Мученицьке життя в’язнів карантинного блока 2-А ішло своєю чергою: шикування, аппелі, дикунська муштра на майданчику перед блоком і заняття «спортом» на зразок «спортивних змагань», які влаштовувалися в Мисловіцькому таборі, показові екзекуції перед строєм і таємні мордування та вбивства у туалетній кімнаті. І хоча нас із Жорою завдяки протекції штубового й Вацека не ганяли на «спортивні заняття» та всілякі муштри, крім, певна річ, аппелів, ми відчували себе незатишно, бо табір є табором і будь-якої хвилини можна було чекати лиха. Заступництво за нас штубового й Вацека надто дорого коштувало підпільникам. А крім того, Жора

щовечора повинен був розважати цих покидьків концертами. Однак благополуччя, куплене такою дорогою ціною, було ненадійне, хистке і навіть небезпечне. У цьому ми не раз переконувалися.

Одного разу вдень ми з Жорою лежали на нарах. Зненацька до шлафзали зайшов Ауфмейєр з двома есесівцями й Паулем. Вони про щось голосно розмовляли, і ми ледве встигли чкурнути під нари. Наше щастя, що нас не помітили. «Кантуйтеся,— казав нам штубовий Зінгер,— та якщо попадетесь на очі начальству, я своєї голови підставляти не буду».

Іншим разом переполох був значно серйозніший. У табір нагрянули есесівці— цілий полк. Вранці, після закінчення розводу, коли арбайтскоманди пішли на роботу, а в таборі залишилися тільки придурки та в’язні, що відбували карантин, з несамовитими криками до блоків вдерлися озброєні есесівці. Наставивши автомати, вони звеліли нам підняти руки вгору і вигнали всіх на майданчики перед блоками, а потім старанно обшукали, лупцюючи всіх підряд. Тим часом інша група есесівців розійшлася по блоках і вчинила там справжній погром. Вони перевернули все догори дном. Спеціалісти з магнітними шукачами обнишпорили кожен закапелок. Мабуть, шукали рацію і зброю. Дика навала тривала кілька годин, і весь цей час напівживі в’язні стояли з піднятими руками. Цікаво, що від обшуку найбільше потерпіли проміненти. Есесівцям дісталися чималі трофеї — шерстяний, шкіряний і хутряний одяг, добротне взуття, ковдри, шовкова білизна, годинники, електроплитки, праски,— усе, що їм сподобалося, вони забрали. Словом, грабіжники пограбували грабіжників, бо в рядового в’язня, як правило, нічого не було, крім іржавої бляшанки з-під консервів.

Після такого обшуку проміненти кілька днів ходили наче погорільці, вони скаржились і співчували один од-ному, а потім ще запопадливіше бралися за «організацію» нових речей.

Треба сказати, що освенцімські табори часто зазнавали таких несподіваних наскоків, однак есесівцям жодного разу не вдавалося знайти сховану підпільниками зброю, вибухівку, приймач і радіопередавач, географічні карти і компаси та інші речі.

Вище говорилося, що в Освенцімі панував дух лихо-манного гешефтмахерства. Тон задавали тут самі німці — есесівці й вільнонаймані, а також впливові проміненти — капо, блокові, штубові тощо. Ці кити не розмінювалися на дрібниці, вони займалися оптовими операціями, а всі інші промишляли роздрібною торгівлею. Після повернення в’язнів із роботи й аж до сигналу «відбій!» кожен блок перетворювався на ярмарок. Чим тут тільки не торгували! Ось за дві сигарети продають пайку хліба. Той за два недокурки хоче виміняти порцію прокислої холодної баланди; інший продає ножик і ложку. А там якийсь «мусульманин» за консервну банку править шматочок хліба завбільшки з сірникову коробку. Старий бородатий єврей продає нікому не потрібну стерту зубну щітку й оправу з пляжних окулярів. Багато було торговців-перекупників, які за вечір умудрялися десять разів перепродати одну пайку хліба, поки не заробляли на цьому гешефті цілу пайку чистого зиску. Нерідко комерція закінчувалася смертовбивством — убивали викритого злодія або афериста, котрий торгував сигаретами, в яких замість тютюну було зілля, або хитромудро виїдав середину пайки, а туди напихав глини. Під час торгів у блоках панували несусвітній шарварок, товкотнеча, в якій ловили рибку дрібні злодії.

