Почалося, подумала я, адже добре знала, що буде далі, - «зведений хор імені Маршрутки». І він почався:

— Це ж треба, яка молодь пішла!

— Жєнщіна, хіба так можна — така інтелігентна, а ображаєте людей!

— Самі ви бидло, хоч і в капелюсі! Відразу видно!

— А ти на себе поглянь, потворо!

— Ай-яй-я… Ви ж доросла людина, як можна таке казати молодій дівчині!

— Ти своїй доньці так скажи!

— А ти мені не тич!

— Я б вам не тикала, якби ви мені не тикали.

— Та припиніть уже! Смішно слухати!

— Вийди і посмійся. Тебе тут ніхто не тримає!

— А ти мені ще на голову сядь!

— Сяду і насеру!

— На матір свою сери!

— Якщо вона так говорить, будьте певні — вона так і робить!

— Люди, ви що, сказилися з самого ранку?!

Потім, як годиться, всі миттєво заспокоїлись, розподілились на кілька груп по троє-четверо і загомоніли між собою, але вже тихо.

Обговорювали жінку в капелюсі — мовляв, не можна зненацька обзивати людину «бидлом». Що таким слід їздити в таксі.

Що, певно, за своє життя вона з багатьох висмоктала кров — по ній видно.

Що молодь варто пожаліти, бо їм зараз важко.

Що зло породжує зло.

Обговорювали дівчину, що мала б змовчати, якби була розумніша і вихованіша. Говорили, що сучасна молодь справді бидло.

Що дівчина дійсно негарна і нахабна.

Що такі, як вона, й розповсюджують по світу всяку заразу типу СНІДу.

Що варто поспівчувати її майбутній свекрусі…

Я знала, що після тимчасового затишшя знову здійметься буря, щойно до салону зайде хтось новий і так само простягне гроші над головою пані в капелюсі. Чи когось штовхне. Чи скоїть іще якесь неподобство, спровоковане тиснявою.

Таке я чую тисячі разів щодня і думаю: звідки воно все береться? Що змушує їх сваритися? Спільна доля. Ось що. Звісно, у кожного вона своя, але коли люди збираються докупи у транспорті, в черзі до… скажімо, паспортистки чи лікаря державної лікарні, біля каси супермаркету — в тих місцях, де кожне само за себе і кожне — у колі таких самих пасажирів, пацієнтів чи покупців, утворюється ця дивна спільнота, парадоксальний конгломерат ненависті.

А варто ступити з маршрутки на землю, вийти за поріг лікарняного кабінету чи отримати омріяну довідку в ЖЕКу, як усі вмить перетворюються на милих, чуйних і байдужих одне одному громадян.

І Дівчина чемно переведе Пані В Капелюсі через дорогу, а Пані В Капелюсі подумає: «Яка чудова у нас молодь!»

Я замислилась і ледь не проїхала потрібну зупинку.

Покинувши войовничу маршрутку, відразу ж побачила розкішний меблевий салон. Крізь скляну стіну вітрини, яка нагадувала Версаль, помітила, що в салоні немає жодного покупця.

Олексій (так звали чоловіка, до якого я мала підійти) сидів за широким столом і дивився в монітор комп'ютера. На моніторі блимала карта міста.

Він поглянув на мене з-під вузеньких дужок окулярів.

Я не знала, що казати, тому дістала телефон.

— Я… Мене до вас послали…

Я сподівалась, що мені більше не доведеться нічого говорити. Так і сталося.

Він підвівся. Вигляд у нього був задоволений.

— Так, так, мене попереджали.

Він поліз до шухляди і витяг звідти конверт. Певно, в ньому були гроші.

— Рахуйте! — сказав він.

Я боязко зазирнула до конверта. Там була купа грошей. Я навіть не уявляла, що така маленька іграшка може коштувати так дорого! Я просто не могла рахувати цю пачку, це б зайняло надто багато часу. А мені кортіло швидше завершити цю несподівану пригоду.

— Я вам вірю, — сказала я.

— Воля ваша! — знизав плечима Олексій, простягаючи руку за телефоном.

— Хвилинку! — майже скрикнула я. — Хвилинку! Мені треба повідомити, що все гаразд!

— О кей! — сказав він і відійшов убік.

Я натисла кнопку виклику.

— Ну як? — одразу почула в слухавці той самий жіночий голос. — Усе в порядку?

