— Ти знаєш, чого дорослі їздять на човнах за Дніпро?

 — Гуляти, — висловився недогадливий рибалка.

— Цілуватися, дурень. Цілуватисяі Цілуватися! — і вона, як збожеволівши, хлестала його тюбетейкою по обличчі, і очі її горіли, як у молоденького тигреняти, а гострі зуби шкірилися, щоб укусити.

Відхлеставши, як хотіла, вскочила в човен і загребла на той берег. І скільки він не просив, щоб забрала його з пустельного берега, вона не тільки не вернулася, а й не глянула в той бік, і ще довго на голубій дніпровській хвилі червоніла, як маківка, її тюбетеєчка.

З того часу вона перестала зустрічатися з рибалкою і почала шукати знайомства з дорослими. Уже у восьмому класі віддалася морякові і завагітніла. Батько і мати зробили їй аборт і ночами сварилися, звинувачуючи одне одного в поганому вихованні своєї доньки.

З великою натугою Юля закінчила десять класів і на запитання батьків, чи хоче вчитися, відповіла, що жадає на вокзалі торгувати сельтерською водою, бо «там весело і багато приїжджих». Після такої заяви батько витяг із шафи підручник психології і прочитав розділ «Психологія юнацтва». Кілька днів приглядався до доньки, вишукуючи симптомів розладу, і, не знайшовши таких, викликав до себе в кабінет і сказав уже не як лікар, а як батько, що коли вона не піде вчитися, то він, незважаючи на її повноліття, поб'є на ній ременяку до пряжки. Вигляд у батька був рішучий, і Юля відіслала документи в медичний інститут.

Екзаменів вона не склала, але батько з матір'ю приїхали в Київ і все влаштували. Юля вчилася нехотя, цілими днями бродила з подругами по парках, задив-ляючись на військових, зустрічалася з багатьма, але не надовго і без серйозних намірів. Потім вона зустріла Федота, який тільки-но вилущився з військової школи, і так його затуманила, що за три вечори він вже благав стати його дружиною. Юля заплигала з радощів і трохи не кинула його кашкета в Дніпро. Наука настобісіла, блукання з різними кавалерами також, краще виходити заміж за командира, жити тихо і спокійно, не турбуючись ні за вбрання, ні за їжу. Того ж вечора вона зібрала свої речі в гуртожитку і крикнула:

— Дєвочкі, я виходжу заміж, — і, відкривши двері, показала зніченого Федота, що соромливо посміхався, порипував чобітьми.

...В залі знову заграла губна гармошка, але вже не сумну мелодію, як раніше, а маршову солдатську пісню із веселим приспівом, який дружно підхопили офіцери:

Юля-ля-ля-ля-ля-ля-ля!

Го-ля-ля-лягон-ля!

Го-го! Ля-ля-ля! Го-го-го-го!

Ці маршові пісні із диким тевтонським приспівом розбурхали хижу кров нації, і офіцери співали, вигукуючи та притупуючи ногами. Один з них знав смак джазової музики і вистукував ложкою по металевій тарелі, вигукував через два такти: «Оля-го!» —ще й притупував чоботом.

Загальний бешкет і дика пісня кидали есесівця О. кута в кут, очі його світилися, губи біліли і смикалися. Раптом він зупинився і, збиваючи в куточках уст білу піну, щось крикнув, тремтячими пальцями став розстібати кобуру. Офіцери кинулись до нього, відняли зброю і наказали двом денщикам, щоб віднесли його в ліжко.

Юля чула, як офіцери із веселим гамором, збуджені ромом і піснями, виходили із казино. Хтось із них, напевно пустуючи, вистрілив кілька раз угору.

— О Отто, це салют твоїй молочниці?

— Панове, стріляти більше не треба. Солдати подумають, що алярм.

— Коли я подорожую вулицями Росії, панове, я віддаю перевагу панінкам, а не пострілам.

Офіцери пішли сонним селом, щільніше загортаючись у блискучі плащі. В казино зробилося тихо. Чути тільки було, як бродить коридором комендант, шукаючи двері своєї кімнати.

«Тільки не це, тільки не це», — гидливо труснула плечима Юля, і холодні язики лизнули спину.

А кроки наближалися, а Юля дерла плаття на стьожки і, плутаючись пальцями, в'язала петлю. За дверима п'яне сапання, в замкову щілину тягне солодкуватим духом. Линка на гратах, пальці плутаються у волоссі, ніяк не натягнуть на шию петлю. Світло в очі — і на білій стіні чорні гевали: комендант і денщик. Солдат ножем рубає чорний траур на гратах, а комендант ірже, як жеребець:

— Темперамент, вас? Шльон, абер савтра, савтра. Гойте я пахато трінкен. Я, я. Пахато трінкен.

