Шакал із якимось почуттям заздрості подивився йому вслід і рушив далі. Але як тільки він обернувся, мусив зараз же зупинитесь: з великої стовпової дороги, що виднілася в кілометрі від села, обережно з'їжджав через кювет мотоцикл. У скісних променях сонця зелено і яскраво горіли кашкети прикордонників. Тенькнуло серце в Шакала і забилося часто і глухо. Рука сама потяглася в кишеню і лягла на важку колодку пістолета. Але Шакал зусиллям волі подавив хвилинний страх і пішов до найближчого двору.

Ногою штовхнув стареньку хвіртку, зайшов на подвір'я. Порожньо. Десь у хліві дзвінкими цівками б'є у порожнє відро молоко — доїти тільки починали, і Шакал, скинувши до ніг мішок, сів на призьбі біля дверей.

Мотоцикл прогудів провулком, з'явився на якусь мить в просвіті вулиці і помчав до пристані. З люльки на Шакала пильно й суворо глянув прикордонник з чорним паском кашкета на підборідді та так і лишився, неначе сфотографований в ту коротку мить пам'яттю.

Дзвінь-дзвяк, дзвінь-дзвяк! — чулися дедалі слабіші й слабіші звуки із хліва, і від них Шакалові все дужче хотілося спати. Чимсь теплим, далеким повіяло на нього від м'яких, загорнутих в біле шумовиння молока звуків. Згадалося, наче давня бабусина казка, далеке літо, коли, пригнавши додому корову, він одбивав теля, доки мати доїла, а вечір вже хилив його стомлену дитячу голову на груди, і море синіло, і гори, вкриті лісом, вже спали, заховавшись у сутінки, а в руку йому тикалась тепла і мокра теляча морда… Як це давно було! Як давно… І чи він ото був тим жукуватим пастушком у літі, що після школи вилітав на гори травневим ясним днем? Десь за морем, за оцими двома тривожними, нелюдськими ночами сховалося, наче сонце за горизонтом, і виховання в коледжі, і безперестанні тренування, і лекції доктора філософії, і викладачі, які вчили його стріляти на звук у темряві, вбивати людину одним ударом голої руки, — все зникло в цю секунду, а дрімота лишила йому цей далекий, барвистий спомин, дзвінкі молочні цівки воскресили давно забуте, і воно вдивлялося в нього очима отого прикордонника з коляски. Ось вони й зараз пильно дивляться в обличчя Шакала, а дивний і зляканий голос питає:

— Ой, хто це?!

Шакал кидається, і рука з пістолетом мало не виривається сама собою з кишені. На порозі хліва стоїть стара жінка з дійницею у руці, в білій, як піна у відрі, хустині. Брови її високо підвелися, очі дивляться на Шакала з жахом і надією, а рот напіводкрився, наче вона хоче захопити більше повітря і не може.

Шакал підвівся, обсмикнув гімнастьорку і мимоволі посміхнувся.

— Прошу пробачення, — сказав він простудженим заспаним голосом. — Іду з пристані та й зайшов оце спитати, як до Нового Городища добратися.

— На будівництво?

— Ага, їду влаштовуватись після демобілізації.

Жінка всміхнулась якось нехотя.

— А ви здалека, мабуть, їдете?

— Та вже третю добу в дорозі.

— Ну то відпочиньте, бо сьогодні все одно в Городищі нічого не зробите: неділя. А вночі пароплавом попливете та й дочці моїй щось повезете, вона там інженером працює.

— Та воно якось і незручно… турбувати вас.

— Чого там незручно. Я теж чекаю, син повинен скоро приїхати, закінчує службу. Ну, ходімте до хати, бо на вас лиця немає, одна втома лишилась.

— Мені б помитися, бо пилюки нанесу.

— А це ми швидко зробимо, — вона повісила відро з молоком на гачок піддашшя і заходилася наливати в умивальник води, принесла мило і свіжий рушник, але з шоферського мішка він дістав і рушник, і мило, швидко вмився, випив з пахучим свіжим хлібом кілька склянок молока і заснув як убитий в прохолодній горниці із завішаними вікнами і встеленою травою долівкою…

Дороги привели його до Дніпра і тут, мабуть, скінчились.

Безбородько помітив катер на Дніпровському плесі — помчав на пристань. Дерев'яна конторка, що притулилася тут, наче шпаківня, була порожня, але коли сержант вже відходив, з-за неї вийшла дівчина з віником в одній і з шматком дикту в другій руці.

