А коли що-небудь цікаве придумаєте, то тільки для себе. Дівчат на гарматний постріл не підпускаєте. Скільки це може тривати! Треба вам носа втерти, обов'язково треба. Миготять перед очима дерева, свище у вухах вітер.
Цілий місяць готувалася Людка до цього дня. Тата упросила лижі їй купити такі, яких ні в кого в селищі немає. Зі старшим братом тренувалася потай від усіх. По-справжньому. Він же другий спортивний розряд має.
Тільки б перегнати, тільки б прийти першою.
Митенько, ну відстань, ну будь ласка, відстань іще трошки.
Дуже пересохло, дере в горлі, коле в боці — захекалася Людка. Серце б'ється, як скажене.
О! Ось і сторожка, треба повертати назад.
Та не встигла Людка двадцяти кроків одійти від сторожки, як лицем у лице зіткнулася з Митьком.
Широким розміреним кроком плавно ковзав він по прокладеній нею лижні. Глянула Людка — й ойкнуло в неї серце. Збагнула вона раптом підступність Митьчину. Зрозуміла — спеціально він її вперед пропустив, щоб лижню прокладала. Адже по проложеній лижні куди легше йти. І Митько береже сили. А потім вирветься вперед і прийде першим. Диви ти, як рівно дише. Ах, хитрюга!
Лють охопила Людку. Ні, ні, не буде цього! Хай лусне в неї серце, хай віднімуться ноги — та не дозволить вона, щоб він її перегнав. Нізащо!
Людка оскаженіло натискує на палиці; задубілі, налиті свинцем ноги, здається, рухаються самі по собі, механічно, незалежно від її бажання.
Людка задихається. Їй здається, що повітря вже не проходить в легені, й серце от-от зупиниться. Потемніло в очах.
І раптом — ніби в грудях одкрився якийсь клапан: стало легше дихати, серце вже не розривається, додалося сил.
«Друге дихання, — майнула думка, — Авжеж — друге дихання». Брат говорив їй про це. Так буває у спортсменів: коли, здається, вже нема сил, видихався, і раптом одкривається «друге дихання» і можна змагатися далі.
Біла снігова твердь перехилилася і почала сама вислизати з-під ніг — схил, гора. Можна хвилину перепочити, ковзаючи вниз.
Як тремтять і підломлюються ноги! Тільки б не впасти!
Ху! Благополучно. Ну, тепер уперед. Лишилось не так уже й багато.
Вона обернулася.
І в горлі підскочив і захлинувся радісний сміх. Метрів сто від неї судорожно борсався в снігу, підводячись, Митько.
Їй стало шкода його.
Вона вже була впевнена в своїй перемозі. Тепер йому годі й думати обігнати її. І незважаючи на втому, їй закортіло співати, кричати від радості.
Невеличкий підйом і знову схил, порослий густим сосняком.
Треба бути дуже уважною, пильнувати, щоб, бува, не зачепитися за якусь кудлату соснову гілляку, обвислу під снігом.
Раптом напереріз Людці з сосни на сосну майнуло щось руде, і з гілок посипалися важкі лапаті сніжинки.
Білка.
Від несподіванки Людка різко загальмувала. І саме вчасно. Лижі, немов у петлю, попали під товстий сосновий корінь, що стовбурчився над землею, але, присипаний снігом, не був видний.
Ще секунда — і Людка полетіла б сторчака. Може, й ноги поламала б. Адже, кріплення в неї жорсткі — міцно черевики до лиж припасовують — легше лижу зламати, ніж одірвати.
Та й схил досить крутий, швидкість чимала. Не загальмувала б Людка — була б біда.
Людка позадкувала. Нервово висмикує лижі з-під коріння. Квапиться.
І раптом — блискавицею промайнуло: Митько! Адже він слідом їде. По її лижні. І гарячкує, так мчить, що нічого перед собою не бачить, тільки й думає, щоб наздогнати. Не помітить він кореня, аж ніяк не помітить. Та той іще так хитро під снігом сховався. І не можна ж баритися ні секунди!
Ще якусь мить Людка стоїть, вагаючись.
Потім раптом з усього розмаху встромляє лижну палицю в сніг біля самісінького кореня — глибоко, так, щоб не впала. І, відштовхуючись тепер уже тільки однією палицею, кидається вперед. Вона зразу відчуває — наскільки стало важче. Ліва рука — ніби зайва, непотрібна. Даремно тільки теліпається.
Ліс поступово рідшає, ще трохи — і він кінчиться. А там, на узліссі, місток через ручай, там давно з нетерпінням чекають друзі, там — перемога!
