— Здрастуй, Боря, — Шрагін стиснув тверду долоньку хлопчика.
— Ну, розказуй, з чим прийшов.
— Пароль-відповідь, — суворо зажадав Боря, вивільняючи руку.
Шрагін сказав відповідну фразу пароля, і тоді Боря заспокоївся.
— Отак буде краще…
Він вийняв з подертої підкладки піджака сірникову коробку і віддав її Шрагіну:
— Там усе, що треба…
І справді, в сірниковій коробці містилося все, що було потрібне Шрагіну, більше того — в ній було все, про що він міг тільки мріяти.
Насамперед він прочитав шифрування з Москви:
«Все, що ви просили, приготовлено, проте скидання, не забезпечене оперативним зв’язком або не супроводжуване вашою людиною, не має сенсу. Ми ще в травні мали радіоповідомлення з штабу 26-ї дивізії про прибуття до них вашого кур’єра, але вашого повідомлення ми не одержали. Дивізія в ті дні потрапила в оточення і була розбита. Доля вашого кур’єра невідома. Намагаємось організувати доставку вам необхідного з допомогою одеських товаришів. Тимчасово зв’язок з нами також через них. Ждемо ваших нових радіоповідомлень і відзначаємо велику важливість попередніх. Конче потрібно знати, що тепер думають і кажуть гітлерівці про Сталінград. Уважно стежте за їхніми діями у зв’язку, з Кавказьким фронтом. Ваша сім я шле вам привіт з Уралу, у них все гаразд. За нашими відомостями, СД на всьому півдні України проводить тотальний терор, будьте гранично обережні в діях групи і своїх особисто…»
Неважко догадатись, що означало для Шрагіна це шифрування і з яким хвилюванням він його читав. У цей найважчий час Москва стала поруч з ним.
У коробці була ще записка від Андрія Прокоповича.
«Все, як бачите, з’ясувалося, — писав він. — Подавець цього буде постійним зв’язковим. Передавайте йому ваші шифрування для Москви. Хлопчина тричі перевірений, надійний. ’Він приходитиме до вас двічі на місяць. Числа та інші умови встановіть самі. Ми всі бажаємо вам успіхів…»
Цього разу Боря поніс докладне шифрування Шрагіна про становище групи, про те, що відбувається в місті, і зібрані за час відсутності зв’язку розвідувальні дані.
Боря заховав сірникову коробку в надрах свого піджака і сказав:
— Я пішов. Через дванадцять днів буду як штик. Шрагін і Федорчук не встигли навіть як слід з ним попрощатись.
— Що Москва шле? — осілим голосом спитав Федорчук.
Шрагін прочитав йому шифрування. Федорчук слухав, схиливши свою велику кудлату голову над пудовими кулаками, що лежали на столі, стиснутими в суглобах. Потім він довго мовчав, переборюючи хвилювання, і, нарешті, неголосно мовив:
— Ігоре Миколайовичу, скажіть «добре» на мою операцію. Все вже налагоджено до найменшої дрібниці.
— Розкажіть.
І справді, все в нього було ретельно продумано, вивірено, підготовлено для диверсії на нафтобазі. З настанням темряви він візьме відро і піде до відкритого резервуару з нафтою. Щоб не викликати підозри у вартових, він кожного вечора ходив туди з цим відром, щоб набрати нафти для розпалювання грубки в кімнаті чергового. Проте цього разу в відрі лежатимуть три пляшки з протитанковим пальним. До однієї з пляшок приєднаний бікфордів шнур, кільцями складений на дні відра і прикритий куском азбесту. Шнур згорає рівно за дев’ять хвилин. Федорчук підпалить шнур ще в кімнаті чергового і швидко піде до мети. Залишивши відро на краю відкритого резервуару, він швидко повернеться в кімнату чергового. Вибух першої пляшки підпалить інші, розбризкає рідину, що вже горітиме. Спершу від неї спалахне нафта у відкритому резервуарі, а потім, роздмухувана вітром пожежа неминуче обхопить всю територію нафтосховища, а також і величезні закриті баки з бензином.
Все було добре продумано, але все-таки Шрагін «добре» не сказав. Йому здалося, що Федорчук, запалившись ідеєю відповісти Москві своєю операцією, надмірно цим схвильований і може припуститись небезпечної в такій справі поквапливості.
— Почекаємо, Олександре Платоновичу, — зауважив Шрагін і, побачивши, як спалахнув Федорчук, додав: — Давайте приурочимо вашу справу до Жовтневих свят. Домовились?
