Незалежно, упевнено Федорчук пройшов у глибину двору — вартовий повинен подумати, що це ще один гість Савченка. Але, підійшовши до дверей квартири, Федорчук метнувся за ріг будинку і присів за ящиком з сміттям. Через хвилину вартовий побачив, як зайшов у двір п’яний чоловік, явно шукаючи відлюдну місцинку. П’яний хитався з боку на бік, але йшов прямо на вартового, наче й не бачив його.

— Хальт! — неголосно крикнув вартовий.

— Що хальт, чому хальт? — бурмотів п’яний і, зупинившись за два кроки від вартового, повернувся до нього спиною і зайнявся цілком природною справою.

— Ду, русіше швайн, — вилаявся вартовий і, ступивши крок до п’яного, замахнувся прикладом автомата.

Стрімко повернувшись, Дем’янов всадив ножа в груди вартового і навалився на нього всім тілом. Одразу ж вийшов Федорчук з-за ящика з сміттям і попрямував до зачинених віконницями вікон квартири Савченка. Туди ж підбіг і Дем’янов. Він взяв у Федорчука схожу на цеглину міну. Федорчук могутніми руками вхопився за низ віконниць і з усієї сили рвонув їх на себе. Болт, що замикав, витримав, але завіси з тріском вирвалися із стіни і віконниці відлетіли вбік. Дем’янов широко розмахнувся і кинув у вікно міну.

Гуркіт вибуху наздогнав їх, коли вони вже вибігали на вулицю. Від удару вибухової хвилі вони не встояли на ногах. Вулиця була безлюдна. Тільки Ковальов стояв біля воріт. Всі вони спокійною, неквапливою ходою попрямували до перехрестя, а там у різні боки бігом…

Того ж вечора перестав існувати і метранпаж друкарні Кулешов. Він ішов додому і, коли повернув у свій провулок, то носом до носа зіткнувся з якимось перехожим — в останню хвилину свого життя запроданець побачив перед собою Григоренка…

Від вибуху міни не загинуло тільки двоє: зовсім не постраждав представник українського центру Кривенко, що приїхав на нараду зі Львова, і до ранку прожив доставлений у госпіталь «отець» Савелій, якому відірвало ноги.

Релінк прибув на місце події через годину після вибуху. Ніякого сумніву, що тут учинена нова велика диверсія, у нього не було. Не сумнівався в цьому і начальник поліції СД Цах. Це ясно було всім, хто бачив мертвого вартового і розвалену квартиру Савченка.

Порадившись із Цахом, Релінк голосно звернувся до людей, що оточили його:

— Все ясно, тікаючи з міста, червоні залишили тут міну уповільненої дії.

— Безумовно, — підтвердив Цах.

Вселивши присутнім цю версію, вони зразу поїхали.

На другий день вранці до Релінка доставили уцілілого представника українського центру Кривенка. Вигляд у нього був жахливий: обличчя в синяках і безперервно посмикувалось, нижня щелепа одвисла, франтуватий костюм весь забризканий грязюкою.

— Що це за таємна вечеря була в вас? — люто почав Релінк.

— Ми… виробляли… заходи… кращої допомоги… окупаційним властям… — затинаючись, ледве чутно відповідав Кривенко.

— Чому я нічого не знав про ваш приїзд?

— Вас… мав… інформувати… Савченко.

— Кустарі! Ідіоти! — крикнув Релінк і, зціпивши зуби, видавив: — Як це сталося?

— Ми… сиділи… за столом… Савченко доповідав обстановку… затріщали віконниці… розбили вікно… Я бачу, летить цеглина… Встиг упасти під стіл. Більше нічого… не пам’ятаю…

— Чому Савченко не організував охорону?

— Я саме… турбувався. А Савченко сказав… у дворі вартовий.

— Ідіоти! — тихо, не розтуляючи вуста, промовив Релінк.

Кривенко ледве підвівся, але наче підтятий упав на підлогу…

СД вжила всіх заходів, щоб місто не довідалося про цю подію. Але через два дні підпільники випустили листівку, в якій повідомлялося про знищення за вироком підпільного центру зграї запроданців.

Вночі Релінк і Цах поїхали в тюрму. В кишені Релінка був список на двадцять прізвищ. Цих людей вони присудили до розстрілу. Вибирали дуже просто: з кожної камери одного ув’язненого. У Релінка було таке відчуття, що, коли він не зробить цього, він просто не зможе ні працювати, ні спокійно спати. Від смакування наперед помсти він відчував майже радісне збудження. Так, він спостерігатиме розстріл кожного з цих двадцяти і сам скористається пістолетом.

