Я метнулася крізь стіну важкого диму – й опинилася на величезній порослій травою луці. Перестрибнула через камінь – і за мить збагнула, що це – безголове тіло.

Очі мої прочісували поле битви. Кругом валялися шматки вурдалаків, а з величезної ватри в сонячне небо валив пурпуровий дим. Попід набряклою хмарою диму можна було розрізнити сліпуче-блискучі постаті, які металися й борюкалися, а скрегіт, із яким роздиралися на шматки вурдалацькі тіла, не вщухав.

А я шукала одне: чорний кучерявий чуб Дієго. І ні в кого навкруги не було такого темного волосся. Був один здоровезний вампір – такий темночубий, що його волосся здавалося майже чорним, але він був занадто кремезний, і коли я придивилася, то угледіла, як він віддирає Кевінові голову, жбурляє її в полум’я, а тоді стрибає комусь на спину. Джен? Був іще один вампір із прямим чорним волоссям – на цей раз занадто мініатюрний, щоб бути Дієго. Чорнявий вурдалак рухався так швидко, що я не могла розрізнити, хлопець це чи дівчина.

Я знову роззирнулася, почуваючись як на долоні. Вбирала очима обличчя. Щось було зовсім мало вампірів, навіть якщо рахувати загиблих. Мабуть, чимало вурдалаків уже спалили. Серед живих здебільшого були незнайомці. На мене зиркнув якийсь білявець, зустрівшись зі мною поглядом, і в сонячному промінні очі його спалахнули золотом.

Ми програли. Кепсько.

Я почала відступати до дерев, але недостатньо швидко, оскільки досі шукала Дієго. Його тут не було. Не було й знаку, що він узагалі тут з’являвся. Ні сліду його запаху, хоча я розрізняла аромати майже всіх членів Раулевого загону, а ще запахи незнайомців. Змусила себе роздивитися останки. Ніщо не нагадувало Дієго. Я б упізнала навіть один-єдиний палець!

Я розвернулася й побігла до дерев, зненацька втямивши, що про Дієго Райлі збрехав так само, як і про решту.

І якщо Дієго не тут, то він уже мертвий. Усе легко стало на свої місця – здалося, що я й так давно вже знала правду. З тої самої миті, коли Дієго не переступив порогу підвалу слідком за Райлі. Вже тоді Дієго не було серед живих.

Я вже заглибилася в ліс, аж раптом ззаду на мене налетіло щось таке потужне, як чавунна куля, якою розвалюють будинки, та жбурнуло на землю. Чиясь рука стисла мене за шию.

– Будь ласка! – схлипнула я. Просила, щоб смерть була миттєвою.

Рука завагалась. Я не відбивалася, хоча інстинкт спонукав мене кусатися, битися, роздирати ворога. Та твереза половина мене усвідомлювала, що це не допоможе. Райлі збрехав і про те, що ці старі вампіри – слабкі, – у нас від самого початку не було жодного шансу. Та навіть якби у мене й з’явився шанс здолати чужака, я все одно не здатна була поворухнутися. Дієго більше немає, і пекуче усвідомлення цього вбило в мені снагу до боротьби.

Раптом я опинилась у повітрі. Влетіла в дерево й упала на землю. Слід було зробити спробу тікати, але ж Дієго все одно мертвий. І цього не змінити.

Білявець пильно дивився на мене, тіло його було готове до стрибка. На вигляд він був управним бійцем – набагато кращим, ніж Райлі. Проте він не робив ніяких випадів. Не божеволів од бою, як Рауль чи Крісті, а цілковито тримав себе в руках.

– Будь ласка, – повторила я, воліючи, щоб усе скінчилося чимшвидше. – Я не хочу битися.

Хоча він і досі стояв у сторожкій позі, обличчя його змінилося. Він дивився якось дивно – я не могла вхопити цього виразу. Обличчя здавалося усезнаючим, та було в ньому ще щось. Співчуття? Принаймні жалість.

– І я не хочу, дитино, – відповів він спокійним лагідним голосом. – Ми просто захищаємося.

В його дивних жовтих очах було стільки щирості, що я аж зачудувалась, як могла я вірити в байки Райлі. Я почувалася… винною. Мабуть, цей клан і не збирався нападати на нас у Сієтлі. Як могла я довіряти бодай слову з того, що мені наплели?

– Ми не знали, – знічено пояснила я. – Райлі брехав нам. Вибачте.

Він якусь мить дослухався до звуків, і я збагнула, що на полі бою зовсім тихо. Все скінчилося.

Якщо в мене ще лишалися сумніви щодо того, хто переміг, то зараз вони цілком розвіялися: буквально через секунду до білявця приєдналася вурдалачка з хвилястим каштановим волоссям і золотими очима.

