Дорош відвів його від згарища, посадив між вербами:

— Розказуйте, як було.

— А як? Налетіла залужанська махновщина, стала зерно із засіків гребти. Я ключів не давав, кажу — по списках треба, бо це зерно колгоспне і за нього треба відчитуватися. Вони ж — в морду, ключі забрали, і все по-своєму. Потім стали реманент розтягати. Василь Кир, Латочка, Павло Гречаний не хотіли давати. Зчинилась бійка. Троянівці залужан розігнали. Тоді вони прийшли вночі і запалили.

— Хто — вони?

— Звісно хто. Джмелі.

Дорош здивовано змахнув бровами вгору:

— Як? Ми ж Северина заарештували?

— Утік. Ще й два брати-вовкодави об'явилися. Так що знову цілим роєм. Не з одного тепер кишки випустять.

Дорош обіперся на палицю, встав із пенька, зарядив пістолет. Серце вицідило на щоки лютливу блідість.

— Валентине Павловичу, не гарячіться, — схопив його за руку Тетеря. — А давайте так робити, наче нічого й не було. Бо ось послухайте, що я вам скажу. Джмелі посідали на хургон і покотили на хутори. Повернуться вночі, заховають награбоване і почнуть пиячити. Тоді ви їх і накриєте. В мене є такі люди, що дадуть знати, коли і куди йти. Джмелі вооружоні і не боягузи, так що будьте обережні.

Десь близько бухнув постріл, і відлуння крикнуло над Ташанню. Дорош напружився, як птиця. Григір Тетеря пробубонів:

— Чуєте?

Ще два рази бабахнуло, і кулі потягли дзвенячу струну в луги.

— О, знову. Пропав чоловік, їй-бо, пропав... То ж Окрім Горобець дома в побувальцях, так замість того щоб сісти та з жінкою поговорити, так вивів дітей у берег і — чуєте — вчить їх стріляти. А там же дітлахів! Кожному по одному патронові — і то треба цілу торбину. О, чуєте? Здурів. Потерявся умом. Тьху, — плювався Тетеря.

Дорош сказав суворо:

— Добре робить, що вчить. Ви теж гав не ловіть. Джмелі, бачите, як запаслись тими цяцьками! А у вас що? Вила та лопати? Дивіться, старики, не проморгайте! Нас тут не буде, доведеться самих себе захищати.

— А ти, Валентине Павловичу, не обижайся. У нас теж є дещо приховано. Можем і тобі позичити, як хочеш.

— От тобі й старий, — розвеселився Дорош. — Ну, артист. Ніколи б не подумав.

— Це я так, прикидаюсь дурнуватим, — зашепотів старий. — З дурнуватого який спрос? Скажу вам, що за розпорядженням Оксена можу видати для твоїх хлопців чого хочеш з їстівного. Ну, а остальне — воно не видається, бо й самим здасться. Ага, ось що. Ти тут зборів не збирай, мітингу не скликай, бо люди тепер затаїлися, на мітинг не підуть. Вони й так не знають, що робити. Нам тепер у хитрість треба перекидатися. Сам чуєш — гуркотить, от-от до нас припожалує. І ви, хлопці, теж швидше вискакуйте, а то коли б вас не зачинили.

— Заради пораненого товариша зупинилися. Вночі вирушимо.

— Отак і добре. Так іди собі, а ввечері все зробиться.

Дорош повернувся до Вихорів, поснідав і ліг у хліві на сіні. Він багато ходив, нога натрудилася і тепер боліла.

Прибігла Орися, принесла подушку:

— А знаєте, я вас вперше не пізнала, — щебетнула, збиваючи подушку. — А тепер уже знаю: ви колись так кумедно в район на коні їхали, — засміялася Орися, і її очі бризнули тамою веселістю, щоки так вайнялися збентеженою дівочою кров'ю, що Дорош теж посміхнувся і подумав: «Їй материнства хочеться, дитинку колихати, а тут чорне лихо землю рве».

— Оддихайте. Може, й мого хтось отак припантруе... — і, затулившись рукавом, пішла з хліва.

Молодиця намочила в ночвах білизну бійців, заходилася прати. Білизна була чорна, пахла землею, димами, і в Орисі стискалось серце, коли вона принюхувалась до неї. Увесь день їй пахло гарячою Тимковою спиною, його махорковими губами, чорним баранячим чубом, яблуневою постіллю, і вона покинула прання, прокралася в комору і довго стояла в куточку, притисши до розпашілого обличчя Тимків картуз, що пах полиневими степовими ночами, гарячим диханням коханого. Сонячний пил просівався крізь комірне віконце, і вона, притисши картуз до серця, стояла в тому пилу золота, як богородиця, і молилася:

— Боже, якщо ти єсть, захисти і заступи його, не дай кровинці капнути на землю, а краще виціди мою по крапці, бо я хочу, щоб він жив. Боже, прошу тебе...

