Олеся була вчителькою, і перше вересня для неї означало зустріч із великою радістю - галасливими дітьми, і великою морокою - календарним плануванням, довгими педрадами й горою журналів. Вона навчала діток малюванню, і ніяк не могла собі пояснити, для чого вчительці малювання писати всі ці конспекти уроків і як можна ставити за учнівські твори оцінки.
- Мабуть, я не зовсім правильна вчителька, - казала вона собі, - а тому мені можна хоч інколи порушувати правила.
Олеся чемно переписувала освітню програму до свого зошита й майже завжди брала його з собою на уроки. Однак із сумки так і не виймала, а малювали-ліпили її учні лише те, що їм хотілося. І тому витвори малесеньких художників завжди були такими натхненними й живими. Олеся знала лише одну оцінку - «відмінно».
Її бабуся теж була вчителькою, і навіть коли вийшла на пенсію, їй продовжували снитися нічні кошмари, що вона забула конспект, а на урок прийшла завучка. Олеся лише хихотіла у відповідь на таку розповідь - ну і що? Головне ж - результат…
Проте на минулій педраді Олесі таки зробили суворе зауваження. Чиясь мама поскаржилася, що її дитина нічого не вчиться на уроках малювання, а «базграє» лише те, що вміла робити і в садочку. Директор дослівно передав оте «базграє» і, насупивши брови, звелів припинити такий безлад і почати навчати дітей за вимогами програми. Якщо ж Олеся не послухаються, то він уже давно має на її місце людину, яка не створюватиме школі стільки проблем.
Олеся йшла додому через золотий-золотий пролісок, у своєму червоному плетеному шарфику і червоних чобітках. Вона усміхалася, бо в таку осінь неможливо не усміхатися. І заплакала лише тоді, коли згорнулася калачиком у своєму затишному кріслі, вкрилася пледом, а по кімнаті кучерявими завитками пари розлетівся запах липового чаю та ялівцю. Олеся розглядала малюнки своїх вихованців: такі виразні, настроєві, такі неповторні. Поруч лежала стара папка, у ній були роботи учнів, які вона зібрала, ще коли була практиканткою. Тоді вона мусила їх навчити малювати натюрморт: склянку, грушу та яблуко. І зараз Олеся не хотіла відкривати ту папку, бо знала, що там, окрім сірості й нудних ліній, немає нічого… У тих малюнках не було душі…
Але хто може плакати, коли за вікном усміхається осінь? І наступного дня Олеся попросила своїх учнів малювати вересень - таким, яким хотіли б його затримати назавше. Вона теж сіла малювати. І малювала рожевощоких своїх вихованців, і блиск їхніх очей, і багато-багато золотого листя, і барви звідкись у неї бралися такі радісні, такі теплі й такі невимовно добрі.
Із тих робіт, які намалювали діти, Олеся зробила виставку. На кращій вона ще не бувала. Тепер молода вчителька знала точно: серед її учнів є майбутні Моне і Ван-Гоги, Далі й да Вінчі. А вона свою місію виконала.
На місце Олесі таки взяли іншу вчительку, бо який директор терпітиме у своїй школі свавільну вчительку малювання? Та, попри всі погрози й умовляння, діти продовжували імпровізувати на уроках.
Олеся ж відкрила свою студію, де навчала майбутніх художників малювати з любов’ю. Студію вона назвала «Вересень»…
ХАТИНКА НА КРАЮ ВУЛИЦІ
Олеся поверталася додому зі школи. Сьогодні був останній навчальний день у цьому семестрі. Увечері для дітей улаштують новорічне свято. Але вона на нього не піде, задавнена застуда їй добряче дошкуляла, і єдине, про що дівчина зараз мріяла, - це гарячий чай із медом і тепла ковдра. Ковдру з овечої вовни колись для неї пошила бабуся. Це була майже єдина пам’ятка від неї, не рахуючи декількох світлин. Олеся була сиротою, і бабуся виховувала її сама, а кілька років тому померла…
Удома дівчину ніхто не чекав, і поспішати було нікуди - все одно доведеться на самотині пересидіти всі свята та довгі зимові канікули, - але Олесі чомусь дуже хотілося додому. Відпочити від шуму й гаму шкільних коридорів, від учнівських зошитів і своєї червоної ручки, від пронизливого звуку дзвоника і… від тих поглядів. Зверхньо на Олесю дивилися всі, починаючи від директорки та вчительок і закінчуючи модницями зі старших класів.