Юля стоїть на колінах в шматті чорних шовків, тіло як алебастр, з очей на груди скапує злість. У світлі ліхтаря киплять її несльозені очі, волосся розпущено по плечах, як у іспанки.

— Цьом, — передав їй повітряний поцілунок комендант і зачиняє двері, а Юля ріже залізом долоні, трясе грати. Місяць, пробившись крізь хмари, гойдається, як повішений, і вистелює кімнату трупним світлом. Юля страшна у тому світлі біля грат. Місяць закутався у бурку, а Юля опустилася на підлогу. Вона так ослабла, що мішала сон із дійсністю. Ввесь час їй ввижалися дракони, що лазять по стінах. То були тіні від дерев, але Юля не могла того збагнути.

Вранці вона прокинулась від бентежного почуття, що відразу облило всю її істоту, жахнуло серце, їй приснилося, що вона бродить понад прірвою і завмирає від страху, щоб не зірватися. Вона намагається відійти від прірви, а ноги ковзають і наближають до смерті, і от уже один крок — і її нема. В цей час вона прокидається.

«Це тільки уві сні нема виходу, — думає Юля, — а в житті е. І я зроблю, тільки не те і не тут».

Юля глянула на чорне мотуззя на гратах і здивувалася :

«А, це ге, що вчора? І чого уночі так страшно? Вдень зовсім не так. Усе бачиш по-іншому». Вона зірвала мотуззя і, зібгавши, викинула за вікно. Коли вона відчинила вікно, у кімнату плеснуло сонце, багато сонця, воно заграло на підлозі, на шафі, на дверях, і все в кімнаті заблищало, зажило, зарухалося. Юля здивовано дивилася на все, що її оточувало, і відчувала, що вона теж оновлюється, заспокоюється і що все стає на своє місце. Вона із подивом і торжеством, яке променіло в її очах, дивилася за вікно, все ширше і ширше розкриваючи очі, ніби те, що вона бачила там, побачила вперше і не могла раніше роздивитися, оцінити його, і воно відкривалося перед нею новим, кликало до себе, вабило і давало місце на цій землі. Нічна буря пройшла, на Ташані плюскотіла дрібненька хвиля, і вітерець, легенький і лагідний, ганяв по ній голубенькі жмурки, і було на ній стільки світла і сонця, що все голубе мішалося із світло-срібним, мерехтіло так, що від нього відскакувалисвітлі іскри.

Якісь жінки полоскали на тім березі білизну, і по їхніх ногах, руках і обличчях метушилися світлі бліки. Плавні, відбившись у воді глиняною стіною, стояли непорушне, як древній китайський мур, тільки верхів'я їхнє кивало гнідим купинням і вітер здмухував із нього легкий пух і ніжною хмаркою гнав понад вбда-ми. Верби жовтіли і слали на блакить води золоті ризи; кущі верболозу горіли жовтими люстрами, вузенькі листочки хиталися язичками свічок. Все ворушилося, шелестіло, мріяло під небом про життя, про вічне життя на землі.

Юля відійшла від вікна, глянула у скло рами, як у дзеркало, на своє розпатлане волосся і стала прибирати, вишукуючи на підлозі шпильки. В цей час у дверях появилася чисто зодягнена жінка років тридцяти і, глянувши на Юлю суворими і змученими очима, тихо,як монахиня, сказала:

— Пан комендант наказав, щоб ви йшли приймати ванну, — і подала Юлі м'які кімнатні пантофлі, шовковий строкатий халат і тонку шовкову сорочку.

Юля взяла акуратно випрасуваний халат і сказала:

«Добре». За чверть години, вимита, чиста, розрум'янена ванною, сиділа в своїй кімнаті і вже закінчувала туалет, коли зайшов Огто в мундирі і при хрестах. Він запитав, як їй спалося, але вона не розуміла по-ні-мецьки і не знала, що йому сказати, тільки подивилася на нього світлими єгипетськими очима і усміхнулася. Він зрозумів це по-своєму і став розстібувати мундир, взяв її за тверду пахучу руку і хотів вести до ліжка, але вона вирвала руку і, гидливо поморщившись, сказала:

— Не зараз. Я ще не звикла до вас.

Він кивнув головою і вийшов.

Юля деякий час сиділа непорушне, дивлячись витріщеними очима на стіну, і раптом відчула огидно-нудотний солодкуватий сморід і враз зрозуміла, що це запах німця, що, напевно, всі вони так смердять своїм вонючим потом, і, переборюючи приступ нудоти, підійшла до вікна, довго сиділа, глибоко вдихаючи запашне повітря пізньої осені. Потім покликала служницю і наказала, щоб вона принесла з квартири всі Юлині речі.