капут робить.

Скоро, брат, усе переміниться... Наші вже зовсім близько... Ідуть, ідуть.— І так він це переконано сказав, що мені аж жарко стало від хвилювання. Здалося мені, що з тої миті серце моє стало битися по-іншому, не так, як доти.

...Владлен уже давно спав, а я все ще лежав і думав. І думки стрибали і плуталися в моїй голові.

Як же це так? Десь наші вже зовсім близько, а над нами збиткується німецький запроданець Гурмаза.

Десь німці вже драпають на обшарпаних, обшмульганих машинах, а ми наймитуємо на діда Гурмазу.

Десь відважний капітан Калашников робить німцям капут, а нас ставлять на коліна перед Гурмазою.

Та що там! Десь люди просто сміються, хай навіть з якогось дурного німецького зрадливого Екегарта (бо так і треба, бо живі люди мусять сміятися, навіть у неволі,— інакше вмре їхня душа), а ми не те що сміятися, бігати забули, ходимо, насилу ноги тягнемо, маленькі згорблені дідусі й бабусі. Ще рік-два такого «виховання», і ми станемо отарою — безвільною, безсловесною — куди її женуть, туди вона йде.

Тоді я не розумів, тільки тепер збагнув, що це було саме те, чим смертельно страшний фашизм, окрім убивства і катувань,— він робив з поневолених людей покірних безвільних рабів.

І це було гірше од смерті.

Я лежав на печі у непроникній чорній пітьмі, і мені хотілося заснути й більше не прокидатися. Завтра ж п'ятниця... Так зле, так тяжко мені ще ніколи не було.

Коли довго не спиш, то здається, що тільки на хвилиночку задрімав, як уже й ранок.

Я розплющив очі і одразу все пригадав. Ніби й не спав зовсім. Той самий страшний тягар на серці.

Владлен уже встав і, вмиваючись, смішно пирхав.

«Хоч би він пішов скоріше, ще до того, як мені йти»,— з тугою подумав я.

Не хотілося, щоб він узнав про ту нашу «науку»,— так гостро відчув я раптом усю принизливість її.

Але Владлен не поспішав. Походжав по подвір'ю, роздивляючись довкола. Зупинився біля сарая і сказав мені (матері вже не було, ще вдосвіта пішла на поле):

– Хочеш, я вам оці двері полагоджу. Ич, діряві які!

Він усе-таки хотів «одробити».

– Та в нас і дощок нема,— сказав я, нетерпляче тупцюючись: мені вже час було йти. Через польові роботи наша «наука» починалася рано і була дуже коротка — півгодини, але ніколи не відмінялася. «Головне — система і порядок»,— казав дід Гурмаза. Але, я думаю, та жорстока «наука» просто давала йому втіху, приносила якусь злу радість.

Владлен помітив моє нетерпіння:

– Ти кудись ідеш?

– Та треба...— промимрив я. І раптом, несподівано для самого себе, став розказувати йому все — про діда Гурмазу, про своїх друзів, про нашу «науку»...

Він слухав мовчки, не перебиваючи ні словом. Я не встиг договорити. З вулиці почулося тоненьке Галине:

– Володько! Мерщій! Битиме ж!

Щось наче штовхнуло ззаду, і ноги самі понесли на вулицю (вже давалося взнаки «виховання»). Я тільки встиг крикнути на бігу Владленові:

– Прощай! Хвіртку зачиниш!..

Цього ранку Гурмаза був у доброму гуморі. Він сипав жартами і дрібненько сміявся.

– Ану бадьоріше, пуголовки! Повзете, як воші по собаці, болячка вам у печінки. Бадьоріше, ковінька вам в око, хе-хе-хе-хе!..

Коли Федько Яременко, що йшов переді мною, ненароком збився з ноги, і я спіткнувся, ледь не впавши, Гурмаза весело сказав мені:

– Ану дай йому по мармизі добренько! Ану дай! Я дозволяю. Повчи його, щоб знав, як ходити. В око ціль, в око!

Я мовчав і не рухався. Все завмерло в мені.

– Ну! — підвищив голос дід Гурмаза.

– Не буду! — тихо сказав я.

– Щось я не розчув, повтори!— сказав він і витяг з-за халяви нагая.

Всім єством я відчував небезпеку, серце зупинилося в грудях, ноги затерпли, але повторив:

– Не хочу!

І враз вогнем опекло спину, потім груди, шию, щоки... Наче світ спалахнув пекучим полум'ям.

І тоді несподівано пролунав дзвінкий голос:

– Перестань, катюго! Перестань, гад!

Удари вмить припинилися.

Я звів очі — на паркані сидів Владлен.

– Ти — підлий запроданець! Нам про тебе все відомо. Я — зв'язковий капітана Калашникова! Він звелів передати — тебе жде страшна кара. Скоро прийдуть наші. Начувайся!

Дід Гурмаза так і закляк з нагаєм у руці. Спершу зробився білий-білий, як стіна, потім почав наливатися кров'ю.

– Га... га... ти... ти... — йому одібрало мову.

Він зробив рух у напрямку до Владлена, але зупинився і кинувся назад до будинку. Він біг згинці, наче тікав, через весь двір, якось криво, припадаючи на ліву ногу й хрипко вигукуючи:

– Ну пожди!.. Пожди!.. На порозі перечепився і впав. І аж засичав, як змія.

– Тікайте! — крикнув Владлен і стрибнув з паркану на вулицю. Ми сипонули до воріт.

Я догнав Владлена вже біля грейдера й крикнув:

– Сюди, стежкою!

Ми звернули до Галиної хати, пробігли садок і подалися городами на край села, до лісу. Тільки в лісі одсапались і пішли повільно. Довго мовчали.

– І як ти так...— сказав я нарешті.— Він же міг тебе вбити на місці. Він же такий...

– Бач, не вбив... Він боягуз. Точно. Всі зрадники боягузи. Помсти, кари бояться.

Я згадав, як біг дід Гурмаза через двір, пригнувшись і спотикаючись, як упав на порозі, і подумав, що, мабуть-таки, правда — боягуз. Чого він біг у хату? По зброю? Не бачили ми в нього ніякої зброї, крім нагая! Та й хіба став би хтось