«Ось що, хлоп'ята. У Хвилі, видать, пугачі такі е, що в головах дірки роблять. Так що ви, йолочки-метьо-лочки, будьте насторожі і рота не роззявляйте. Ми йдемо до ворога, а з ворогом у піжмурки гратися нічого. Є у нього два сини, так ви за ними слідкуйте і, як дійде діло до гарячого, — дуло їм до пупа, і хай підіймають руки вгору. Нічого з ними цяцькатися». Пішли ми далі. А жив цей куркуль багато. Хата під залізом, дві клуні, дві повітки, комори, три пари волів, із сільськогосподарського реманенту: лобогрійка, сівалки, плуги, шеретовка. Одним словом, здорово жив і крові з бідного люду посмоктав чимало. Зайшли ми до двору — ніде нікого не видко. Прямуємо в хату. Ганок дерев'яний, різьблений, зеленою фарбою помальований, аж гуде під ногами. Тільки ступили, як назустріч хазяйська дочка. На шиї намисто, рукава повишивані, лице червоне, мов калина. Побачила нас і — круть у хату. Ну, ми, звичайно, за нею. Заходимо, а там цілий погром: скрині порозкривані, на долівці купа одягу, на лавах кожухи валяються, біля дверей два здоровенні вузлища лежать, в рядна позакручувані. По всьому видно, що люди з цієї хати тікати збиралися. Дочка стоїть біля скрині, голі по лікоть червоні руки на грудях склала, чорними очищами так і пропікає. Прокіл сидить на стільчику біля лави у чорній бекеші, смушевій шапці — хомут латає. Як побачив нас, так дратва і залишилася в зубах. Молодший син — в плечах аршин, закутаний по самі очі в башлик — стоїть біля дверей, шкіриться, як вовкодав. «Шукай, — каже, — батьку пиво-меди, комунія прийшла». — «А ти, я бачу, жартівник, — говорить до нього Сазон. — Тільки жартувати будеш іншим разом, а зараз у нас друга балачка з тобою буде». І — шасть руками парубкові під кожух. Не встиг куркуленко оком моргнути, як Сазон витяг у нього з-за пояса обріз із мережаною ручкою. Крутить його в руках, усміхається. «Добре ти, — каже, — в дорогу зібрався, — тільки припізнився трохи. Тепер сідай у кутку і не ворушися, а ви, хлопці, кидайте на сани куркульське майно та повеземо його бідноті». Куркуленко сів у кутку, башлик розв'язав, либиться на весь рот, вуса підпруджує. «Знав би, — каже Сазонов!, — що ти такий шустрий, я б ту штучку далі заховав». — «А ти не дуже жалій, — втішає його Сазон. — Ти подумай добре, в якій стрісі у тебе ще одна така іграшка захована». Був у того куркуленка ще один брат — горбань. З виду нещасний такий, обшарпаний, подібний до юродивого. Як зайшли ми в хату — вибалушився на нас, молиться на печі та поклони б'є. Потім спустився на лежанку, горб свій стелі показує і так щось жалібно-жалібно співає та хреститься. Спочатку ми не звертали на нього уваги. Сидиш собі, ну й сиди. А потім якось глянув я на нього, а він переморгується із братом: морг — і знову хреститься, морг — і знову хреститься... «Ах ти ж, — думаю, — гад, он який ти святий та божийі Ну, тепер ти в мене не сприснеш». І став я за ним слідкувати. А тут саме хлопці приступили до діла. Одежу несуть, майно списують. Понасходилася повна хата хуторян, допомагають нам свого любимого землячка розтельбушувати, никають по закапелках, щоб дечого прихованого не прогледіти. В хаті галас, метушня, крик. Загавився я. Глядь — а горбаня й слід прочах. Як на відьомській мітлі в бовдур вилетів. Я до Сазона. Так і так, говорю, втік горбань. Не догледів я. Він глянув на мене суворо, очима так і задавив. «А ти, — каже, — куди дивився, роззява? Щоб мені горбань був зараз же. Інакше — революційним судом тебе карати будемо». Вискочив з хати, питаю в людей: «Не бачили горбаня?» — «Ні, — кажуть, — бачили. До повітки пішов». Я — туди. Відкрив двері — темно. Тихо. Живої душі не чури. Ех, думаю, обдурили мене хуторяни. Втік горбань. Тільки я про це подумав, як щось коль мене в бік. Упав я на токовище, хочу крикнути, та не можу: дух забило. Потім хотів себе мацнути за бік — і втратив пам'ять. І більше нічого не пам'ятаю. Уже потім розповідали мені люди, що знайшли мене непритомного з вилами в боці...