Багаті і впливові проміненти продавали сигарети коробками, хліб буханцями, маргарин, смалець, повидло — банками. Вони ж торгували й золотом, дорогоцінними каменями, але робили це, певна річ, дуже обережно.

В нашому карантинному блоці торгівля ледве животіла, бо дві тисячі в’язнів, крім штрафників, ніде не працювали, ніяких продуктів «організувати» не могли, тим більше, що нам вештатися по табору суворо заборонялося. Зате увечері можна було зайти в блок, полежати часину на парах, погомоніти з товаришами, помріяти і пожуритися. Цей час, що тривав близько години, ми називали «ярмарковим часом». У ярмарковий час есесівців у таборі майже не було. Ним дорожили всі: і прості в’язні, і підпільники, й проміненти. За годину можна було встигнути багато.

Проміненти нашого блока в ярмарковий час ішли на промисел або ж гуляли в карти зі своїми дружками промінентами із сусідніх блоків. Пауль і Плюгавий Вацек йшли розважатися в будинок розпусти чи десь пиячили. Іноді вони брали з собою і Жору на звані вечірки в інші блоки, щоб похвастати перед своїми колегами талановитим співаком, який володіє «всіма мовами».

Блискуче знання німецької мови допомогло Жорі втертися в довір’я до зелених і вивуджувати в них відомості, які цікавили підпільників. Крім того, із «заробітків» Жора повертався не з порожніми руками. Іноді він приносив чимало продуктів, якими підгодовував мене, дядю Ваню та інших.

На час своєї відсутності Жора залишав мене на дядю Ваню і Григорія Шморгуна^[52], колишнього матроса; останній також працював у штрафній команді № 1. Навколо нас збиралося багато в’язнів, і починалася політбесіда, яку проводив дядя Ваня. Його слухали, затаївши подих. Про що тільки не розповідав він: і про причини наших невдач на початку війни, і про розгром німців під Москвою, і про сталінградський крах Гітлера. Найбільше ми любили слухати його розповіді про розгром німецької армії під Сталінградом. Розповідав він масштабно, сказати б, панорамно, наче з командного пункту окидав зором усе поле Сталінградської битви, водночас наводив яскраві деталі, з яких робив цікаві, несподівані висновки.

— Я давно спостеріг, що німецькі солдати не знають, за що вони воюють,— говорив якось дядя Ваня.— Багато разів я сам запитував полонених: «За що ви воюєте, чого стоїте на смерть?» Вони знизували плечима і бурмотіли: «Бефель іст бефель!»[53]. І жодного разу я не чув від них слів про батьківщину, про німецький народ, націонал-соціалістський дух. От до чого доводить дика, тупа муштра.

Розповіді дяді Вані вселяли в нас віру, зміцнювали волю, кликали до боротьби. Вони стали тією духовною поживою, без якої неможливо було вижити в умовах Освенціму. Слухаючи його, ми забували про голод, крематорії і шибениці, переносилися думками в майбутнє, а про нього дядя Ваня міг говорити годинами.

— Майте на увазі, що війна хоч і завдала нам багато горя, хоч і принесла невимовні страждання, вона багато чому і навчила нас. Після війни ми заживемо ще краще. Швидко залікуємо всі рани, зруйноване відбудуємо. Наш народ стільки вистраждав, що заслуговує найкращого, найщасливішого життя. І він його матиме щонайпізніше через вісім-десять років, згадаєте моє слово...

В’язні усміхалися, раділи, як малі діти, наперед смакуючи те щасливе життя, яке настане після війни. Правда, дехто висловлював побоювання: як зустрінуть нас, колишніх полонених, в’язнів концентраційних таборів?

Дядя Ваня миттю розвіював ці сумніви. Він казав, що зустрінуть нас як героїв, мучеників за Батьківщину, які пройшли пекло, але не зрадили свого народу, залишилися вірні своїй соціалістичній Вітчизні.

Я не раз дивувався: що підтримувало в цій фізично розбитій, приреченій людині таку мужність, таку фанатичну віру в життя? Адже він у штрафній команді. Звідти була тільки одна дорога — у крематорій. А бач, не падає духом, бореться, вірить і вселяє ту віру в інших.

На фронті дядю Ваню кілька разів поранило — під Москвою в 1941 році осколком снаряда йому вирвало шматок ребра, перебило обидві ноги. Під Сталінградом його контузило. Зараз у дяді Вані відкрилися старі рани і виразка шлунка. А він все одно не падає духом.