Федорчук мовчав, було видно, що він не згодний.
Вернувшись додому, Шрагін з досадою згадав, що сьогодні субота, а це значить, що в Емми Густавівни гості. Та от і вона в яскраво-зеленому кімоно, що прислав їй Аммельштейн, схожа на папугу з перебитими крилами.
— Як чудово, що ви прийшли! — проворкувала вона. — Ідіть скоріше до столу. Віллі прислав справжні-справжнісінькі сардини…
Віллі — це Аммельштейн.
Останнім часом Емма Густавівна неодмінно тягнула Шрагіна у вітальню. Після того як генерал Штромм виїхав з міста, її прийоми дуже зблякли. Високопоставлені гості, що викликали в неї трепет, завжди приходили з генералом. Тепер гостей приводив лікар Лангман, і в застольних бесідах утворився абсолютно нецікавий для Шрагіна медичний ухил. Дружба Лілі з Лангманом тривала. Влаштувати її в — санаторій йому не пощастило. Але він діставав їй якісь рідкісні ліки, і Ліля останнім часом почувала себе значно краще.
Цього разу в вітальні, крім Лангмана, були вже знайомі Шрагіну начальник військового госпіталю Грейнер і Любченко, яка остаточно помирилася з хазяйкою господи.
Після вечері Ліля пішла до рояля, диван і крісло зайняли Лангман, Грейнер і Емма Густавівна, за столом лишились удвох Шрагін і Любченко.
Коли Ліля почала грати, Любченко нахилилася до Шрагіна і тихо промовила:
— Я прошу пробачити за мою нетактовність… тоді, — шепотіла вона, не дивлячись на Шрагіна і ніби слухаючи музику. — Але, розраховуючи на вашу порядність, я хочу сказати вам, що я тоді була щира. Я просто ще не знала добре, хто ви. А тепер Емма мені все пояснила.
Шрагін мовчки дивився на Лілю, що грала.
— Ви любите музику? — запитала Любченко.
Шрагін ледве помітно кивнув. В цей час у нього в душі звучала своя радісна музика.
— А для мене в цій обстановці музика щось нереальне, та разом з тим вона закликає стати людиною. — Послухавши трохи музику, вона спитала тихо: — Ви читали листівку про рахунок, який всім нам пред’являть у свій час?
— У мене немає часу читати таку літературу, — не глянувши на неї, відповів Шрагін.
— Мені цю листівку дав хворий, — по секрету, ніби не помічаючи тону Шрагіна, говорила далі Любченко. — Дав і каже: «Ви, докторе, не турбуйтесь, за вас ми слово замовимо, коли наші прийдуть…» — Любченко багатозначно подивилась на Шрагіна.
Шрагін мовчав, напружено обдумуючи те, що чув.
— А як хотілося б стати корисною, коли б ви тільки знали! — казала Любченко. — Іду по лікарні, бачу вільні ліжка і думаю: я могла б на цих ліжках сховати наших людей. Виписую довідку черговому хворому, який іде додому, і думаю: а я могла б таку рятівну довідку дати здоровому, котрому вона потрібна значно більше, ніж тому приреченому.
— От що, Маріє Степанівно… — перервав її Шрагін. — Ви граєтесь з вогнем, і я раджу припинити цю небезпечну для вас гру. Природно, я не хочу, щоб у моїй родині через вас були неприємності. Тому я зараз нічого не чув. Розумієте? Проте я категорично вимагаю в нашому домі цю каламуть не розводити. Інакше я все-таки вживу заходів, і тоді прошу на мене не нарікати.
Любченко підвелась, стуливши тонкі нафарбовані губи, і, як і минулого разу, не сказавши ні слова, вийшла.
Емма Густавівна бачила, що її подруга виходить, але тільки згодом, зрозумівши, що вона пішла зовсім, стурбована, підійшла до Шрагіна.
— Що у вас знову трапилось?
— Те ж саме, — спокійно відповів Шрагін. — Ця ваша знайома чомусь вперто хоче привести в ваш дім нещастя. Розмови, які вона тут затіває, трохи тхнуть тюрмою.
— О господи! — вигукнула Емма Густавівна. — Треба ж її знати! Вона завжди меле всякі дурниці! Тому я їй пробачила і той випадок. Я її просто не слухаю.
— Це можуть почути інші, — суворо сказав Шрагін. — І тоді одного дня вас запитають, чому в вашому домі ведуться такі розмови, за які німецькими законами виносять смертну кару. Що ви відповісте?