Йонька пустив корову пастися, назбирав сухого паліччя. Огонь кресав так довго, що на лобі виступив піт:

губка відволожилася за ніч і не займалася. «Оце тобі дав чорт дудку, та не навчив грати. Еге ж, як була Совєцька вдасть, то були сірники, був і гас, а прийшла німецька сила, стали кремінь на кресила. Хе-хе-е. Правду хтось видумав, їй-богу, правду. Отже ж, і не викрешу. Хіба з шапки клоччя насмикати? А що? Вона вже стара, то їй однаково».

Деякий час м'яв її у руках, міркуючи, з якої дірки потягти, згадав, що шапкар зідрав з нього аж десять карбованців; йому стало шкода тих грошей, і він одяг шапку і став кресати на губку. Іскра потрапила на сухеньке, губка почала затлівати. Йонька не шкодував духу, махав нею, поки не набрала в себе жару, і підклав під сухе листя. Вогнище розгорялося, а Йонька готувався до снідання: вийняв із торби окраєць хліба, шматочок сала і дві цибулини. Він таки добре зголоднів за дорогу, живіт стягло, як супонею, але він ковтав слину і вимірковував, що ж робити: з'їсти сало гамузом чи залишити ще на раз. Йонька взяв із собою трішечки, розраховуючи на те, що коли повертатиметься назад, то рідні не пожолобиться рука, якщо дадуть йому шматочок сала та півпаляниці на дорогу. Довго крутив Йонька той шматочок сала з усіх боків та прицмокував і вирішив з'їсти за один раз. Складаним ножичком обскріб сіль, вирізав ліщинову паличку і, настромивши на неї сало, став смажити на вогні. Сало капотіло на вогонь, а вогонь шипів і спалахував синеньким полум'ям. Йонька підставляв окраєць хліба, облизував пальці. Кутуляв швидко і зголодніло.

Попоївши, витер рукавом рот, натоптав люльку і зацмакав, блаженно покректуючи. Очі посоловіли, він розігрівся біля вогню, і його похилило на сон. Треба вам сказати, що коли Йонька був, як кажуть, «напохваті», то ніколи не спав лежачи, а тільки сидячи. От і зараз він сидів на дубовому пеньку, голова поникла, люлька випала з рота на траву поміж чобіт. Коли він вдихав повітря, голова підводилася, видихав — падала: кив, кив. Так і сидів, безперервно киваючи зеленому царству. А воно пишніло тією неповторною красою, якою так багата природа восени. Дуби схилялися над урвнщем, і вітер збивав на них зелену піну. Сосни червоніли стовбурами, боярськими шапками зеленів мох, розцяцькований жовтим осиковим листом. Синім жака-ном стріляв терен, юшився на піщанику, розкльований птицею, з глинища несло холодом і запізнілою осінню. В тріщинах набивалося листя, щоб перетліти і віддати себе землі; вода у джерелах посвіжіла і зробилася чистою-чистою. Криниці затінювались, мріяли ночами, щоб колихати у своїх лонах небесні оріони. Сохла папороть, згортаючи пальмові листки. Пташині гнізда заносило жухлою травою. Осички просили на зиму чобіток, а дуби наглухо застібали кожухи. І над усім цим лісовим царством — небо, безкрає, поцинковане небо, що світить сонцем, дихає заморозками, тирликає та гучніє жалібним квилінням запізнілих гусячих зграй, виплітає з павутиння неводи, виловлює останнє тепло і несе його богвість-куди.

Прекрасно було навколо, але Йонька не бачив нічого, бо спав. Люлька погасла, вогнище перетліло і вкрилося попелом, але ще диміло, шапка від безперестанного кивання головою зсунулася на землю, так що неборока був зовсім простоволосий і сиві пацьорки скуйовдженого волосся пригрівало сонечко.

Йоньці тепленько і спосібненько, він похропує в бороду і бачить сон, Сниться йому, наче виміняв на ярмарку гнідого жеребця та й веде додому. І за що виміняв? За стару віялку. Як причепився один хуторянин, як причепився — продай віялку і продай. Йонька і замінявся. І веде оце жеребця. А він вибасовув та ногами витьохкує, годі втримати. Йонька його за вуздечку, а він бокаса, Йонька за храп, а він як заірже та як засміється. «Не лоскочи», — проситься. «От бісів коник, хто ж його і народив такого веселого, — дивується Йонька. — З таким не засумуєш. Він тобі таке вироблятиме, що й навприсядки підеш». І тільки отаке подумав, а кінь як піде вихилясами та:

Перед дідом Йосипком трясе вівця фартушком. Пританцьовує ногами, Ще й підморгує бровами.

«Отаке, — журиться Йонька. — Міняв коня, а виміняв вівцю. Тьху». І тільки плюнув, мниться, що вже перед ним і не кінь, і не вівця, а залужанський мірошник. І іЦо виробляє: сів зверху на млин і вихваляється:

— Хочеш, я тобі на цимбалах заграю?