— Кого шукаєте? — спитала вона і посміхнулась.

— Скажіть, — суворо спитав сержант, — сьогодні у вас не сідали на катер двоє чоловіків?

— Ні, — злякано відповіла дівчина, не знаючи, куди подіти віник і дощечку. — Оце відійшов перший катер, так на нього сіли чоловік з жінкою і все.

— Ну, добре, дякую, — козирнув сержант дівчині і пішов до мотоцикла.

Порадившись з водієм, він вирішив оглянути плавні по обидва боки від села. На дорогах зустрічалися Безбородьку мотоцикли автоінспекції, що прочісували всі дороги і лісосмуги, але ніяких слідів машини Полікарпова не було. А шпигуни, тікаючи, повинні ж були десь заховати машину? Скільки не питав Безбородько в навколишніх селах, люди такої машини не бачили. Проїздила, кажуть, полуторка, так у кузові було чоловік з десять мисливців з рушницями. Її бачив і сторож з току, навіть показав напрямок, куди вона поїхала.

— Ну, що? Навідаємось до мисливців?

— Та чого ми поїдемо, сержанте? Марно час тільки будемо гаяти.

— Поїдемо, спитаємо. Може, мисливці бачили щось або чули. Повинні ж бути хоч які-небудь сліди? — сердито спитав сержант, сідаючи в люльку.

Від'їхали від пристані і попрямували за село… Безбородько був переконаний, що машину Полікарпов міг би лишити тільки нижче села, бо проїжджати його він навряд чи зважився б, побоюючись засади або погоні.

Їхали без дороги, по зеленій луці. Відкинувши запобіжники, Безбородько тримав автомата напоготові, вдивлявся в зелені хащі очерету. Пронизливо стрекотала десь очеретянка, хлюпотіли невидимі качки чи гуси, і запах мокрої трави забивав навіть бензиновий газ від мотора.

Десь попереду пролунав постріл, і луна громохко покотилася плавнями, наче передражнюючи, наче глузуючи із стрільця-невдахи.

Невдовзі натрапили на слід автомашини, і Безбородько наказав їхати цим слідом і не дуже поспішати. Помітивши поміж вербами кузов півторатонки з одкинутим бортом, сержант виліз із люльки і пішов до неї.

— Ей, — гукнув він. — Ей, мисливці!

Тиша, тільки шелестять очерети, ліниво хвилюються під вітром їхні пухнасті верхівки, наче шепочуться між собою про щось таємниче, прихиляючись одна до одної. Прострекотала сердито очеретянка, і знову тиша.

Сержант обережно підійшов до машини, заглянув у кузов. Там лежали сумки, чохли від мисливських рушниць. Машину майстерно загнано було між двома вербами, так що борти, впираючись в стовбури, скриті були очеретом, а задній, відкинутий, не давав змоги побачити номер.

Безбородько підняв борт, зачинив його і вдарив рука об руку, як це роблять люди, закінчивши якусь нелегку справу: на свіжому борті стояв номер ЧС-05–89. Десь недалеко вдарив постріл, за ним другий.

— Еге-гей! Мисливці! — гукнув Безбородько на весь голос.

«И-и-вці-і-і», — перекривила його луна.

— Чого там, — відгукнулися з очеретів. — Їхати пора, чи що?

Почулися кроки, хлюпання, і з-за куща виткнувся старий вусатий мисливець.

— О — сказав він, витріщивши очі, — чужий хтось ходить…

— Де шофер цієї машини? — спитав Безбородько. Дід мовчки знизав плечима і розвів руками.

— От халепа… — промимрив він, — чого це ви прибігли сюди мотоциклом? Нічого не розумію. Штрафувати будете, чи як?

— Ви, діду, скажіть краще, де подівся шофер і той, що сидів з ним в кабіні?

— Де? — дідок поморгав очима. — А біс їх знає, де вони… Пішли десь у засідку.

— Ні, діду, втекли вони. Ми женемося за ними із Садовська. Шпигуни це…

— Шпигуни?! — дід витягнув до Безбородька суху, жилаву шию, вдарив об поли руками, і забута під пахвою рушниця м'яко впала на траву. Старий дивився на неї і похитував головою. — Я б їх сам з гвинта порішив, якби ж знаття. А, будь ти проклята! — він зсунув картуз на самі очі і почухав потилицю. — От влипли, так влипли. Хлопці, хлопці! Скоріше сюди! — хрипко закричав він, тупцюючи на місці.