— З Троянівки.

— А це, — постукав Лейба пужалном по землі, — Троянівка Решетилівського уєзду.

І довго ще йому тлумачив Лейба, доки Павло нарешті зрозумів, що він таки потрапив у Троянівку, тільки другого уїзду. І оскільки у Павла вже не було грошей, щоб найти візника, то він вирушив шукати своє рідне село пішечки і через чотири дні ходу був уже дома.

...Ось про що думав тепер Марко, дивлячись на дядька Павла і намагаючись спровокувати, щоб той сам розповів цю історію; але Павло хоч і який там був недотепа, а розповідати не погодився.

Троянчан викликали на призовний пункт на ранок. До Зінькова залишилося кілометрів десять, коли їх застав у степу вечір, і вони вирішили ночувати в полі. Зупинилися під балкою біля степової могили. Павло розпріг коней і пустив пастися, а новобранці зараз же взялися за свої торби, щоб трохи підкрілитися з дороги.

— Давайте складчину зробимо, — повеселішав Охрім. — Ваше сало, а мій хліб.

— Хоч дурний, так хитрий.

— Хлопці, розкладайте манатки, я буду ревізію робити, — вихопився наперед Марко. — Самогон заарештовую і ділю на всю громаду. Тимку, давай сюди свою торбу.

— Йому й без горілки гірко, — єхидно усміхнувся Сергій. — Орися тут, а він там. Лицар їде на коні — наречена за хвоста чіпляється.

— Заткнись, а то по пиці схватиш, — пообіцяв Тимко, недобре ворухнувши на нього очима.

— Ану, тпруськи! — розвів хлопців Микита. — Які шустрі...

Денис, хекаючи, приніс із балки оберемок сухого терниння, виціловував губами подряпані колючками пальці. Розіклали багаття, і синій димок, гнаний вечірньою прохолодою, послався по землі, облизуючи з обох боків чорну могилу.

— Слухай мою команду! — вигукнув Марко, уже тут призвичаюючись до військового діла. — Сало — на спички!

Денис вистругав таку, що на неї можна було настромити цілого бика, пішов до гарби, довго рився там, потім повернувся, поклав перед Охрімом непочату хлібину, а сам, настромивши на спичку здоровенний шматуряк сала, підсів до вогню. Охрім здивовано глянув на хлібину, схопився як ошпарений.

— Хлопці! Денис у мене сало вкрав. Віддай сюди! — А тобі що, шкода? — поцікавився Денис, не відриваючи спички від вогню, на який, розтоплюючись, із сичанням капало сало.

— До чужого не лізь. Я твоєї торби не займаю.

— Я тобі дав хліба, ти мені сала. Заміна.

— Так це ж хлібина також моя!

— А вона в тебе що, мічена?

— У-у! Гицель...

— Хто тут тебе обижа? — підійшов Микита і, вихопивши з вогню жаринку та прикуривши від неї, сів біля Охріма.

— Он той гайтуряка! Хіба воно людина! Ось піде в армію, там із нього вичинять линтварі.

Сонце давно вже сіло в рожевий туман, який ще довго стояв на обрії, поволі згасаючи і розвіюючись;

червоні паруси неба згорталися і спадали слідом за сонцем кудись у чорну прірву. Обрій почала огортати все густіша і густіша темрява, і небо стало схожим на густо розведену у воді синьку; одиноко над старим вітряком, що мріяв на белебні біля Власівського хутора, вогняною крапелькою все ясніше і ясніше замерехтіла вечірня зоря; слідом за нею, ніби вигорнутий зненацька з гігантського склепіння печі, сипонув жар, і кожна жаринка, летючи й спалахуючи, зупинилася і повисла всяка на своєму місці, весело, яскраво, радісно поблискуючи. Пройшовши по небу, тепла, тиха червнева ніч стала оволодівати і землею; безмежний степ вщухав, корився, ніжнішав і м'якшав від її пестощів; птахи затихали і, згорнувши натомлені за день крильця, сідали на м'які гніздечка, гріючи свої худенькі від роботи тільця пахучим, ласкавим, по-материнськи ніжним теплом розігрітої за день землі; перепели хававкали то там, то там, перекликаючись один з одним, як бадьористі, несплячі сторожі; одноманітно, безугавно, рипучо кричав десь в улого вині деркач. Все змінювалося на землі з приходом ночі і робилося таємничим, загадковим, прихованим, особливо відчутним і особливо сприйнятливим для всього живого: з улоговини тягло теплим вологим відпаром, і холодні трави зараз же відчули його, і стали покриватися щедрою росою, і різкіше запахли, і серед тих запахів особливо виділявся своїм гірким, чадним сморідком полин та волохатий, червоний, шапкастий, з медвянистим душком придорожній будяк; з далекого степу горнуло густим духом скошеного жита, що пахло свіжовипеченою паляницею і трішечки солодом; димок від вогнища, навколо якого мовчки сиділи новобранці, піднімався вгору, танучи у свіжині теплої літньої ночі; запах його був не такий невиразний і нудний, як удень, коли його забивало сонце, а гостріший, приємний, в ньому навіть не відчувалося гіркоти, і він трішечки віддавав холодом, як м'ята. Іноді новобранці виразно відчували запах дьогтю і кінського поту — то пахла кінська ремінна збруя, що лежала жужмом біля гарби. В звуках відчувалася неосяжна широчінь степу, вони народжувалися, чіткі та виразні, але відразу ж глухнули, хоч і чути їх було на великій відстані. Коні, що паслися спочатку на стерні, перемандрували в улоговину, де було більше трави, і ясно чулося, як вони там подзвонюють вуздечками і щипають траву. Одного разу в степу роздався короткий, різкий свист, і люди біля вогнища насторожилися, а хтось із новобранців висловив припущення, що то чоловік заблудився в степу і зараз прийде на вогник. Та Денис спростував це припущення, сказавши, що то свиснув ховрашок. Люди ще довго наслухали, чи не повториться той звук, проте ховрашок, видимо, відбіг кудись далі. Зате високо в небі, наближаючись і постогнуючи, почувся інший звук — гул літака, і цей важкий, злорадний, недобрий, настирливий гул, такий мізерний і нікчемний в порівнянні з величчю землі і неба, все ж таки наполохав людей, і вони заметушилися і стали гасити вогнище. Денис схопив у руки галузину і розметав жевріючі головешки, затоптуючи їх ботинками.

