Ні! Це був не той Тимко, що колись, — смаглявощокий, пружинистий, із свіжою, малиновою шкірою на вилицях і білозубим блиском раптової посмішки. Сидів тепер згорблений, змучений чоловік, у постаті якого відчувався духовний злам. Густа чорна щетина, жовтава шкіра на лиці робили його схожим на абрека, що втікає від кривавої помсти. Очі байдужі, сонні. Холодний дух виходив із тіла повільно, і Тимко, відчувши тепло, став дрімати.

— Кто ж вьі такие? Откуда родом? — запитав старий, кинувши валянок під лаву. . Тимко напіврозплющив очі, глянув на старого і знову задрімав.

— Анютка, ти б чем-нибудь накормила хлопцев й показала бьі, где им спать, — крикнув козак у другу кімнату.

На його оклик вийшла молода козачка років двадцяти восьми, в білих вовняних шкарпетках на маленькій нозі. Хода її була швидка і поривчаста.

Тимко відкрив очі і вставився на неї, як на примару. Вона глянула на нього примруженим оком, склала на грудях руки:

— Господи, да откель же вьі такие заявились? Хворью никакой не страдаете?

— Страждаєм, — вихопився Марко.

— Что же с вами стряслось, разнесчастньїе вьі мои? —' гірко похитала головою козачка.

Марко перечекав, доки старий вийшов у другу кімнату, закотив очі під лоба:

— В кожнім хуторі по дівчині любимо. А від України та до вас скільки хуторів буде? От і виходить, зовсім нам кінець. До Волги не протягнемо. Мені-то ще нічого, а от йому, — він кивнув на Тимка, — кожух зубами порвали, і вітер віє, як у старе решето.

Анютка заграла бровами і, трохи закинувши голову, затряслась від сміху, біле лице її почервоніло.

— Ах, уморили меня, совсем уморили, — реготала вона, витираючи руками сльози. — Ах тьі, хворость окаянная. Как же тьі мальчишек измучила, — реготала вона, закинувши назад голову. Потім обірвала сміх, сказала замріяно: — А мой козак на войне. Раньшо письма писал, а последнее время не сльїшно что-то.

Вона підійшла до Тимка, взяла білими гарячими пальцями за руку:

— Бедненький, совсем его сон разморил. Ну, не спи. Сейчас я вам принесу ужин — й лезьте спать на подати. Вшей у вас много?

— Не жалуємось, — відповів Марко.

— Ничего, вас перебаню й бельишко вьгпарю — сразу меньше станет, — усміхнулась Анютка і, швидко перебираючи маленькими ніжками, перемайнула через горницю, зникла в другій кімнатці.

Марко глянув їй услід, ударив хіапкою об підлогу:

— Ну й козачка! Оце козачка! Так вітром від неї і віє. Як не будемо дураками — плаватимемо в маслі, як варенички. Кажуть, що козачки на любов дуже гарячі. Дивись, Тимку, не прогав. Ти до неї ладком та ласкою, вона ще й по одежині подарує.

Тимко скосив на Марка сонні очі:

— В тебе що, дурна кров завелась? То я тобі трохи виціджу з носа.

Марко затих і почав розташовуватися, як дома. Зняв із себе жупанчину, якісь баб'ячі кацавейки і в одній домашній сорочці, брудній і пожмаканій, розвалився на лаві. Тимко теж зняв кожушок, кашкет і розмотав із шиї рушника, глянув на вишивку, сумно посміхнувся, кинув його в кут.

Обігрітий хатнім теплом, розмлоєний гарячим духом привітної оселі, Тимко зробився лінивий у рухах і скупий на слова. Щоб прогнати сон, що навалювався на нього теплою хвилею і вистилав ватою тверду підлогу, хлопець бродив по світлиці, блукаючи незрячим поглядом по стінах, відчуваючи, що хвилинами він опускається на щось тепле і м'яке.

«Ні, так я і вечері не дочекаюся», — подумав він і, накинувши на плечі кожушка, вийшов з куреня. Зараз же його пропік мороз і сніговим віхтем стер з лиця сон. Тимко відкинув полу кожушка, викресав із саморобної запальнички вогню і закурив. Вітер улігся. Місяця за хатою не було видно, тільки з бляшаного даху стікала на сніг місячна злива і сніг під нею кипів і стріляв сталевими голками. Небо — прозора льодяна скеля, слизька, холодна, зацьвяхована зорями, наглухо спаяна морозом, — не проб'єш, не розломиш. А там, в якій же воно стороні, за тією льодяною скелею, Троя-нівка? О, як вона тепер далеко. «Де Крим за горами, там сонечко сяє, там моя голубка з жалю завмирає», — згадується Тимкові старовинна пісня, яку він чув із самого дитинства. Співала її мати, співали дівчата на Ташані, коли білили полотно, співали молодиці на сінокосі, гребучи колгоспне сіно, — і вже не чує Тимко пі мйрозу, ні холоду, клонить у голубій замрії чубату голову. Гасне в пальцях цигарка.

