Тут капітан запропонував вельми розумний план, а саме: па той випадок, якби вони вирішили ще раз подати сигнал пострілами своїм зниклим товаришам, ми могли б напасти на них відразу після того, як вони вистрілять і, отже, їхні рушниці будуть розряджені. Тоді, казав він, їм залишиться тільки здатись, і справа обійдеться без кровопролиття. План мені подобався, але здійснити його можна було лише за тієї умови, що ми будемо близько від них, коли вони дадуть залп, і ми зможемо атакувати їх перше, ніж рушниці будуть знову заряджені.

Та вони й не думали стріляти. Ми довго сиділи в засаді, не знаючи, на що зважитись. Нарешті я сказав, що, на мою думку, нам не слід нічого розпочинати, поки не настане ніч. Коли ж на той час ці семеро не вернуться до шлюпки, то ми в темряві непомітно проберемось до моря, і, може, нам пощастить заманити на берег тих, що залишились у шлюпці.

Час тягнувся нестерпно повільно, і нам здавалось, що їхня нарада ніколи не скінчиться, але раптом ми не на жарт занепокоїлись, побачивши, що вони підвелись і рішуче попрямували до моря. Мабуть, страх перед невідомою небезпекою виявився сильніший за почуття товариськості, і вони вирішили покинути будь-які розшуки й вернутись на корабель.

Коли матроси подались до берега, я відразу зрозумів, що вони, залишивши своїх товаришів напризволяще, збираються пливти назад (як виявилося згодом, так воно й було). Я поділився своїм здогадом з капітаном, який остаточно впав у розпач. Але тут мені зненацька спала на думку хитрість, яка могла примусити їх вернутись, що найкраще відповідало нашим планам.

Я наказав П’ятниці й помічникові капітана піти на захід від бухточки, до того місця, де висідали дикуни в день визволення П’ятниці; далі, піднявшись на горбок, за півмилі від нас, кричати скільки сили, поки їх не почують матроси, а коли ті відгукнуться, перебігти на інше місце і знову гукати; таким чином, весь час міняючи місце, заманювати ворогів у глиб острова, поки вони не заблудяться в лісі, а тоді вказаною мною обхідною дорогою вернутись до мене.

Матроси вже сідали в шлюпку, коли з боку бухточки залунали голоси П’ятниці та помічника капітана. Вони зараз же відгукнулись, побігли вздовж берега на голоси, але, добігши до бухточки, мусили спинитись, оскільки був час припливу і вода в бухточці стояла дуже високо. Порадившись, вони гукнули своїм товаришам, які лишились у шлюпці, щоб ті під’їхали й перевезли їх на другий берег. А цього я й чекав. Переправившись через бухточку, вони пішли далі, взявши з собою ще одного. Таким чином, у шлюпці залишились тільки двоє. Я бачив, як вони відвели її у самий кінець бухти і прив’язали до невеликого пенька.

Все складалося для нас якнайкраще. Давши П’ятниці та помічникові капітана змогу діяти самостійно, я наказав решті загону йти слідом за мною. Ми переправились через бухточку непомітно для ворога і заскочили його зненацька. Один матрос сидів у шлюпці, а другий лежав на березі й дрімав. Побачивши нас за три кроки від себе, він хотів було схопитись, але капітан, що йшов попереду, кинувся до нього й ударив його прикладом. Потім, не давши опам’ятатись другому матросові, він крикнув йому: «Здавайся або смерть!»

Не треба бути дуже красномовним, щоб переконати здатись людину, яка бачить, що вона одна проти п’ятьох і її напарника збито з ніг в неї на очах. До того ж цей матрос був один із трьох, що, як казав капітан, приєднались до бунтівників не охотою, а Під тиском більшості. Отже, він не лише поклав зброю на першу вимогу, а й зараз же після цього заявив про своє,-очевидно, цілком щире бажання перейти на наш бік.

Тим часом П’ятниця та помічник капітана так по-молодецькому впоралися зі своїм ділом, що кращого не можна було й бажати. Гукаючи та відгукуючись на крики у відповідь матросів, вони водили їх по всьому острову від горбка до горбка, від лісу до лісу, поки не завели в таку безпросвітну гущавину, що видертися звідти на берег засвітла не було ніякої змоги. А як вони змучили ворога, можна було судити з того, що й самі вони ледве тягли ноги.

Тепер нам залишалося тільки підстерегти в темряві, коли матроси вертатимуться і, приголомшивши їх несподіваним нападом, розправитися з ними напевне.