Олеся була чудовим педагогом і безмежно любила свою роботу. Проте була бідною і мала обмаль одягу, а такого в провінційній школі не пробачали. І учениці й учительки одна поперед одної викуповували модні вбрання й хизувалися ними, пихато проходжаючи коридорами на перервах.
В Олесі ж було дві добротні, але достатньо зношені кофтини, дві спідниці та старенькі підтоптані черевички. Усе було чистим та охайним, але віддавало позаторішньою (чи тільки позаторішньою?!) модою, провінційністю (а в глибинці ж так ненавидять власну провінційність і не люблять її у комусь, намагаючись бути нібито непричетними до «сільських манер») і убозтвом.
Олеся й сама була не проти оновити свій скромний гардероб, однак усі заощадження мусила віддавати банку - дівчина сплачувала кредит за хатинку, яку придбала в райцентрі: одних лише грошей від проданої глинянки з обійстям у селі не вистачило.
Дужче закутавшись у теплий плетений шарф, Олеся зупинилася біля гарно прикрашеної новорічної вітрини. Крихітна, яскраво вбрана ялиночка, веселий Дід Мороз із червоною торбою за плечима, вата замість снігу, кольорові блималки… Свято було так близько, воно виглядало таким радісним. А Олеся цього якось і не помічала раніше.
За горою атестаційних робіт і зошитів із контрольними молода вчителька й забула, що скоро Різдво. А колись, як бабуся ще була жива, вона ж так ретельно до нього готувалася! Генеральне прибирання, кутя і ще одинадцять страв - разом їх обов’язково мало бути дванадцять, як апостолів: піст до першої зірки на Святвечір… Ялинка чи бодай одна глицева гілка й кілька саморобних прикрас, ну й ще якась цукерка та горішок на ниточках… Ой, як давно то було…
На останнє бабусине Різдво Олеся спекла мандариновий гілячок, щоби потішити рідненьку - і та тішилася, ой як тішилася!!!
А цьогоріч дівчина навіть ялинки не вбирала…
Її пройняло тремтіння, по плечах забігали мурашки. Голова закрутилася. Застуда знову нагадувала про себе. І все ж панянка твердо вирішила, що це Різдво вона святкуватиме по-справжньому. А для цього горнятка чаю з медом було недостатньо.
Олеся впевнено зайшла до магазину зі святковою вітриною. Чого там лишень не було! Але дівчина швидко відшукала відділ, де продавалися малесенькі штучні ялиночки, придбала одну, до неї ще плетену зірочку, золотистий бант і червоненький «дощик». Вона аж сама здивувалася, коли продавчиня попросила у неї лише тридцять гривень - Олеся завжди думала, шо ці строкаті святкові атрибути коштують значно більше.
Задоволена зі своїх покупок, Олеся поспішила до продуктового відділу, придбала все необхідне для мандаринового пляцка, куті та ще дечого: як святкувати, то святкувати.
А тоді поквапилася на другий поверх магазину: там продавані дорогі трав'яні та квіткові чаї, звідти завжди так спокусливо пахло! Чомусь Олеся купила дві баночки, закоркованих дерев’яними чопами. Для однієї з них вона придбала красиву подарункову обгортку - а може, доведеться-таки комусь на це Різдво справити подарунок… Бо ж завжди так: коли тільки є дар, то завжди знайдеться, кому його віддати.
Радісна, дівчина поквапилася додому. Навіть незважаючи на те, що температура піднялась і Олесю морозило, йшлося їй якось по-особливому легко.
Вона роздивлялася хати на вулиці, оглядала, як господарі прибрати оселі до свят. Хтось поставив перед домом ялинку, хтось почепив під дахом Діда Мороза, який ніби намагався непоміченим дістатися комина, щоби через нього прошмигнути до дитячої кімнати й розкласти малятам під полушки подарунки в барвистих обгортках. А хтось розвішав миготливі гірлянди. Олесі ж її крихітна ялиночка здавалася найсвяточнішою, найгарнішою.
Одна лише хатинка на краю вулиці - за нею вже починатися луки, а за луками - ліс, - стояла неприбрана, смутна. Навколо неї були стосами складені дрова. Видно, газ сюди не підводили. Тому дрова використовуватися не лише для того, щоб опалювати взимку хату, а й щоби втримувати те тепло: так само колись вони з бабусею обкладати свою глинянку кукурудзинням.