«А що ж, я ще не такий старий», — підкручував він вуса, коли господиня появлялася на подвір'ї.

Та не так сталося, як бажалося. Надвечір заторохкотіли по груддю підводи, зашниряли по дворах якісь люди. Прибіг захеканий Марко, шапка на потилиці, рижий чуб прилип до лоба.

— Арештованих нагнали! Повне село. Між ними чи турки, хто знає, що воно. У кудлатих шапках.

— Які турки? Що ти мелеш? — допитувався Тимко, знаючи Маркову вдачу перебільшувати.

— А он глянь, сюди йдуть.

У двір зайшло кілька чоловік. На головах кудлаті шапки, на спинах овечі шкури вовною догори, на ногах — постоли із сирої шкіри, змерзлі, торохтять, як дерев'яні. Лиця людей сухощаві, горбоносі, з чорними, дикуватими очима. Вони, мабуть, хотіли зайняти квартиру, але Ахметка вибіг наперед, замахав руками і швидко заговорив до них по-татарськи. Вони відразу повернули і пішли з двору.

— Хто це такі? — запитав Тимко.

— Чечень гололоба. Брат мой. Тільки-но чеченці вийшли, прибіг вістовий від Храпова, крикнув, не заходячи у двір:

— Виходь на майдан. Шикуватися.

Хлопці вскочили в хату, речові мішки на плечі — і гайда. Господиня стурбовано вслід:

— Виступаєте, чи що? А я ж і картопельки наварила...

На майдані викрики команд. Сіра обірвана різноманітна юрба, чоловік п'ятсот, вишикувалася квадратом. Картузи, кудлаті папахи, пілотки з відкоченими йа вуха бортами, шинелі, шкірянки, піджаки, з яких клаптями вилізає вата, кожухи, бешмети, зіпуни, чоботи, валянки, постоли, брезентові черевики, обмотані в ганчір'я ноги в калошах. Лиця неголені, немиті, втомлені довгими переходами і недоїданням. Люди ворушать лопатками — заїдає нужа. Перед строєм сновигають міліціонери в коротеньких кожушках і валянках. Обличчя червоні від морозу.

— Ррр-ів-ня-аа-йсь!

— Сми-иррна-а-а-а!

Сірий квадрат завмирає. На бугрі стоїть вислопле-чий чоловік у розстебнутому кожусі, ніс м'ясистий, лице фіолетове, очі маленькі, сонні. До нього підбігають міліціонери, віддають рапорт, він також піднімає рукавицю, але кожного разу опускає, не донісши до скроні. Біля нього стоять комісар Костюченко і лейтенант Храпов. Обидва в довгих артилерійських шинелях, виголені, підтягнуті, чисті. Костюченко рум'яний, усміхається, оголюючи міцні зуби. Тимко не зводить з нього очей.

«Який він хороший, наш комісар. Це ж такі і в громадянську війну полки водили на біляків. Як він лагідно говорить щось до того міліціонера, а той як сердито дивиться на нього. Як він сміє так сердитися на нашого комісара? Думає, як міліціонер, так йому все можна», — міркує Тимко.

— Смиррно-ооо!

Тимко витягається в струнку.

«Гляньте ж, товаришу комісар, як я стою. Вірно я стою? Це я перед вами так стою, а перед міліціонерами не стояв би нізащо».

Костюченко якраз повернув обличчя, текучим поглядом пройшовся по лівому флангові, де стояла його команда.

«Помітив, побачив», — аж похолов від радощів Тимко і ще вище підняв своє зраділе, усміхнене лице із чорними сяючими очима.

Міліціонер, що проходив якраз мимо, повернув до Тимка тугу шию:

— Ти чого зуби скалиш? Стояти смирно! «Я тобі не підкоряюся, он мої командири стоять. Не тобі пара», — кепкує з нього в душі Тимко.

— Товариші, — почав комісар, виступивши наперед. — Товариші! От ми і передали вас тій частині, яку так довго шукали. Служіть чесно трудовому народові, — він приклав руку до скроні і відступив назад.

«Що ж це? Як? Що це? — забухало молотом у Тимкових грудях. — Товаришу комісар, як же це так? Чому?» — питав він, але комісар уже не дивився в їх бік, він уже їх здав і розмовляв з Храповим про щось інше.

«Що це? Куди ми? Хто ви такі?» — розпачливо озирався Тимко по боках, шукаючи відповіді на тисячі питань, що затуманили йому голову і заслали сльозами очі. — Хто ви такі? — приставав він до низенького дядька в зіпуні, який стояв, згорбившись, і тупотів личаками.

— Неблагонадійні, милок, неблагонадійні. Ти по якій статті судився?

— Я чесний. Я не судився. За що ж мене сюди? — закричав Тимко. — Ви, може, злодії, крали. А мене за що? Я — чесний.