— Так, — сказала я. — Але я не знаю, що робити далі… Може, я якимось чином все ж таки залишу ці гроші вам? Тільки скажіть, яким чином це зробити? Чи, може, мені взагалі їх не брати? Я так не можу. Це дивно…

— Ти що, з глузду з'їхала? — обурився голос. — Тобі поталанило, а ти ще пручаєшся? Дають — бери! І зауваж, якщо вже ти така чесна: ти робиш аж три добрі справи. По-перше, Льошка мріяв відкупити саме цю іграшку. По-друге, ти звільняєш мене від неї майже природнім шляхом: хтось загубив — хтось знайшов, а по-третє… зроби щось приємне для себе. Я ж знаю, як ви живете — затуркані, середньостатистичні баби… Вибач, що я так кажу…

Я вибачила. Тим більше що я дійсно була такою — на що ж ображатися?!

Я промовчала. А вона знову заговорила:

— Слухай, так сталося, що ти навіщось вклинилась у моє життя. Або навпаки: я вклинилась у твоє. Я не вірю у випадковості. Отже, маю право сказати тобі щось важливе… Тільки от — що саме? Дай подумати…

Я затамувала подих. Мені здавалося, що саме сьогодні, в цей клятий день, який буде останнім днем мого нормального життя, я маю бути уважною до будь-якого прояву цього життя.

— Певно, ти людина непогана, — продовжувала говорити вона, — я колись теж була непоганою… — Вона знову помовчала і додала: — Можливо, я й зараз непогана…

І вона вимовила лайку, яка, власне, пролунала досить органічно. Я так собі й уявляла: вона така, що може собі це дозволити. Потім вона сказала:

— Так от. Затям: я ненавиджу бабів із таким принишклим голосом, як у тебе. Я уявляю, яка ти слухняна, яка правильна і як у тебе — все як у людей. Тобто тобі здається, що це так. А насправді ти навіть і не уявляєш, яка це жлобська і банальна формула! У людей!!! Більшість із них народжується лише для того, щоб зжерти кілька тонн продуктів і стільки ж випорожнити в унітаз! І відійти в небуття з почуттям відмінно виконаного обов'язку. Ти коли-небудь думала про це? Має бути щось більше…

— Що? — спитала я.

— Поки що не знаю. Але обов'язково дізнаюся! Обов'язково! І тобі того ж бажаю! Кожен доходить до цього сам. А тепер — все. Льошка, певно, вже хоче отримати свою іграшку? До побачення! І… зроби собі сьогодні свято!

Краєм ока я бачила, що Олексій уже нервує — гроші й телефон були в моїх руках. Я зробила заспокійливий жест і знову звернулася до невідомої співрозмовниці:

— Стривайте, як вас звати?

— Це не має значення! — сказала вона. — Не думаю, що ми знайдемо спільну мову, коли я повернусь.

— А коли ви повернетесь?!

— За місяць…

— Певно, що ми її не знайдемо… Дякую вам, — сказала я і відключила телефон.

Простягнула його Олексієві.

Він схопив його.

Відкрив кришечку, витягнув чіп і кинув його у пластикове смітникове відерце.

— Все. Я вас не бачив. Ви мене також. Домовились? — сказав він.

Я кивнула, попрощалась і пішла геть. Хоча мені дуже кортіло залізти у відерце і забрати чіп.

Просто так.

На пам'ять…

…на пам'ять про те, що сьогодні в мене на кілька хвилин з'явилася подруга.

Я не мала ніякого права називати цю невідому жінку саме так.

Хіба я могла бути їй подругою? Навряд. Хіба що стояти за спиною і стригти, шанобливо киваючи на її репліки. І ніколи б не наважилася розповісти про себе.

…Біля магазину був сквер, посеред нього стояв пам'ятник, на довгій стелі — такій довгій, що обличчя зображуваного губилося в яскравих сонячних променях. Мені треба було знову напружувати мізки: що далі?

Пачка грошей починала пропікати мою сумку.

Я сіла, звісивши її між колінами, ніби не маю до її вмісту ніякого відношення.

Що мала на увазі жінка з берега моря, коли казала про «подарунок»? Я знову і знову намагалась уявити її та ставила перед собою запитання: вона — гарна? вона — блондинка чи брюнетка? скільки їй років? яка вона?

У мене взагалі-то небагата фантазія, й тому я змалювала в своїй уяві образ моєї улюбленої актриси — Джулії Робертс. Щоправда, улюбленою вона стала не після «Красуні», яку ми з Вадиком дивились у кінотеатрі, а потім на касеті й кілька разів по телебаченню (певно, Вадику теж подобалася Джулія), а після якогось менш відомого фільму, назву якого не пригадую.