А втім, Людка чомусь не відчуває зараз радості близької перемоги.
Вона щохвилини оглядається і весь час прислухається. Але дерева, що мелькають перед очима, заважають хоч щось побачити, а свист вітру не дає нічого почути.
Що там з Митьком? Де він? Чому не видно його? А може.
Вона побачила його зовсім несподівано, коли він був уже поряд із нею. Обходив зліва. І, обганяючи її, Митько наче естафету простягнув їй лижну палицю. Це була її, Людчина, палиця. Третя в Митьчиних руках.
Людка полегшено зітхнула. І чомусь зовсім байдуже поставилась до того, що Митько її випереджає. Лише відчула раптом смертельну втому. І зрозуміла, що ні доганяти, ні переганяти Митька вже не в силі.
— Ур-ря! Ур-ря! Митько — переможець! Молодець, Митько! Ур-ря! — горлали хлопці, оточивши Митька, що ледве тримався на ногах.
Дівчатка стояли осторонь, тісною групкою, — принишклі, розстроєні, похмурі.
Мовчки зустріли вони Людку.
Людці було байдуже.
Лише одна думка стукотіла у голові: «Невже він битиме оці свої десять щиглів?..»
І не було ні страху перед болем, ні приниження, а тільки розгубленість та зчудування.
Проте Митько нічого не сказав, не глянув у її бік. І навіть не став хвалитися своєю перемогою. А заквапився додому.
Був обідній час.
Усі почали розходитися.
А по обіді, вийшовши у двір, Людка побачила Митька, який чомусь тинявся біля її дому. Він, видно, давно вже виглядав на неї. Побачивши Людку, Митько одразу підійшов до неї. Був він явно «не в своїй тарілці». Мабуть, так незвичайно і незвично для нього було те, що збирався він їй сказати.
— Слухай… знаєш… — він зиркнув на неї спідлоба й почервонів. — Ми з хлопцями снігову фортецю хочемо збудувати на горі… Нам люди потрібні. Ти зі своїми дівчатками не могла б… Якщо хочете, звісно… А то ми й самі, звичайно, впораємось. Га?
Людка дивилась на нього розгублено і мовчала. Вона не могла ще знайти слів, щоб відповісти.
Але вона раптом зрозуміла одне: так, Митько, певна річ, переможець — тут уже нічого не вдієш, — але переможеного в цьому змаганні не було.
1960 р.
ІМПІЧМЕНТ[1]
Шостий «Б» готувався до президентських виборів. Кандидатів було дев'ять. Але семеро з них були нещасні самовисуванці, які жодних шансів не мали. Ми їх навіть не називатимемо. Реальних претендентів було двоє — Вовочка Таратута і Боря Бородавко. Вовочка був білявий, кирпатий, веснянкуватий, зі щербатим зубом. І дуже симпатичний. Усі в класі його любили. Особливо за те, що він весь час розповідав анекдоти про Вовочку і підсміювався сам із себе, наче то він був героєм тих анекдотів. Але у Вовочки був один серйозний недолік — Вовочка був ледар. Замість того, щоб виконувати домашні завдання, він дивився телевізор. А контролювати його не було кому — батьки цілий день працювали. Тому у Вовоччиному щоденнику раз у раз проскакували то двійки, а то й одиниці. А президент класу, як ви знаєте, мусить бути авторитетним, якщо не зразковим.
І в цьому розумінні другий претендент, Боря Бородавко, мав незаперечну перевагу, позаяк був круглим відмінником. І взагалі страшним ерудитом. Регулярно читав перекладну дитячу енциклопедію «Все про все» і приголомшував однокласників потрясаючими повідомленнями: проте, наприклад, що шиї у жирафи й у вчительки математики Анастасії Петрівни однакові, бо мають одну й ту саму кількість хребців; що кропива й медуза — майже родичі, бо жалять за одним принципом;що кусають людей не комарі, а комарихи, бо комарі-чоловіки — вегетаріанці, харчуються виключно соком рослин, а от комарихи — кровопивці, вампіри. Останнє повідомлення дуже потішило хлопців, бо Раїска Котова на прізвисько Раїска Мняу розмахувала перед носами хлопців газетною вирізкою, де було надруковано, що найдужча людина у світі не чоловік, а жінка — п'ятиразова чемпіонка з армрестлінгу[2] канадка Ліана Дюфренс. Та й іншими багатьма неймовірними фактами і коментарями збагатив однокласників ерудит Боря.