Одного разу, коли Денис ішов на роботу, добренько-таки припізнившись, його перестрів Оксен.

— Дивись, Денисе, щоб це було останній раз. Завтра приходь на роботу так, щоб я тебе не впізнав.

На другий день — сонце в снідання — заходить на колгоспний двір якийсь дід. Кожух навиворіт, шапка насунута на очі, сам згорбився, ціпочком поперед себе-постукує.

— Іди собі далі, — каже йому Оксен, що саме стояв біля контори із бригадирами. — У нас милостиня не роздається.

А дід ніби й не чує, що йому говориться, чеше далі: сива борода на вітрі ворушиться, руки тремтять, рот перекособочило — милостині просить.

— Кажу ж тобі — немає! — уже сердиться Оксен, а дід руку до вуха наставляє, так, ніби він недочува. А тоді хап рукою за бороду, хап за шапку — в Оксена аж очі на лоб полізли.

— Це ти, Денисе?!

— Я.

— Ти що? Здурів?

— А ви ж мені казали, щоб я так прийшов, аби ви мене не пізнали.

— Так то ж я тобі говорив, щоб ти рано прийшов, без запізнення, а ти мені комедію граєш. Скидай же зараз із себе оцю музику та йди волочити, бо вже он скоро обід...

Потис плечима парубок і перевальки почвалав у поле.

Увечері вчорашнього дня дав Оксен наряд — возити із кирнасового лісу дерево на будівництво колгоспної конюшні. Виїхати треба було рано, щоб ще за холодка пригнати биків до лісу і не мучити їх по жарі. Із Сергієм мав їхати і Денис.

— Ти того Гордієвого гицеля сам розбуди, — наказав Сергієві Оксен. — Бо він до сніданку спатиме.

Сергій устав рано, захопив торбу з харчами, пилку, сокиру і вийшов з двору. Світало. Над Троянівкою висіло розцяцьковане зорями небо, у провулках чорною марою затаїлася темрява. Тиша. На ганку сільського магазину спав, загорнувшись у фуфайку, сторож.

Перелізши через тин, Сергій увійшов до Денисового двору. Двері хліва, де спав Денис, ледве прихилені. Коли Сергій переступив поріг, на нього війнуло псиною від недавно вичинених собачих шкур. Сергій засвітив сірник. Оранжеве кружальце світла м'яко лягло на краєчок шкури, на якій, підібгавши під себе ноги, спав Денис.

— Вставай!

Денис хлипнув спросоння і перевернувся на другий бік.

Тоді Сергій запалив сірника, почекав, доки розгориться, і підніс до голих п'ят Дениса. Тому, видно, дошкулило, бо він відсмикнув ногу, але прокидатися й не думав.

— Ти встанеш сьогодні чи ні? — розгнівався Сергій і затормошив Дениса за плече.

— Яка це зануда штовхається? — засопів у темряві парубійко, підводячи голову.

— Збирайся швидше. У ліс треба їхати. Денис довго чухмарився і позіхав, потім поліз рачки в куток, мацаючи там руками, щось перекинув, певно, старе відро, воно заторохтіло і сполохало вгорі голубів, які затріпотіли крилами і сердито завуркотіли. Нарешті витяг із кутка одежину і якийсь круглий предмет, схожий на підситок, що тихо подзвонював, як тільки Денис робив рух, запхав його у порваний мішок і вийшов надвір. Потім він став виробляти якісь дивацтва, абсолютно незрозумілі для Сергія: витягнув із купи хворосту довгу галузину, підійшов до хати і, вийнявши із вікна шибку, став ширять туди, як у лисячу нору. Незабаром до вікна підійшло щось у білому, відкрило його і подало торбу, яку Денис зараз же розв'язав і зашилив туди руку.

— А сало де? Уже стріскала, стара гаргаро?

— Господи, сохрани мене і заступи, — зашепотіла стара і закрила вікно.

— От матінку маю, — скаржився Денис, мотузу-ючи торбу. — Де що в хазяйстві найласіше — зараз же кида собі на зуби. Прірва якась. Щоб я живий був!

— А навіщо ти хворостиною в хату ширяв? — давлячи сміх, поцікавився Сергій,

— Бо вона якраз до ліжка дістає. Інакше її не розбудиш, стару вовчицю.

— Що в тебе у мішку?

— Бубна.

— Навіщо вона тобі здалася? До бичачого хвоста причепиш, щоб бубоніло всю дорогу?

— Продам на хуторах...

— Нічого собі придумав! Я ліс рубатиму, а він з бубною по хуторах тинятиметься. Ех, зв'язався я на свою голову!..

Приїхали до лісу — зійшло сонце. На зеленій галявині розпрягли биків, пустили пастися.

— З чого ж починати? — вдарив Денис по молодому дубкові сокирою так, що аж листя на ньому затремтіло.

— Мітку шукай.

Знайшли помічені дерева і до самого обіду працювали справно, без жодного перекуру.

— Ти так, ніби для себе стараєшся, — жалівся Денис, витираючи піт.

— Знай свое: чиргикай пилкою.

— Та доки ж чиргикати? Доки дух випре? Уже й так сорочка мокра...

