— Ким же мені треба стати? Про це домовлялись?

— От, бачте, з цього треба було й починати, а ми про човен заходилися говорити. Значить, так. Ви будете демобілізованим солдатом-шофером, Кенгуру приготував вам солдатський одяг і документи: військовий квиток, шоферські права і все інше. Шоферську справу ви вивчили добре? Ну, от і гаразд. Якщо вдасться висадитись непоміченим, ви потрапите з допомогою Кенгуру на будівництво гідростанції на Дніпрі, в Нове Городище. Коли, звичайно, він не підготує чогось кращого. Але я особисто думаю, що кращого місця не знайдеш. В Нове Городище їдуть звідусіль, затешетеся поміж цим збіговиськом і станете непомітним. Там з цього погляду буде дуже легко влаштуватись.

— Ну, а якщо не вдасться непоміченим висадитись? — Муратов насторожено дивився на Хертвіга.

— Ну що ж, тоді треба діяти в залежності від обставин. Передбачається в разі переслідування летіти з якогось степового аеродрому далі від Садовська, а вже пізніше повернутись.

— А де ж там є аеродроми?

— Кенгуру знає. Аеродромів у них тут багато і стає все більше, бо на Дніпрі будується ще кілька електростанцій. Кенгуру там вас зорієнтує. Він все вже підготував, він передбачить усі несподіванки. Значить, операція вам зрозуміла?

— Зрозуміла, — Шакал сидів, задумано дивлячися собі під ноги. Спека вже розпочалася, хоч був ще ранок. Але він не помічав ні спеки, ні віддзеркаленого моря, ні тропічного саду — зараз його це не цікавило. Він вдивлявся в свіжопофарбоване дно човна і думав про ті несподіванки, які підстерігають його в цій операції, про те, чи зробить Кенгуру, якого він не знає, все так, як треба! чи буде доброю погода, чи засічуть його одразу ж прикордонники…

— Ну, раз операція зрозуміла, то візьмемось за тренування, — сказав Хертвіг.

Муратов зітхнув, сів за руль і завів мотор.

Розділ другий

ТАЄМНИЧИЙ КУПАЛЬНИК

Садовськ — таврійське невеличке містечко, розташоване на березі затоки, в тому самому місці, де степ і море, однаково рівні і однаково безмежні, зливаються. Випадок рідкісний і дивний: ні берегових круч, ні скель, тільки білесенька смужка перемитих пісків відділяє степові трави від морських хвиль, та й то, коли вітер віє з моря, хвилі набігають і топлять ту смужку, і тоді здається, що степ занурив у море свою голову, а воно хлюпає йому на спину хвилями, наче голубить, наче рятує від спеки, що ціле літо висне над полями маревом, а над морем — імлою.

Вже в травні в Садовськ звідусіль їдуть люди: із Архангельська і Ленінграда, із Воркути і Свердловська, із Києва і Полтави цілими сім'ями прибувають на відпочинок, і до самої осені по білій береговій смузі майорять то білі, то рожеві, то коричньові тіла курортників. Безперервно лунає дитячий сміх, хлюпочуться у воді громадяни, які щойно навчились ходити, і матері не турбуються: пляж у Садовську по-справжньому дитячий, мілкий, так що метрів триста можна йти по дну у відкрите море, і все буде мілко та й мілко.

Ні санаторіїв, ні будинків відпочинку в Садовську немає. Люди приїздять сюди відпочивати як туристи: наймають квартири, ніде не стають на облік, не дотримуються ніякого режиму. Так приємно, так вільно тут відпочивається, що нікому й на думку не спаде придивитись до будиночка в сквері: вдень він, стуливши віконниці, дрімає, і тільки по всипаному білим піском подвір'ю іноді швидко пройде від воріт і щезне у низьких дверях солдат у зеленім кашкеті, прив'язавши до паркана змиленого коня. Стоїть цей будинок під високими сріблястими яворами, обсаджений він розкішними рядами туї, і мало хто звертає на нього увагу, мало хто завдає собі клопоту над тим, чого це тут розмістилась прикордонна застава.

Нікому й на думку не спаде, що море, в якому купаються маленькі білочубі діти в панамках, море, яке здається таким гостинним і лагідним, миє десь далеко-далеко чужий берег і є кордоном — точнісінько таким же, як і на сухопутті.

Тільки на морі немає смугастих прикордонних стовпів, на ньому не збудуєш прикордонних застав, воно хвилюється і шумить і завжди дасть притулок ворогові.