От що коротко записав Релінк у щоденнику, повернувшись із тюрми:

Розділ 26

Сонячного зимового ранку, такого сонячного, що мимоволі думалось про весну, Шрагін ішов на завод у піднесеному, радісному настрої. Вночі Кирило Мочалін передав у Москву його чергове шифрування про бойові справи групи і підпілля. Повідомив про ліквідацію ватажків націоналістичної банди, передав нові й важливі розвідувальні дані. Шрагін думав про те, що оце зараз його шифрування читають у Москві. Уявити собі якого-небудь конкретного працівника з того колишнього свого життя він не міг. «Москва читає», — думав він. Москва знає, що він і його люди борються і вже домоглися перших успіхів.

«А ти хіба забув?..» — раптом спитав його незнайомий, злий голос. Шрагін навіть уповільнив ходу: «Ні, ні, я не забув! Але мені хочеться сьогодні дивитися вперед. Тільки вперед!»

І він енергійно попрямував далі.

Недалеко від заводу Шрагін побачив попереду двох хлопчиків. Ховаючись, один — за афішну тумбу, другий — за стовп, вони обстрілювали один одного сніжками. «От кому байдуже до всього», — подумав він і мимоволі всміхнувся, помітивши, як хлопчик, висунувшись з-за тумби, дістав собі сніжкою прямо в лоба. З войовничим криком він кинувся на противника врукопашну. Діти зчепились, упали й покотилися по снігу. Шрагін дивився на них і сміявся. Хлопчики схопилися, відбігли до воріт і звідти насторожено і вороже дивилися на нього.

— Війна, хлопці? — підморгнув їм Шрагін.

Вони мовчали, не зводячи з нього ворожих оченят. Але тільки-но Шрагін ступив кілька кроків, як у спину йому вдарила сніжка і він почув злісний вигук:

— Шкура продажна!

Він оглянувся, хлопців наче й не було. Шрагін знову розсміявся — і це сьогодні було його радістю. «Ну звичайно, — думав він, — по місту, що захопив ворог, іде та ще й сміється людина у добротному шкіряному пальті і білячій шапці. Ким же вона може бути, ця людина, якщо не продажною шкурою? Молодці, хлоп’ята!» І раптом він пригадав свого сина: скільки ж йому тепер? Так, цілих півроку! Мабуть, уже сидить. Сиди, мій маленький, сиди, спокійно жди свого татка…» Перед поглядом Шрагіна, як у прискореному кіно, майнули метушливі люди на московському вокзалі, тривожна штовханина жінок і дітей, що сідали у вагони. Все зупинилося. Тепер Шрагін бачив тільки обличчя Ольги, він пам’ятав його таким, яким побачив востаннє у вікні вагона поїзда, що рушив. Вона дивилася на нього якимись занімілими очима, притискуючи до грудей заснулого синочка. Серце Шрагіна сильно закалатало, але він швидко опанував себе.

І знову той злий голос: «А ти хіба забув?..» — «Та не забув я! Не забув!..» Сам того не помічаючи, Шрагін ішов усе швидше і швидше, наче хотів утекти від цього ненависного голосу…

Службовий стіл Шрагіна стояв у приймальні адмірала Бодеккера. Сидячи за столом, він бачив з вікна причали верфі, широкий просвіт гавані, а трохи праворуч і далі панораму південної частини міста. Тут же в приймальні працював і ад’ютант Бодеккера, високий, худорлявий молодик Герман Піц. Це був інженер, що недовчився через війну, він доводився далеким родичем адміралові, і той узяв його в ад’ютанти, щоб урятувати від фронту. «Адміральський шпіц» — так називали його робітники на заводі. Якось адмірал сказав, що Піц — його очі. Це було сказано точно. Поки адмірал сидів у своєму заводському кабінеті, Піц шастав по заводу. Він ні в що не втручався, тільки дивився і потім доповідав адміралу про те, що бачив. Коли Піц працював у приймальні, Шрагін був насторожі, він знав, що ад’ютант його не любить, певно, ревнує до адмірала.

Піц був уже на місці, гортав свої папери. Сухо відповівши на привітання Шрагіна, він пішов у кабінет адмірала.