Чоловік в чорному костюмі постояв хвилину біля брами, подивився в обидва боки вулиці й повільно пішов вздовж муру. Його лаковані черевики, гостроносі й трохи старомодні, тонули в килимі з листя, і чоловік посміхався: це, мабуть, тішило його. Він злегка човгав ногами, очевидно намагаючись викликати шелест листя, але побите холодним вітром, що подув уночі із засніжених гір, тополине листя не шелестіло.

Погулявши з годину вздовж муру, чоловік відмикав хвіртку і на весь день зникав за брамою. Такі прогулянки він робив щоранку, іноді виходив з однією-двома квіточками хризантеми і дарував їх дівчаткам, які йшли повз нього. Він ні з ким не ставав на розмову. Заклавши руки за спину, ходив по тротуару і дивився собі під ноги, наче в осінньому листі шукав щось, одному йому відоме.

Найближчий його сусіда одного разу, коли він проходив повз двір, зняв капелюх, але чоловік у чорному костюмі не помітив привітання, зайнятий своїми думками. А може, зробив вигляд, що не помітив. Тільки після цього ніхто не пробував з ним привітатись або завести розмову. В перші дні на нього дивилися через вікна дачних будиночків, бачили, як він розмовляє з дітьми і дарує їм квіти, потім звикли до цього і, коли він одного ранку не вийшов на прогулянку, навіть здивувалися.

Іноді десь здалеку приїздив запилений чорний лімузин, без сигналу заїжджав у браму кам'яного особняка, що беззвучно відчинялася, як тільки він під'їжджав, і мешканці цього тихого альпійського містечка вирішили, що в особняку поселився хтось із родичів його хазяїна, який після війни не повертався з Берліна і, мабуть, помер, і що цей родич, мабуть, ще багатший за свого попередника. От тільки дивно, що новий хазяїн приїхав в особняк на зиму, а старий жив тут тільки влітку.

Ніхто, звичайно, не міг догадатися, що за брамою оцього особняка, переїхавши з літнього альпійського табору колишньої школи «Гітлерюгенд», розташувався таї ємний коледж «Сі-Ай-Сі». Ніхто не знав, що хазяїн цього особняка, доктор філософії, призначений директором коледжу, прогулювався ранком перед брамою і дарував дітям квіти не за своєю доброю вдачею, а для того, щоб замаскуватися, щоб обдурити своїх сусідів, приспати їхню цікавість.

Тихий особняк на околиці, засипаний восени листям, а взимку снігом, жив своїм таємним і напруженим життям, жив не рік і не два. Його побудували ще за наказом Гінденбурга, і не одну сотню вишколених агентів випустив він за свою браму і розіслав по всьому світу. І зараз доктор філософії дарував русявій дівчинці білу святкову квітку хризантеми, щоб через кілька хвилин, як і завжди, зайти в аудиторію і шістнадцятирічним хлопчакам вбивати в голови і в душі: «Людина людині — вовк».

Частина двоповерхового флігеля була відведена під спортзал. Це був добрячий спортзал, на всю височину двох поверхів. Тут можна було грати в баскетбол, волейбол, можна було робити вправи на турніку, кільцях, брусах, що вважалося за розваги. Справжнім навчанням по фізкультурі були акробатика, бокс і самбо.

Вставали, як у війську, о шостій ранку. На свіжому повітрі мовчки, без команди робили ранкову гімнастику. По крайній алеї, що охоплювала все чотирикутне подвір'я, сад та частину лугу, обнесеного парканом, і дорівнювала одному кілометру, пробігали два-три кола і йшли пити кофе.

Після сніданку йшли на уроки. Після двох перших уроків — дві години акробатики. Посеред спортзалу — мати з простої гуми, збоку на низенькому стільці сидить тренер, йому під шістдесят, але він щойно показав заднє й переднє сальто на місці і з розгону і тепер відпочиває, його й самого вже давно прозвали «сальто».

— Давай ти, Муратов, першим, — каже він, важко віддихуючись, але наперед виходить Оса.

— Я буду першим.

Тренер дивиться на нього вицвілими сіруватими очима і важко дихає. Куточки рота у нього підведені і вираз обличчя такий, наче він зараз вишкірить зуби і гавкне на Осу. Та він махає рукою: мовляв, давай. Оса одягає страхувальний пояс, але вчитель мотає головою:

— Ні… Без пояса.

Оса переступає з ноги на ногу, відходить в дальній куток і, набравши повні груди повітря та підвівши вгору брови, розганяється, підплигує і, викинувши руки вперед, падає «на місток».

