— Це ви про що? — не второпав Оксен.

— Ну, — капітан опустив очі, зробив пальцями такий рух, ніби розтирав муку. — Ви комуністи — і тому з вами можна відверто. Може статися таке, — він знову підняв очі, ніби хотів подивитися, яке враження зроблять його слова, — що ми будемо оточені, ну, потрапимо в оточення, — поправився він. — Поки що, звичайно, ні, але може таке статися. Я веду їх на Харків. Там, за всіма даними, будуть формуватися дивізії.

— Ви, як я бачу, не дуже поспішаєте?

— Мої люди дуже втомилися, — зітхнув капітан. — Вони ще не відіспалися після боїв на Дніпрі, і, природно, їм треба в першу чергу відпочити. Дорога передбачається далека.

— О, це правда. Особливо на конях і отакими манівцями, — засміявся Оксен. — Дозвольте поцікавитися вашою тактикою? Війська рухаються большаками, а ви лісочками, ярочками? Так безпечніше?

Капітан засміявся уривчасто і неприємно, оголюючи червоні плитки ясен:

— Сильно. Чудово... Ха-ха. Але, дорогий мій, я давно вже виріс з того віку, щоб мене в чомусь підозрівали. Якщо ви хочете йти зі мною, — будь ласка. Коні, сідла — це, звичайно, дрібниця. Вони залишаються за вами. Да, — схаменувся капітан, потираючи рукою лоба, — ви з якого району? Зіньківського? От сюрприз.

Він вийшов на ганок, щось наказав днювальному і повернувся назад, загадково посміхаючись. В сінях почулися голоси. Увійшло двоє: високий, широкоплечий і низенький, білявий, виструнчилися перед капітаном. Капітан скомандував «вільно» і сказав бійцям:

— Пізнаєте?

Бійці, як по команді, обернулися до лави і на якусь хвилю застигли, приглядаючись: враз усе змішалося — крик, лемент. Хто кого обіймає — не розбереш. Тільки чується:

— Панас Гичка? Оце ти?

— Оксене...

— І Гнат тут? Ого-го-го! Куди? Звідки?

— Дядьку, почому онучі продаєте? — тягне Оксен за обмотку...

— Ти скажи! Оце зустрілися! Чи думав же? — вигукує Панас. — Хлопці, в кого горілка є? Товаришу капітан, земляки, їй-богу. З одного села. Хазяїн, а, хазяїн, готуй закуску — земляків зустріли. З одного села, — гукав він у другу кімнату.

— Тихше, не метушися, Панасе, — умовляє Оксен, — а то десь у мишачу нору шмигнеш — і не знайдемо.

— А ти теж не тупщойся, бо головою стелю розвалиш, — дає здачу Панас.

— Глянь, Гичка вуса відпустив, — дивується Гнат. — Знаєш-понімаєш, як Чапаєв.

— Отже, нашого полку — прибуло, — посміхнувся з-за столу капітан. — Коли так, збирайтесь. Негайно виступаємо.

— Товаришу капітані Як же такі Земляків зустріли — і по чарці не випити? Та нас грім поб'є за таку непошану, — жалісно кривився Панас.

— Дорогою поговорите. Виконуйте наказ. Через хвилину бійці покинули гостинний двір. Господар, спершись на тин, довго стояв, потім зняв із кілка відро, яке забули бійці, і поніс до хати: в хазяйстві знадобиться.

Зібравшися на гору, вершники поїхали лісом. Тут було прохолодно, і коні пішли бадьоріше. Капітан із Хамраевим та сержантом Голобородьком їхав попереду, Оксен із земляками — ззаду.

— Ну, як воно там, на фронті?

— Німець пре, так пре, що й зупинити годі. Оце бачиш, пукавку?—труснув Панас заржавілою рушницею. — А в нього автомат. Біда, брате, біда. Вони, гаддя чортове, рукави засукають, чуби поначісують, автомат до пуза прикладе — і сипле, немов горохом, голови тобі не дає підвести. Е, коли б нам техніки більше, ми б їм показали, де чіп затикається. А так що? Мінами як зачнуть швиргати — так навколо шквар-' чить, як на сковороді. Проте біля Києва і ми їм духу дали. Добре дали. Таки так дали, що не одного земля свята ковтнула і вже не поверне. І все ж таки довелося відступати. Нажали. Ой, скільки нашого брата у Дніпрі! Котрі уміли плавати — то сяк-так добралися, а котрі ні... Отут із хуторів, що за Троянівкою, рятував я одного землячка, пораненого. Та хіба врятуєш і — Голос у Панаса приглух. — Живіт осколком розшабатувало, кишки крізь пальці випирає. Куди там рятувати.

Гнат, слухаючи оповідання Панаса, принишк, і сідло під ним рипіло вже не так весело.

