Шрагін зайшов до дирекції і подзвонив в управління НКВС підполковнику Гамаріну.

— У мене до вас просьба, — навмисно не здоровкаючись, сказав він. — Сьогодні вдень, як домовились, я зустрічаюся з своїми товаришами, але до цього мені хотілося б з кимось із них побалакати.

— Якраз у мене Григоренко, — сказав Гамарін. — Куди йому під’їхати?

— Прошу його через двадцять хвилин бути на розі Радянської і Херсонської.

— Ясно. Більше вам нічого не потрібно? — спитав Гамарін.

— Ні. Дякую.

Коли Шрагін підходив до умовленого місця, він ще здалека впізнав Григоренка, хоча ніколи досі його не бачив. На перехресті стояв, поглядаючи на всі боки, франтувато вдягнений молодик. На ньому був новий габардиновий плащ стального кольору, сірий капелюх і яскраво-жовті черевики. Шрагін навмисно не домовився про прикмети і тепер, уповільнивши ходу, зацікавлено стежив за юнаком. Проходячи повз нього, Шрагін зустрівся з ним очима, не подавши ніякого знаку. Але коли, пройшовши кілька кроків, озирнувся, то побачив, що хлопець його наздоганяє.

— Чи немає у вас сірника, товаришу? Пробачте, звичайно…

— Я не палю, — відповів Шрагін. І подумав: цікаво, як поводитиметься він далі?

Обличчя хлопця прибрало лукавого вигляду, і він сказав:

— А я, здається, вас знаю. Вас часом не Ігорем Миколайовичем звати?

— Ні.

— Ти глянь, помилився! — скрушно мовив хлопець. — Пробачте…

— Ви Григоренко? — спитав Шрагін.

— Так!

— Ідіть за мною…

Незабаром вони вже сиділи у відлюдному місці, недалеко від будинку, де оселився Шрагін.

Шрагін мовчав, безцеремонно розглядаючи юнака, який раптом зніяковів і сердито шпурнув на землю тільки-но прикурену цигарку:

— Не можу до курива звикнути, хоч убий.

Юнакові було років двадцять чотири, не більше. Обличчя в нього якесь дивне: наче й красиве, а чимось і неприємне, немов і простецьке, а разом з тим хитрувате. Ясно-сірі очі дивилися прямо, навіть наглувато, то враз починали бігати, ховатись. Широкі груди розпирали шовкову смугасту сорочку, пов’язану яскраво-жовтим, як черевики, галстуком. Поки що Шрагін знав про нього тільки одне: вихованець спецшколи НКВС.

— Як вас звати?

— Мишко… Михайло, — поквапно відповів хлопець.

— Повністю, будь ласка.

— Григоренко Михайло Пилипович, — чітко відповів хлопець, і Шрагін помітив, що він хотів, як годиться військовому, встати, але не встав.

— А я Шрагін Ігор Миколайович. Ви раніше не курили?

— Не довелося. Тільки тепер.

— Покажіть ваші цигарки.

Григоренко витягнув з кишені коробку «Герцеговини флор», розкрив і подав Шрагіну:

— Прошу.

Шрагін закрив коробку і спитав:

— Як ви думаєте, у цьому місті хто-небудь, крім вас, курить такі цигарки?

— Та тут таких і немає зовсім, — не без гордощів відповів Григоренко. — Це ж нам в раціон дали, ще в Ленінграді.

— Тоді ці цигарки є безпомилковою вашою прикметою. Крім того, коли людина курить, не дістаючи від цього задоволення, це всім видно і за певних обставин може стати підозрілим і також прикметою.

— Ясно, Ігоре Миколайовичу, — почервонів Григоренко, і це його збентеження сподобалось Шрагіну.

— І взагалі, чого це ви так вирядились?

— Так нас усіх обмундирували ще в школі, — відповів Григоренко, і в очах у нього появилися веселі іскорки. — Вигляд, як у інтуристів.

— Всі так вдягнені?

— Геть усі, як лялечки. На вішалці переплутуємо плащі й капелюхи, — розсміявся Григоренко.

Шрагін примусив себе помовчати — кінець кінцем не Григоренко винний у цьому неподобстві.

— Поки ми сюди добиралися, нас двічі в міліцію замітали, — вів далі Григоренко. — Сміху повні штани.

— Як ви впізнали мене на вулиці? — спитав Шрагін.

— За описом підполковника Гамаріна.

— Молодець, — похвалив Шрагін і спитав: — З готелю виїхали?

— Виїхати — виїхали, а от як влаштувались — невідомо. Та я особисто вже давно живу на приватній.

— Де?