...Йому вже було дванадцять років, і він пас корову за Ташанню. Був літній день, і все навколо зеленіло і пахло, Корови носили на рогах сонце, а в очах — небо, а в дійках молоко. Чайки скрикували, як залоскотані дівчата, трави бризкалися соком, а ташанська вода пахла суницями. Хлопчаки гралися у війну, рубалися на буграх шаблями, на смерть, без полонених. Прибігали з гарячки бою лихоокі, брудні, спітнілі, листям лопушняка бігнтували рани, а щоб вони були страшніші, щоб кров із них так і сікала, мазали руки і морди ягодою суниць, гарцювали на палицях, як хозари. Тимко не грався у війну. Він був хан. Його обвішали намистом із водяних лілій, зробили з лопуха шапку, посадили на копичку сіна і дали в руку шаблю, щоб він міг неслухняним татарам голови рубати. Десь була війна, а він сидів і пив із пляшки тепле молоко.

Два вояки, замурзюкані багном по самі очі й зуби, з оголеними шаблями оберігали його. Прилітали гінці з розквашеними губами і носами, у подертих сорочках, у штанях без помочів і гудзиків, так що доводилось тримати на оберемку, скаржитись, що козацтво напирає, що немає удержу, просили підмоги, але він не хотів їх слухати, відправляв, щоб вмирали за нього.

 Котрі ж приндилися — шаткував на капусту, і вони тут же лежали за копицею і клянчили, щоб він їх знову відпустив у бій. Але як же їх відпустити, коли вони потяті! І там, на буграх, шановне козацтво билося із татарвою, їхні коні іржали, як скажені, і ламалися шаблі, і вже не вистачало суниць на рани, і їх збирали дівчатка в пеленки, і це були не прості дівчата-пастушки, а це був «ясир», це були прицуплені на аркані полонянки, віддані ханові в рабство. Вони збирали суниці недалеко від Тимка. Трави були високі і густі, так що Тимко не бачив дівчаток, а тільки чув їхні голоси, тоненькі, схожі на писк чайчиного виводку. Він чув голоси, але не звертав уваги. Він — хан, і негоже йому тулитися своїм загартованим серцем до якихось бабів. Він напився молока, розвернувся на копиці сіна і, хоч у його животі те молоко, змішане з суницями, вуркотіло громами, лежав велично, дивлячись з-під картуза на високе, в світлих сонячних пругах небо. Лежав довго і навіть задрімав. Коли прокинувся, небесних пругів уже не було, а стояло зливове громаддя хмар, і за ним сховалося сонце.

Гомін бою затихав, віддаляючись за данелевські горби, огортався синьою млою, пропадав. Над лугами стало тихо, від синього громаддя страшно і сумно. Тоді із зелених трав почувся плаксивий голосочок, — то співала дівчина-полонянка, тужно, надривом, з тремтячим клекотом молодесенької журавки:

Виводила вона тоненьким голосочком пісню про сестер, і в грудях щось рвалося у неї, не давало тужного скрику. Чи, може, то печаль та нудьга за рідним краєм підсікала голос, чи, може, в дівчинки не вистачало духу на таку пісню, чи горе та поневір'я по чужих краях скапувало сльозами по блідому личку і гасило ту пісню, — хто знає, хто скаже, але дівчисько бралося і знову натужки тягнуло і тягнуло, тримало в устах, як свіжу суницю, пісню своїх предків, тягло з неї до серця просочену кров'ю червону ниточку.

А Тимко лежав, заклавши руки за голову, дивився на синє громаддя хмар суворим ханським поглядом, і ввижалося йому, що то вже не хмари, а сині темні гори, і там, за горами, Крим. Зелена, залита сонцем пахуча долина, а по тій долині ходить голубка і завмирає з жалю. Голубка звичайна, така, як у кошелях у клуні, сиза, із райдужними розводами на волі, з малиновими лапками і гостреньким дзьобиком. Ходить і ходить, нахиля голівку то ліворуч, то праворуч, — то вона завмирає від жалю. І топиться, як віск, від тієї пісні суворе серце жорстокого хана, і він уже не може •слухати далі тоненького голосочка дівчинки і, розшукавши її в траві, хапає за косу.