— Грай. Отої, що в давнину співали.

Мірошник заграв, а Йонька заплакав. Мірошник побачив — шусть за мішки і сховався. Йонька переставляє лантухи з мукою та плаче:

— Це ти в мене коня вкрав? Тепер ховаєшся? І тільки нахилиться до лантуха, а його щось іззаду — товк. «І що ж воно таке? — думає Йонька. — Ану ж давай підстережу». Нахилився до мішка, а сам з-під руки зирить. Коли ж, батеньку рідний, тільки він нахилився, а товкач вискочив із ступи та лусь по кульші — і назад. «Ось я тебе, — думає Йонька. — Це мельник у товкач перекинувся». Бере у кутку сокиру та по товкачеві, а тут як вискочить Уляна та як закричить:

— Іди хутчій, корову вкрадено!

— Яку?

— Та оту, що ти на хутори погнав.

Йонька хлипнув і прокинувся, еполосований жахом. Глипнув раз, другий. Пасеться корова. «Ху-у! А бий же тебе сила божа, отаке приверзлося, — тяжко зітхнув він і витер рукавом піт на чолі. — Трохи було не помер від страху. Пасеться. Ну, слава ж тобі господи». Він перехрестився і почав мацати за люлькою. Стривожився, мацає по кишенях пильніше, аж на ноги звівся. І тут щось хруснуло. Він одсунув ногу і побачив люльку з переломаним чубуком.

— А розпросукиному синові! — причитував Йонька над поламаним чубуком і плювався на всі боки. — Чубук із сушеної вишнини, ще й міддю покільцьований. А лигнуло ж би тебе люшнею у зуби, — лаяв він бозна-кого.

Було добре снідання, прийшов час доїти корову. Йонька вийняв із торби котелок і попрямував на пасовисько. Корова здоїлася без вибриків. Йонька продмухав у піні дірочку і цмолив, скільки душеньці забажалося, оббираючи шум із вусів: «Хоч раз порозкошую вволю. Все рівно — війна. А те, що молоко дудлив, скільки хотів, і легше помирати буде». Йому ще хотілося припасти до котелка — пошкодував. «Хай ще на «по-тапці» залишиться. Через годину знову їсти захочеться».

Поставив котелок під кущиком, залапав руками, по кишенях, але згадав, що люлька без чубука, зморщився. «Треба вирізати чубучок. Корівка хай собі пасеться, а я поблукаю. Ач як гарно та тепло, рай, та й годі», — гомонів сам до себе Йонька, повеселівши від доброго сніданку.

Ішов яром, тоді видерся в дубовий ліс, прицілювався до нього господарським оком. «Взяти б таку діляночку на зруб. Рублена хата аж дзвеніла б. І вистою не було б. Оце пішло б на сохи, — він провів долонею по шершавій корі і постукав чоботом по окоренку, — он ті осики — на ощеп. Навіки добрі були б ощепи. Шдсушить трохи, взяти на замки, так, їй-богу, танком не розтягнеш. Треба, якщо трапиться на полозки, назначити. Колись прилетимо з Гаврилом, чиргик пилкою — та й додому. Зима не за горами, а саней катма». Із дерев з тихим шелестом гвинтилося на землю жовте листя, падало старому на кожух, на голову, на руки, слалося перед ним м'якими жовто-червоними плахами; на вусах і бороді Йоньки плуталася павутина. В лісі пахло грибами, гіркуватим душком коріння, сонце ганяло бліки по деревах, тіні змішувалися, рухалися, пливли, і все в жовтому храмі виблискувало та іскрилося.

— Бач, яке випрутилося? — здивовано зупинився Йонька, приміряючись до черемхового дубця, що хилився на осичку. — Це ж таке пужално, що кращого й не треба. А я ж якраз без нього страждаю. Було в мене, правда, й непогане, ще б годків з три послужило, так отой баришник на волах побив.

Тут старий пригадав, як Тимко увірвав його по боку за Ташанню, зненависне скривив губи.

— А бодай би тебе так уперіщили, щоб ти й до рідного порога не доліз, аби знав, як на старого чоловіка руку піднімати. А Федота долею вбережи. При тому б я віку дожив. Той би дав шматок хліба та ще й маслом помастив. Де ж то він тепер? Відступив, мабуть, із своїми до Москви. А може, і ще далі? Хоч би, дурень, у штаб або де-небудь у склад затесався, все ж таки далі від смерті, а як поліз у саму гущавину, то, чого доброго, може й... Тьху, що це я верзу? Не дай бог, аж у грудях похололо. А пужално добряче, — прицмокував Йонька, обчухруючи ножичком прутика. — Гнеться, аж свище.