— Підшукав собі чудо-квартирку, — підморгнув Григоренко. — Я ж прибув сюди з дружиною. А в готелі місць для дружин не передбачили. Тоді ми з нею найняли кімнатку в самітнього пенсіонера, як годиться, приписалися. Завтра дружина від’їжджає, так би мовити, в порядку загальної евакуації членів родин місцевих співробітників, а я залишусь в кімнаті сам і на повних правах. Мені туди вже й продуктів підкинули, вважайте, що вся група сита буде, — додав Григоренко. — Цілу машину привезли.

— Хто привіз?

— Як хто? — здивувався Григоренко. — Солдати з дивізіону НКВС.

— І сусіди це бачили?

— Хто дивився, той бачив, — безтурботно відповів Григоренко.

— Якщо хтось із сусідів спитає, звідкіля продукти, кажіть, що купили наліво, і більше ні в які пояснення не вступайте.

— Порядок, Ігоре Миколайовичу!

— Як настрій? — поцікавився Шрагін.

— Бойовий, Ігоре Миколайовичу, скоріше б до діла. Руки сверблять.

— Було б краще, аби свербів мозок, а не руки, — ледь усміхнувся Шрагін.

— Свідомість теж напоготові. За всіх, звичайно, не скажу, та я особисто страху не відчуваю, дам фріцу прикурити, будьте певні!

— А всі інші що, бояться? — спитав Шрагін, якому не сподобались і бадьорий легкий тон Григоренка, і його слова «за всіх, звичайно, не скажу».

— Адже кожна людина, Ігоре Миколайовичу, збудована за персональним, так би мовити, проектом. І що кому запроектовано, спробуй узнати, поки з ним солі не наковтаєшся.

Шрагін мовчав. Те, що казав Григоренко, було в цілому правильно, але погано те, що він відділяв себе од товаришів. І в той же час було ясно, що сам він поки що зробив розумніше від інших.

— Ігоре Миколайовичу, ви завжди кажіть мені, як краще діяти, — сказав Григоренко і засміявся. — Ви ж не знаєте, я, як патефон: що на пластинці записано, слова не випаде. Мене в школі так і звали — «Мишко-патефон»…

— Гаразд. Поки що не забудьте, що ми збираємося сьогодні о чотирнадцятій нуль-нуль.

Вернувшись додому, Шрагін хотів спокійно подумати про наступну розмову з товаришами по групі, але почув тихий стукіт у двері.

— Прошу, — невдоволено озвався він.

Це була Ліля. Дивлячись убік і червоніючи, вона швидко сказала:

— Я хочу просити у вас пробачення… за вчорашнє.

— Дрібниці. У всіх з нервами не гаразд, я теж, знаєте… — усміхнувся Шрагін. Він хотів у цю мить тільки одного — щоб вона якомога скоріше пішла і не заважала йому. А вона переступила поріг і зачинила за собою двері.

— І все-таки я не знаю, що робити, — тихо промовила дівчина.

— Одно з двох: або виїжджати, або залишатись, — сказав Шрагін.

— Значить, ви допускаєте або — або?

— Допускаю, — відповів він, серйозно дивлячись їй у вічі і повторюючи про себе: «Іди, іди геть, немає ні хвилинки. Іди».

Здавалось, Ліля почула його, вона рвучко повернулась і вибігла з кімнати…

Перед зустріччю з товаришами Шрагін з тією ж обережністю зайшов в управління. Полковник Бурмін вигрібав із свого сейфа папки і запихав їх у фельд’єгерські брезентові мішки.

— Залишаєшся? — спитав він Шрагіна замість привітання.

— Що на фронті? — відповів Шрагін також питанням.

— Скрізь погано, а в нас так зовсім кепсько. Можливо, вже завтра до ночі все скінчиться. Наші сім’ї виїжджають сьогодні, а ми завтра вранці. А ти?

— Залишаюсь.

— Я думав про тебе… — вів далі Бурмін, запихаючи папки в мішки. — Я все, майор, розумію: залишаєшся ти тут голий і на голому місці, і ми в цьому теж дуже винні. Хто міг подумати, що ми, не провоювавши й двох місяців, — віддамо південь? Та ще тиждень тому я й подумати не міг, що доведеться отак сейфи витрушувати. Ні п’яді чужої і тим більше своєї — ось яка була програма. А тепер свою землю віддаємо цілими областями, та ще кров’ю своєю поливаємо. А втім, тобі це, дивись, ще й допоможе? Німцеві, певно, і на думку не спаде, що на його шляху раптом стане якийсь майор Шрагін з групкою людей. Загалом не згадуй нас лихом, бажаю удачі. Коли б я був молодший, та щоб менше мене тут знали, їй-богу, залишився б теж…