Дорош замовк, схвильовано покашлюючи, потім устав, налився води (чути було, як він жадібно, спрагло сьорбав її а кухля) і знову ліг до ліжка.

— А що ж сталося з горбанем? — запитав після довгої мовчанки Сергій.

— Його зараз же спіймали і наган при ньому знайшли. На моє щастя — не скористувався він ним. Вилами бив. Щоб менше шуму. І після цього випадку часто я згадую Сазона і слів його ніколи не забуду. Він, було, завжди говорив: з ворогом панькатися не можна. Його бити треба...

Сергій нічого не сказав на це. Він зрозумів, до чого Дорошева річ, і перед його очима постала усміхнена, нахабна, з примруженими відчайдушними очима морда Джмелика.

Поснули пізно, коли по всій Троянівці співали перші півні.

XVIII

Рано-вранці біля сільської Ради юртувалося десятків два підвід. В темряві снували людські постаті. Чулося кінське пирхання. Над Троянівкою затихав півнячий бій. З вузьких провулків темрява відкочувалася на приташанські луки, залишаючи після себе дрібну росу на землі, на тинах, на солом'яних стріхах, на одягові людей і на кінських спинах. Високе небо рясним зорепадом струшувало зорі в темну Ташань і гасило їх там — одну за другою. На тому місці, де стояли підводи, пахло свіжими кізячками і гострим, як спирт, кінським потом.

Крім троянівців, що виділялися своїм високим ростом і дещо уповільненою вимовою, сказаною ніби між іншим лінькуватою фразою, були приземкуваті, шустрі і говіркі манилівці в своїх куцинках із дерев'яними закрутками замість гудзиків, гострі на язик і найвигадливіші на всякі побрехеньки; похмурі, скупі, мовчакуваті залужани з батогами, схожими на вівчарські пуги; щирі, добрі і веселі хрипківці, які дружно встрявали в любу розмову і ділилися між собою не тільки хлібом-сіллю, а навіть і тютюном.

На цей раз мова між дядьками йшла про те, на яку хворобу їх сюди викликали в таке рання.

— Даром стояти не будемо, — сказав низенький манилівець, поправляючи на голові картузика. — Уже дадуть якесь діло.

Він був, мабуть, веселий чоловік, бо весь час пританцьовував та підштовхував ліктем вайлуватого залу-жанина, що стояв собі спокійнісінько, злігши на воза, так, ніби виїхав на ярмарок. Вигляд у нього був такий байдужий, що скажи йому зараз, що треба їхати на край світу, та й то не здивується, а лише підійде до коня і скаже: «Ану ж, ногу! Дай ногу!» — подивиться, чи підкови при копиті, розплутає віжки, у які клята худобина «заступила», помаца себе за кишеню, чи досить тютюну та чи вистачить його на далеку дорогу, крикне «н-но» і поїде собі поволеньки.

На слова веселого манилівця залужанин довго не відповідав, бо саме клинцював сало з хлібом, потім утерся рукавом, вийняв кисет, закурив і аж після цього обізвався:

— Їм видніше, — і кивнув головою на сільраду.

— Воно ясно, що видніше, — зараз же підхопив манилівець, — та якби знаття, куди їдеш? Сінця он поклав рептушок, та чи й вистачить? Як у Полтаву або аж на саму Охтирку, то й не вистачить.

— Це не інакше, як за крамом, — пролепетав хрипківець. — Там, кажуть, на станції чобіт та шапок навалили стільки, що й на весь район хватило би.

Дядьки гомоніли собі та ламали голови, куди то їм випаде їхати, а в кабінеті Гната ішла таємна нарада. Завдання, поставлене райвиконкомом перед Гнатом як головою сільради, було зовсім не таємне і не носило будь-якого прихованого від людей змісту. Навпаки, про нього треба було якнайширше сповістити всіх селян, але Гнат вирішив огорнути цей важливий захід суворою таємницею.

Тепер він сидів при наглухо зачинених віконницях, і при світлі сільрадівської лампи обличчя його було суворим і заклопотаним. Зодягнений він був як до військового походу: в шкірянці, перехрещеній ремінцями двох польових сумок, напханих паперами, на голові — кубанка, на руці пльотка. Проти нього з очікувальними обличчями сиділи Дорош і Оксен.

— Я покликав вас для того, — голосом, повним таємничості, почав Гнат, — щоб ви допомогли мені провести одне мєроприятіє державної ваги.