— А, біс знає що! — сердиться тренер. — Хіба це сальто? Давай ти, Муратов.

Юрко відходить у куток. Насупившись, прицілюється на мати, трохи присідає і розбігається. Мати блискавично летять йому назустріч. Не добігаючи, він сильно відштовхується лівою ногою, бачить під собою підлогу, стіну, стелю, що нестримно летять кудись, незрозуміло куди. Удар п'ятами об килим, і страшна сила кидає його на спину.

— Ноги треба підтягувати до живота! — кричить тренер очманілому Юркові. — Ноги! Що ти простягаєш їх? Давай ще!

У Юрка від удару гуде в голові, ниє спина, але він слухняно відходить у куток, закусивши губу, топчеться на місці, наче пробуючи міцність підлоги, і знову розганяється. З відчайдушного силою відштовхується він од підлоги, підтягує коліна до самого обличчя і в якусь мить помічає килим, що летить йому назустріч. Трохи розгинає ноги, викидає вперед руки, але до килима ними не дістає: втримується на зігнутих ногах на якусь долю секунди і знову завалюється на спину.

— Добре, — каже похмуро тренер. — Тільки стрибай не вподовж, а вгору. Ну, спробуй ще. Юркові не хочеться псувати враження від першого в житті, може, ще не зовсім вдалого сальто, але тренер не стерпить відмови. Він крутий і жорстокий, не зносить боягузів, і той, хто хоч раз побоїться виконати запропоновану вправу, викликає в нього презирство, постійне глузування і глуху ненависть, в якій він здатний убити людину.

— Ну, давай! — квапить він Муратова, що стоїть уже в кутку, готуючись до розгону. — Та пам'ятай, стрибок робити вгору. Ну!

Муратов розігнався, стрибнув угору і, як здалось йому самому, дуже повільно перекинувся через голову і через те не побачив гумового килима, а відчув його ногами, падаючи наперед. Щоб не впасти, він зробив два швидких кроки і зупинився.

— Молодець! — сказав тренер, і очі його заблищали, як у старого лева. — Зрозумів тепер? — допитувався він у Юрка.

Той здвигнув плечима.

— Неначе зрозумів, а як воно буде далі…

— Тут головне — перше сальто зробити. Потім буде легко. Давай ти, Оса! — наказав він, одразу нахмурившись.

І Оса пішов у куток. Під час першого ж стрибка він підвернув ногу, і вона хруснула. Оса скрикнув, але тренер вхопив його за груди.

— Ні звуку! — дихнув він йому в обличчя;— Вмій зносити біль, це дрібниця, а не вивих!

Тренер кинув Осу знову на мати, навалився на його ногу і вправив її. Хруснувши, нога в суглобі стала на місце. Оса зблід, але не кричав. Тренер ривком поставив його на ноги і сказав:

— Марш до шведської стінки!

Оса застрибав на одній нозі.

— На двох! — гаркнув тренер. — На двох іди! Отак! Сміливіше. Тепер по шведській угору. Ну, ну! От і все. Працюй, а коли нога перестане боліти, скажеш. Давай інший. Та не так, йолопе! — кричав тренер і, відійшовши в куток, розбігався і робив плавний, красивий поворот через голову. Стане на ноги і не хитнеться.

— Бачите? Давай знову, — наказує він хлопцеві, і той покірно йде в куток пересвідчитись, що тут немає нічого складного, а тренер знову сідає на стілець, і заняття продовжуються.

Після акробатики вихованці коледжу приймають душ і йдуть снідати. Сніданок різноманітний і ситний, бо після нього — чотири години класних занять. О третій годині — обід, а потім дві години сну. Недаремно в коледжі є дієтлікар, недарма його режим розроблено в академії медичних наук: для фізичного розвитку людини нічого кращого й не придумаєш. Хтось не шкодував коштів на вихованців коледжу та на їх вихователів.

Відпочивши та виспавшись після обіду, хлопці йшли на заняття по самбо і джіу-джитсу. Молодий і чорнявий, схожий на японця спортсмен чекав їх в спортивному залі. Ще в літньому таборі, в Альпах, він учив їх голими руками відбирати ножа, вчив незвичним, блискавичним ударам, з допомогою яких в одну мить сильну й здорову людину можна зробити безпорадною. Але техніка цих прийомів, що давалася неначе відразу, була дуже складна, і на неї треба було затратити не один рік напруженого тренування.