Тому і стоїть у цьому тихому сквері невеличкий одноповерховий будинок під білою черепицею, і коли гомін стихає, коли берег пустіє і море, небо, степ і містечко огортає сон, отоді будиночок оживає: з нього виходять мовчазні люди в зелених кашкетах і розходяться у всі боки парами. Ледве чутно шурхотять бур'янами чоботи, легенько хлюпочуться хвилі, а з темного моря таємниче підморгують далекі маяки…

Наче дві тіні, бредуть поміж степом і морем сержант Безбородько та рядовий Ібрагімов, прислухаються, напружують зір, і тільки в темряві блисне іноді воронованим стволом автомат, або, наткнувшись на темний, підозрілий кущ туї, спалахне і погасне промінь ліхтарика.

У таку глуху ніч не віриться, що ранком берег знову оживе і вкриється людом, що дитячий сміх сполохає тишу. Ніч накрила море і степ, вони потемніли. Хмари. над степом чорні, важкі й ворожі, а над морем легенькі, біляві.

Але сержант Безбородько не вірить морю, безтурботній грайливості хвиль: саме з моря може прийти ворог, і через те Безбородько не любить морського кокетства. Степ надійніший, сержант виріс у ньому, а море — хто його знає, на що воно здатне?

Ібрагімов — молодий прикордонник. Він оце недавно патрулював уперше, ніч була тоді місячна, тиха. Ібрагімов йшов як зачарований. Монгольське обличчя його було весь час звернене до моря, усміхнене, темні гарячі очі блищали.

— Ай, красиво як! Ай, красиво! — тихо казав він і дивився на широку місячну дорогу, що лягла через море невідомо куди. Місяць тільки-тільки зійшов, він висів над самою водою, простеливши світлу дорогу. Блиски хвиль тріпотіли на ній, і здавалося, що дорога ця виткана із золотого легенького серпанку і тріпотить від подиху вітру — ажурна, невагома, прекрасна. Житель пустині, Ібрагімов уперше бачив море і не одривав від нього очей, а це сердило Безбородька. Сержант насуплював брови, які від місячного сяйва здавалися ще більшими, і суворо зауважував:

— А ти вперед дивись. На місяць милуватимешся, як прийде зміна.

— Ай, що ти говориш, сержанте, його тоді вже не буде.

— Ти що, на побачення вийшов? — розсердився Безбородько. — Мовчи і дивись!

Сьогодні вони крокують тихо, насторожено вслухаються у тишу ночі і плюскіт хвиль.

Суцільною стіною тягнеться понад берегом туя, парк у темряві здається розкішним і кращим, ніж насправді, й двоповерховий панський будинок, в якому тепер розташувався піонерський табір, яскраво біліє колонами крізь дерева, наче теж, як і Ібрагімов, дивиться на море і ніяк не намилується ним. Двоє закоханих бредуть стежкою геть од моря, і прикордонники не чіпають їх: хай ідуть собі, такі ночі серпень дарує наче спеціально для закоханих.

Містечко кінчається одразу ж за тополевою алеєю, і тепер ліворуч від прикордонників — сірувате в темряві море, а праворуч — огорнутий сутінками степ. Море хлюпочеться хвилею, наче зітхає, а степ заснув, тільки задумано сюрчать в ньому коники та десь на озерах сумно й протяжно кричить Нічний птах, наче кличе когось, хто навіки покинув його, або стогне з розпуки й печалі.

— А-а-а-а! А-а-а-а! — його поклик починається з високої благальної ноти і кінчається низькою і розпачливою.

Крикне двічі й замовкне, і тоді все завмирає, крім коників, що сюрчать, мабуть, уві сні, крім зірок, що невтомно підморгують степові й морю, крім хвиль, що вічно лащаться до байдужого берега.

Оці нічні шуми, оці краєвиди викликають в Ібрагімова дивні думки. Він іде поруч з сержантом і чекає чогось незвичайного, дивовижного, про що вже давно мріє. Відколи Ібрагімов потрапив у прикордонні війська, він вірить, що йому вдасться затримати шпигуна, вчинити щось героїчне, але ось уже два місяці нічого на заставі не трапляється, сподіванки його не справджуються, і він починає розуміти, що шпигунів ловлять не кожної ночі. Однак сьогодні ці думки знову обсіли його. Він жде, що в морі почується плюскіт весла або з'явиться голова шпигуна, але все навкруги тихо, спокійно, німують степ і море, хлюпають хвилі ласкаво, і сержант Безбородько йде спокійно, повагом, трохи схиливши голову, наче міряє берег і ось зараз зупиниться, скаже, скільки кроків звідси до комендатури. Все так буденно і просто, все так безпечно.