Вона впала головою на скриню і заплакала. Потім обережно повісила картуз, витерла фартухом сльози і вийшла з ванькирчика тиха і заспокоєна, як після сповіді.

«Оце гарно, треба роботу робити, а я рюмсаю», — незлостиво докоряла сама себе, зайшла в хату, щоб набрати лугу' для прання.

Орися знала, що поранений боєць лежить на лаві, і їй захотілося глянути на нього, але вона не наважувалася, бо їй здавалося, що в нього жахливо понівечене лице і заюшене кров'ю око не до діла підморгує. Але почуття, що поблизу є людина, яка страждає, перемогло сграх, і вона глянула. Ноги її прикипіли до долівки: він дивився на неї добрими чистими очима і прохав у неї пробачення, що своєю присутністю спричиняє клопіт. Орися почервоніла, опустила очі і не знала, що робити: підходити ближче чи робити своє діло. Вона стояла з опущеними очима, але відчувала себе спокійніше, і коли звела очі, то зрозуміла чому: він уже не дивився на неї своїми очима, а лежав, заплющивши їх. Видно, втома розслабила його, і він уже спав. Це був дуже молодий боєць, з надзвичайно ніжним, як у дітей, рисунком рота і білим пушком над верхньою губою. На ньому була несвіжа сорочка, розхристана на грудях, і Орися чула, як він дихає і як у нього в грудях щось шваркотить і присвистує. Вона не могла втямити, що то, і, нахилившись ближче, засичала, як від пекучого болю: між бинтами ворушилась сіра маса. Орися закрила руками обличчя і наосліп вискочила з хати.

— Що з тобою? — запитала Уляна, що несла в хату оберемок дров.

— Ой мамо, коли б ви бачили, — застогнала Орися і підвела Уляну до пораненого.

Уляна гримнула коло печі дровами і покликала в хату Чумаченка, що, порозвішувавши онучі на тину, гуляв босий.

— Бій ти. Чумак, чи як тебе! Іди, товариша купати будемо.

— Що, вже готовий? — прибіг задиханий Чумаченко.

— За язик укусись! — грізно глянула на нього Уляна.

— Ах, мамаша, на війні до всього звикнеш. Нашого брата стільки перемолотило, що, якби за кожним плакав, очі б не просихали.

— Ось бритва, поголи його. Нужа заїла зовсім. Та гляди, бритви не пощерби, бо повернеться син — лаяти буде.

— Не бійтеся, все буде в порядку.

Двері в хату були відкриті, і Орися чула, як Чумаченко точив на ремінці бритву, розмовляв з Огоньковим.

— Ти руський? — питав він.

— Руський, — тоненьким веселим голосом відповідав поранений.

— Ну, а я з тебе... — тут запанувала мовчанка, тільки чути було, як постогнує Огоньков і скребе бритвою Чумаченко. — А я з тебе татарина зроблю.

«Безсовісний, людині боляче, а він зуби скалить», — картала його Орися.

— Може, тобі «баки» біля вух залишити? Щоб як у Печоріна? Га?

— Не треба, ох, — стогнав Огоньков.

— Ні, я таки залишу. У дворі молода дівчина, і треба, щоб усе по формі.

Орися вскочила в хату з мокрими підштаниками, з яких стікала вода. Відізвала Чумаченка в сіни:

— Чого ви? Чого ви з нього знущаєтесь? Чумаченко поклав бритву на стіл, прикрив за собою двері, очі його потемніли.

— Баришня, — сказав він глузливо, так що лівий кутик вуст піднявся вгору, створюючи щось подібне до посмішки. — Ви давно перестали гратися в кукли? Якщо недавно, то спіймайте собі кошенятко, загорніть у ганчірочку і голосіть, скільки вам захочеться. А чад Огоньковим не дозволяю. Я його з бою пораненого витяг, і я хочу, щоб останні хвилини свого життя він прожив весело...

І пішов у хату.

— Так от, брат, єфрейтор Огоньков, вже хазяйська донька тобі побачення призначає.

— Невже? — зрадів Огоньков.

— Істинно. Як стемніє, каже, прийде тебе доглядати. Може, каже, води попросить або вкрити треба буде, то вже не відмовлю. Ти тільки не лови гав. А то я тебе знаю. Перед німцями орлом був, а перед дівчиною ягням зробишся. Як тільки вона прийде до тебе, першим ділом попроси, щоб подушечку поправила, пальчиками по щоках провела, а далі само покаже, що робити... Одним словом, не зівай.