Минуло кілька годин, відколи вернулись П’ятниця та його супутник, а тих не було ще й чути. Нарешті ми почули віддалік їхні голоси. Передній кричав заднім, щоб ті поспішали, а задні відповідали, що не можуть іти швидше, бо зовсім стерли собі ноги й падають від утоми. Нам було і дуже приємно чути це.

Нарешті вони підійшли до шлюпки; не можна описати, що з ними зробилося, коли вони побачили, що шлюпка стоїть на мілині (бо за ці кілька годин почався відплив, І вона опинилася майже на березі), а люди зникли. Ми чули, як вони голосно оплакували нещасливу долю, яка закинула їх на зачарований острів, і тепер його мешканці уб’ють їх, а коли на ньому водяться чорти або духи, то вони занесуть їх кудись і зжеруть^{66}.

Кілька разів заходжувалися вони гукати своїх товаришів на ім’я, але, звичайно ж, відповіді не почули. При тьмяному світлі згасаючого дня ми бачили, як вони то бігали, ламаючи руки, то, втомлені цією біганиною, кидались у шлюпку в безмежному розпачі, то знову вискакували на берег і знову ходили туди і сюди, і так без кінця.

Мої люди просили мене, щоб я дозволив їм напасти на ворога, як тільки смеркне. Але я волів не проливати крові, якщо тільки можна буде уникнути цього, а головне, знаючи, як добре озброєні наші супротивники, не хотів ризикувати життям своїх людей. Я вирішив почекати, чи не розділяться вони на групи, а тим часом, щоб діяти напевне, пересунув свою засаду ближче до шлюпки. П’ятниці з капітаном я наказав повзти навкарачки, щоб бунтівники не помітили їх, і стріляти лише зблизька.

Та плазувати довелось їм недовго, бо на них майже наткнулись два матроси й боцман, що був головним призвідником бунту, але тепер показав себе зовсім легкодухим. Відчувши, що головний винуватець усього лиха вже в його руках, капітан ледве міг стриматись та діждатись, поки той підійде ближче, щоб пересвідчитись, чи справді це він, бо досі було чути лише боцманів голос. Як тільки він наблизився, капітан і П’ятниця схопились на ноги й вистрілили.

Боцмана було вбито наповал, а одного з матросів поранено в груди. Він теж упав, мов підкошений, але помер лише години через дві. Другий матрос утік.

Почувши постріли, я негайно посунув уперед усю свою армію, яка нараховувала тепер вісім чоловік. Ось її повний склад: я — генералісимус, П’ятниця — генерал-лейтенант, потім капітан з двома друзями і троє військовополонених, яких ми визнали гідними своєї довіри, прийнявши в число рядових і озброївши рушницями.

Ми підійшли до ворога, коли зовсім смеркло, щоб не можна було побачити, скільки нас. Я велів матросові, який був залишений у шлюпці й невдовзі перед тим самохіть приєднався до нас, гукнути на ім’я своїх колишніх товаришів. Перше ніж стріляти, я хотів спробувати розпочати з ними переговори і, якщо пощастить, скінчити справу миром. Наш розрахунок виявився правильним: адже цілком зрозуміло, що в їхньому становищі вони не мали іншого вибору, як піти на капітуляцію. Отже, мій парламентер закричав скільки сили:

— Томе Сміт! Томе Сміт!

Том Сміт зараз же відгукнувся:

— Хто це? Ти, Робінсон?

Він, очевидно, впізнав його по голосу. Робінсон відповів:

— Авжеж, це я. Ради бога, Томе Сміт, кидай зброю і здавайся, інакше через хвилину ви всі будете мертві.

— Та кому ж здаватись? Де вони? — прокричав знову Том Сміт.

— Тут! — озвався Робінсон. — Тут наш капітан і з ним п’ятдесят чоловік. Ось уже дві години, як вони ганяються за вами. Боцмана вбито, Вілла Фрая поранено, а я потрапив у полон. Коли ви не здастесь у цю ж мить, ви всі загинете.

— А нас помилують, якщо ми здамось? — спитав Том Сміт.

— Зараз я спитаю капітана, — відповів Робінсон.

Тут у переговори вступив уже сам капітан.

— Гей, Сміт і всі ви там! — закричав він. — Ви впізнаєте мій голос? Якщо ви негайно складете зброю й здастесь, я обіцяю вам помилування — всім, крім Вілла Аткінса.