— Ех, Денисе, Денисе! Нема в тебе розуму і на копійку, — обурився Панас. — Було б же тобі принести цебро води та залити вогонь, а він порозкидав по всьому степу, щоб той барбос, який ото деренчить угорі, щоб йому в печінках деренчало, подумав, що тут ціле військо розташувалося на постій.

— Мелеш ти, Панасе, як з блекоти вискочив, — подав свій голос Охрім. — Чи ж тут є коли цебром по воду бігати, коли вже, може, на наші голови бонба летить?

Денис, незважаючи на сум'яття і тривогу, що охопила людей, розіслав під гарбою фуфайку і вкладався спати, а товариші все радились, що робити і як бути.

— Треба когось на варті поставити. Он хоча б і Дениса. А то вже вкладається. Який ранній.

— Не треба Дениса! — сердито вигукнув Охрім. — Бо він у мене не тільки сало, а й торбу з'їсть. Тут треба такого, щоб діло знав. А то он німаки парашутистів скидають... Поснемо, а вони підповзуть і переріжуть нас, як сонних курей.

— Тебе як різатимуть, ти ж закричиш? Ну, а ми тоді посхоплюємося — і латата.

— Тут жарти короткі. От коли я був на фінській війні, так трапився зі мною один случай. Погналися за мною фінни, хотіли в полон забрати. Я бачу: діло погане, давай тікати. А тут уже хекають ззаді, уже за рукав мене хватають. Куди мені діватися? Я — раз і вскочив у дупло... А там дерева ростуть не такі, як у нас, а вп'ятьох не обіймеш. Ну, вскочив я в дупло, сиджу. Вони понюшкували, понюшкували і побігли назад. Відлягло в мене від серця, закурив я в тому дуплі і думаю: що ж мені тепер робити? Серед білого дня до своїх не добратися, треба ночі ждать. Ну, звісно, сиджу, жду. Коли так уже перед вечором чую: рип-рип, рип-рип, рип-рип! Ідуть. Фінни. Стали біля моєї сосни, і один каже: «Ну й холодно ж у нашому бліндажі, хоч собак гони. Давай оцю сосонку звалимо та натопимо». Чую—пиляють. Чиргик-чиргик, чиргик-чиргик. І пилка якраз мені на горло йде... А мені ні присісти, ні випростатися. Стою заживо уже в труні. Бачу — зуби виграють перед самісіньким кадиком, от-от полоснуть по горлу. Що ж, думаю, помру мовчки, як герой... Коли, на моє щастя, стався на їхніх позиціях якийсь переполох, стрілянина. Вони пилку покинули— і латата до себе в окопи. Ну, я, звичайно, виліз і прийшов до своєї частини, ще й трофей із собою приніс — фінську пилку. Мав навіть подяку від старшини, бо пилка виявилася добрячою. Тільки з того часу боюся я всього гострого: ножа, сокири, коси і швайки. А чого боюся? А того, що та проклята пилка таки мене черконула своїми гострими зубами по шиї. Не віриш? Так подивися... Ось і шрамик на шиї... — хизувався Охрім, одгортаючи комір сорочки і показуючи хлопцям шию. Проте, як вони не приглядалися, як не присвічували сірниками, ніхто ніякого шрамика не побачив. Тоді всі вирішили, що Охрім, як завжди, бреше, і, розіславши під гарбою солому, стали вкладатися спати.