— Цить, не шкабарчи, горобеня жовтороте. Це тобі не в маминій пазусі. Тут тобі решку наведуть швидко, — порадив з-поміж рядів густий бас.

Тимко рвонувся до нього. Марко схопив його за рукав:

— Не зв'язуйся з ними. Що ж тепер вдієш? Потрапив між ворон — по-воронячому й каркай.

— Не буду каркати, не буду.

— Розійдись! — пролунала команда, і люди, задубілі від двогодинного стояння, побігли до теплих хат. Заскрипіли ворота, загавкали собаки, забухали об груддя чоботи, застукотіли постоли. В морозному повітрі людський гомін затихав відлунюванням кроків.

Чеченці ходили від хати до хати чорною овечою отарою. То тут, то там чулася їхня швидка, гортанна мова.

Тимко повернувся на свою квартиру, куди, крім старих квартирантів, прибуло ще двоє — молоді хлопці сумнівного вигляду, видимо, з породи блатняків.

Зайшовши до хати, вони загнали діда на піч і зайняли найтепліше місце — біля грубки. Одного з них звали Госька, другого — Тоська. Госька — в морській тільняшці, Тоська — в зеленій вовняній жіночій кофті. Тимка вони зміряли з ніг до голови, з особливою дікавістю зупинялись на добрих чоботях і на теплій тужурці:

— Ти шьто, тожє здєсь жівьошь?

Тимко не відповів, а сів у куточку на соломі, навіть не підійшов до столу, де парувала в чавуні картопля, яку господиня зварила для рубачів. Зате Госька і Тоська прикомандирувалися найпершими і підтягли до себе чавун. Марко, бачачи, що Тимко не їсть, поклав у полу сорочки кілька картоплин, хотів віднести йому. Госька згріб його за рукав. Вилицювате обличчя його розплйвлося в усмішці':

— Ти, парень, видать, фартовий... Ану, полож назад.

— Еге ж. Так тобі й покладу. Ми цілий день дрова рубали, а вони за нас жерти будуть.

Госька моргнув Тосьці. Той знизу вгору вдарив Марка по руїках. Гаряча картопля злетіла вгору, опекла Маркові очі. Він сів на лаву і закрив їх руками.

— Ти — плохой человек. Зачем так делать? — наїжився Ахметка.

— Мовчи, свиняче вухо.

Тоська вийняв фінку з білою кістяною ручкою і спритним рухом угнав її гострим лезом у стіл.

Тимко зодягнувся і вийшов з хати. В розпашіле обличчя дихнуло морозом. На небі зорі мов подроблені кусочки зеленого льоду. В провулках — темрява, тиша. Попрямував городами, задвірками, спотикаючись об груддя. Біля поваленого хліва горів огонь, від-кидаючи на землю довгі тіні в кудлатих шапках. Тимко здогадався: то сидять чеченці. Звідти доносився тихий, одноманітний речитатив, і тяжко було розгадати, чи то співає хтось, чи плаче. Тимко обминув чеченців і зайшов у хату, що стояла на городах трохи окремо. За столом сиділо все командування і вечеряло. Забачивши в хаті Тимка, здивовано перезирнулися, ніби питаючи один одного: «Чого він сюди прийшов?»

— Пробачте. Це до мене, — підвівся комісар із-за столу. — Ну, що скажеш?

Тимко стояв мовчки. Він не міг нічого говорити, тільки чорні брови майнули від очей врозліт і так застигли.

Костюченко провів його у другу кімнату, де було б зовсім темно, коли б не падали на. підлогу і на стіни відсвіти з першої хати.

— Товаришу комісар, за віщо мене? Тимко замовк, почуваючи, як його давить за горло і не дає говорити.

Костюченко випалив відразу:

— За те, що ти переховував Северина Джмелика.

— Але ж він клявся, що він не винен. Як же я міг невинного товариша...

— Запам'ятай, Тимку, — перебив Костюченко. — Товариші ви з ним були по сільських грищах та розвагах, а цього мало, щоб називатися товаришами. Тут, хлопче, увесь світ перемішався, і, щоб вийти чистим із цього виру, треба дивитися, пильно дивитися, що робиться навколо. Знаєш, Котляревський, твій земляк, писав : «Де общеє добро в упадку, — забудь отця, забудь і матку». Пам'ятаєш, відсилав я тебе із пістолетом у степ. То була проба на віру. Чкурнув би ти з ним — мене б до стінки поставили, не подивилися, що я комісар. А я вірив у тебе і зараз вірю. Тільки ось що тобі скажу — не ображайся, що тебе запроторили у трудову армію, а зрозумій: зброя — вона у різні боки стріляє... І ми її поки що не можемо дати в руки тих людей, у яких неясне відношення до Радянської влади. Отже, я тобі раджу — подовбай землю, подумай. Бачиш, яке закрутилося? Тут кожному чоловікові треба тверде місце знайти.