– Карлайле? – зронила вона збентеженим тоном, вдивляючись у мене.

– Вона не хоче битися, – пояснив білявець.

Жінка торкнулася його руки. Вампір і досі був напружений, готовий до стрибка.

– Вона така налякана, Карлайле. Може, ми ліпше…

Білявець на ім’я Карлайл озирнувся на неї, а тоді трохи випростався, хоча й досі тримався нашорошено.

– Ми не зашкодимо тобі, – мовила до мене жінка. У неї був м’який заспокійливий голос. – Ми не хотіли з вами битися.

– Вибачте, – прошепотіла я знову.

У голові моїй була повна каша. Дієго мертвий, це істина, і вона спустошує. Крім того, битва скінчилася, мій клан програв, а ворог переміг. Але в моєму мертвому клані було чимало вампірів, які б залюбки подивилися, як я горю, а ворог, зовсім не маючи на те причини, лагідно балакає до мене. Ба більше, з цими двома незнайомцями я почуваюся безпечніше, ніж із Раулем та Крісті. Яка полегша, що Рауль і Крісті мертві! Як усе заплутано!..

– Дитино, – мовив Карлайл, – ти здаєшся? Якщо ти не чинитимеш опору, ми обіцяємо, що не скривдимо тебе.

І я зразу йому повірила.

– Так, – прошепотіла я. – Так, я здаюся. Не хочу нікому зашкодити.

– Ходімо, дитино, – заохочувально простягнув він руку. – Дай моїй родині хвильку, щоб оговтатися, а потім ми дещо в тебе розпитаємо. Якщо відповідатимеш чесно, можеш нічого не боятися.

Я повільно підвелася, стараючись не робити різких рухів, які б могли здатися загрозливими.

– Карлайле! – покликав чоловічий голос.

До нас приєднався ще один жовтоокий вампір. Щойно я його побачила, випарувалось те слабеньке відчуття безпеки, яке охопило мене поряд із першими двома незнайомцями.

Він теж був русявий, але вищий і стрункіший. Уся його шкіра була в шрамах, і найбільше шрамів виявилося на шиї та нижній щелепі. Кілька слідів на руках були свіжі, але решту він отримав не в сьогоднішній бійні. Він брав участь у такій кількості сутичок, яку я й уявити не могла, і жодного разу не програв. Його жовтувато-карі очі палали, а в постаті ховалася насилу стримувана лють роздратованого лева.

Ледь побачивши мене, він приготувався до стрибка.

– Джаспере! – застеріг його Карлайл.

Джаспер різко зупинився й широко розплющеними очима витріщився на Карлайла.

– Що тут відбувається?

– Вона не хоче битися. Вона капітулювала.

Брови пошрамованого вампіра нахмурилися, і зненацька я відчула хвилю безнадії, хоча не була певна, що саме викликало в мене такий відчай.

– Карлайле, я… – завагався Джаспер, а тоді провадив далі, – мені шкода, але це неможливо. Коли з’являться Волтурі, не можна, щоб хтось із цих перволітків залишався серед нас. Ти уявляєш, у якій ми опинимося небезпеці?

Я не зовсім розуміла, що він має на увазі, але втямила достатньо. Він хотів моєї смерті.

– Джаспере, вона ж зовсім дитина! – запротестувала жінка. – Ми ж не можемо її просто холоднокровно вбити!

Дивно було чути, як вона говорить про нас, ніби ми й досі люди, ніби й досі вбивство – це гріх. Якого можна уникнути.

– Під загрозою вся наша родина, Есме. Ми не можемо дозволити, щоб Волтурі подумали, буцімто ми порушили правила.

Жінка на ім’я Есме стала поміж мною і тим, хто хотів мене вбити. Неймовірно, але вона обернулася до мене спиною.

– Ні. Я цього не допущу.

Карлайл стурбовано зиркнув на мене. Видно було, яка дорогá йому ця жінка. Мабуть, у мене був би такий самий вигляд, якби хтось опинився за спиною Дієго. Я постаралася якось виявити покірність, яку зараз відчувала.

– Джаспере, гадаю, варто ризикнути, – мовив Карлайл. – Ми не Волтурі. Ми дотримуємося їхніх правил, але ми не ставимося до життя так легковажно. Ми все їм пояснимо.

– Вони можуть подумати, що ми для захисту створили власних перволітків.

– Але ж це не так. А навіть якби було й так, на наших територіях ніхто не засвітився, тільки в Сієтлі. Немає закону, який забороняв би створювати вампірів, якщо ви здатні їх контролювати.