— Поклав я його на землю. Бачу, щось сказати хоче — очі так і говорять, так і говорять, а вуста мовчать. Зівнув два рази — і все.

— Ну, а з наших односельчан нікого не зачепило? — горбиться Гнат.

— Петруся Чаєчку.

— Вбито? — аж скрикнув Гнат.

— За Дніпром. Як у обороні стояли. І то як убило? Правда, що кажуть: суженого конем не об'їдеш. Послали ми його з відром по кашу. Попоїли ми добре (німець саме перестав стріляти). А він тоді й питає: «Може, хто добавки хоче?» — «Ні, спасибі, — відповідаємо. — Душа більше не приймає». Коли це де не візьмись Охрім. «А я б, — каже, — з котелок рубонув». А бий тебе сила божаї Ото не дивися, що такий миршавий та зачуханий, а жер за десятьох, той Охрім, як перед погибеллю. Петрусь за відро і каже: «Оце, Окріме, тільки заради тебе іду, щоб ти знав, який я добрий» — і пішов. Тільки пішов, як тут німець знову мінами кидати заходився. Потім уже і стрільба припинилася, а Петруся немає та й немає, мов крізь землю провалився. Зійшов я вниз по схилу... дивлюсь... — Губи в Панаса сіпнулися. — Ну, ти! — крикнув він на коня, що потягся було пастися. — Дивлюсь, лежить. Відро в руці, і каша на пісок вилилась. Півголови, як бритвою, зрізано. На потилиці волосся пасьомцями позлипалося, і на них кров запеклася.

Деякий час троянівці їхали в тихій жалобі. Усі думали про те, що жив чоловік — і нема. А який гармоніст путящийі Чи хрестини, чи весілля, чи так яке гуляння, то вже без Петруся не обійдеться. Покладе голову на гармошку, приплющить очі та як уріже ойру-сміх — хоч-не-хоч танцюватимеш. І от немає Петруся. Загребли його в придніпровських пісках. Ніколи він не повернеться в рідне село. Не побивайся, жінко, не виглядай, не надійся, не прийде він, не обійме твої натруджені плечі, не порадує діточок — житимеш одна, і страшне слово, як тавро, запечеться у твоєму серці на все життя: вдова.

— Е, чого це ми носи повішали? — перебив мовчанку Панас Гичка. — Все про війну та про війну, а ти, Гнате, або ти, Оксене, про село розкажіть. Як там, що? Хотіли мимохідь і ми додому зазирнути, та капітан не дозволив. Каже, вас пусти, то біля бабської .спідниці і прилипнете. Так і не вдалося зазирнути в рідні краї. Та, мабуть, і краще. Раз перекипіло серце — і баста. Навіщо вдруге ятрити?

І розмова полилася тихо та сумирно, як то водиться між хорошими земляками, а ще особливо полтавчанами: що нового, як живуть сім'ї, кого взяли в армію, а хто вже, може, повернувся «по чистій», чи цілі хати, чи не бомбили села...

В лісі почулася голосна розмова. Передні зупинилися, наслухаючи. Капітан підняв руку, щоб задні також припинили рух.

— Що там таке? — зацікавився Оксен і пробрався наперед.

Гребєшков і Хамраєв про щось тихо говорили. Потім капітан махнув рукою і сказав: «Давай». Хамраєв зняв карабін і пішов поміж кущами, високо піднімаючи ноги. Ні одна галузка не хруснула під його ногами. Люди притихли, слідкуючи за ним. Скоро гімнастьорка Хамраева зникла між деревами. Гомін у лісі також притих. Було чути лише, як шелестить на деревах листя та важко сапають коні. Сонце вже стояло опівдні, і тіні від широких крон лежали на траві. Лісова прохолода освіжала людей і коней; десь далеко, в сторону Охтирки, чувся приглушений гуркіт. Німці бомбили станцію. Вершники на той гуркіт перезирнулися. Гнат рипнув сідлом, і всі зашикали на нього, ніби те рипіння було чути за тридев'ять земель. Враз почувся шелест, і на дорогу вийшов Хамраєв.

— Там люди, товариш капитан. Наши люди. Лошадь травка щиплет. Люди язиком болтай. Какой-такой — не знаю, — доповів він.

За кілька хвилин вершники були на галявині. Біля багаття сиділо з півдесятка озброєних людей, перед ними стояла сулія самогону і сковорода, на якій шипіла підсмажена ковбаса.

— А, наші дорогі бійці, браття, — кинулися вони до вершників. — Сідайте до гурту. У нас є чим почастувати. Сідайте. Все рівно — війна.

Більше за всіх кричав чоловік у фуфайці, підперезаний кулеметною стрічкою. Це був пристаркуватий чоловік, голова сива, але зуби білі, міцні.