— То в тебе від собачого жиру. Я от не їм — і сорочка суха, — сміявся Сергій.

Він був наполовину нижчий від Дениса, сухорлявий, вузькоплечий, але незвичайно жилавий і витривалий, пальці на руках тоненькі, проте чіпкі: вчепився б Денисові за спину — цілий день носив би на собі, а скинути б не зміг. Лице його було із ніжними і дрібними, навіть аристократичними рисами: ніс рівний, тонкий, лоб високий, губи маленькі, насмішкуваті. Двох парубків боявся у селі всемогутній Денис: Сергія і Тимка. Першого — за його хитрість і гострий язик, другого — за відчайдушність. Із першим Денис ніколи не входив у суперечки, бо був лінивий на слово і знав, що ніколи Сергія не переспорить, з другим не заїдався через те, що Тимко з двох слів лізе в бійку і б'є чим попало.

«А цей — хитрий, як лис, —розмірковував Денис, тягаючи сюди-туди пилкою. — І теж запеклий, так що краще з ним не зв'язуватися...»

Коли звалювали першого дуба — на хлопців дрібним холодним дощем бризнула роса. Сонячний промінь пробивався крізь гущавину віт, спалахував на лезах сокир, і тоді рубачі мружили очі. Вряди-годи по верхів'ях дубів пролітав вітер, листя журно шелестіло, ніби там угорі ішла тиха змова проти людей, що нівечили пилками та сокирами тіла могутніх дерев. Один велетень дуб умирав особливо неохоче. Коли його підпиляли, він ще ганяв по собі соки від міцного, живучого і вірного його життю кореня, шумів листям, і гордо кланявся сонцю, і все не здавався волі людей — тільки тремтів стовбуром і гулко ахкав від болю, коли його били сокирою. Але потім він хитнувся, похилився і затріщав, затріпотів вітами і всією вагою із страшним шумом і гучним тріскотом упав на землю — потьмарилася, погасла краса дуба: листя зробилося холодним і цупким, як слюда, кора потемніла, і з-під неї передсмертним потом виступив і закапад на траву прозорий сік.

— Ще одного звалили, — святкував Денис, заганяючи гостре вістря сокири в тверде тіло деревини.

Розсівшись на траві, хлопці заходилися обідати. Пожадливо їли житній чорний ніздрюватий хліб, що пахнув вітром і хмелем, пили степліле молоко. Денис, облизуючи пальці, з осатанінням гриз старе пожовкле сало. Після обіду закурили і порозлягалися на холодній м'якій траві.

— Води б оце холодненької, — забажав Денис, націлившись напівсонними очима на пусту пляшку.

— Піди принеси. Тут десь є лісові криниці.

— А чи я їх знайду?

— Знайдеш, як захочеш.

Денис сунув у кишеню пусту пляшку і пішов стежечкою вниз, до ярів. Сонячні плями замерехтіли на його ногах і спині. Спустившись униз, він попростував поміж деревами все далі і далі, і сонце гналося за ним поміж дубами, а потім облило його з ніг до голови і засліпило очі. В обличчя Денисові вдарив лагідно й ніжно теплий, навіть гарячий подих степу. Парубок зрозумів, що він збився з дороги, і, замість того щоб заглиблюватися в ліс і йти до ярів, вийшов на узлісся. Степ зеленів безмежно, до самих обріїв на всі чотири сторони. Денис повернув голову туди, де мало бути його село, і довго вдивлявся в той бік, доки не побачив Беєву гору, що ледве помітно проступала крізь тремтяче мареао. Повернувся назад, взяв трохи праворуч і, по-кладаючись уже на свій мисливський нюх, став простувати до ярів, наближення яких все ясніше й вира&-ніше відчувалося по холодному, вологому диханню. Хапаючись за дерева, спустився в яр і скоро знайшов покинуту, обгороджену ветхим тинком лісову криницю, яка була викопана на узліссі біля дороги.

Опустився перед нею на коліна, зняв картуз і, спершись руками об цямрини, засунув у чорну дірку голову, жадібно припав до холодної як лід, чистої, свіжої води і довго пив її собачими хльобками, не переводячи подиху. Потім підводив голову, відхекувався так, що в криниці брижилася вода, і знову пив, не в силах задовольнити своєї жага Нарешті напився, набрав у пляшку води, заткнув горлечко пробкою із трави і хотів уже йти назад, як зненацька почув тихе подзвонювання велосипеда. Обернувшись, побачив, як по дорозі мимо дерев, завертаючи на лісову стежину, замелькало щось зелене. І не встиг він зрозуміти, що воно, як на стежку вискочила збуджена їздою, розчервоніла, із розпущеною вітром зачіскою Юля. Уздрівши Дениса, вона загальмувала і, схиливши велосипед набік та впершись лівою ногою в землю, зійшла з нього, знічев'я полравляючи пожмакане ззаду зелене, без рукавів, з чималим вирізом на грудях ситцеве плаття. На обличчі її не було розгубленості, воно мало той вираз збудженої розбишацької веселості, властивої для жінок, що знають собі ціну і звикли покоряти, що червоніють тільки спочатку, а потім так нагло дивляться в очі, що від них хочеться тікати і кричати «рятуйте!».