Офіцер мовчки вислухав рапорт, потім розпорядився оголосити тривогу і розбудити начальство. Залунали різкі команди. Есесівці вмить очистили приміщення. З рота в мене вийняли кляп — суконну пілотку одного з моїх конвоїрів, на руки наділи наручники і повели до начальства.

Начальство жило у маленькому будиночку поблизу караульного приміщення. Тут було всього дві кімнати, одна з яких, очевидно, правила за спальню, а друга за кабінет. Мене завели в кабінет, умебльований більш ніж скромно. На вікнах і дверях висіли важкі оксамитові штори. Шафа, письмовий стіл з телефонами, кілька дубових табуреток, на стінах портрети Гітлера і Герінга, карти Німеччини й Польщі і ще якась карта, закрита ширмочкою,— ось, либонь, і все, що впало в очі. За столом сидів молодий, гарний з себе офіцер у формі оберштурмбанфюрера[15], а обабіч нього два літні офіцери.

Оберштурмбанфюрер з цікавістю і навіть весело дивився на мене. Він змовницьки усміхнувся і спитав:

— Партизан?

Я заперечливо похитав головою.

— Ну, це ми з’ясуємо швидко,— діловито сказав офіцер.— По-німецьки розмовляєш?

Я відповів:

— Нікс ферштеен.

— Поляк?

— Українець.

— По-польськи розумієш?

— Ні. Я українець, розмовляйте зі мною по-російські.

— Дарма, зараз ти почнеш розуміти навіть по-китайському. Ми з тобою швидко знайдемо спільну мову,— пообіцяв оберштурмбанфюрер і, звертаючись до моїх конвоїрів, різко скомандував: — Роздягти догола і пильно оглянути одяг.

Мене вмить роздягли, попороли піджак і штани, обмацали кожен рубчик, але, звичайно, нічого не знайшли.

Почався допит, Оберштурмбанфюрер запитував, а один з офіцерів — кремезний здоровань з рудими щетинистими вусами — перекладав. Я розумів, що настає вирішальний момент. Зараз усе залежить від мене. Мною оволодів дивовижний спокій, думка працювала чітко і ясно. Згодом я не раз переконувався, що в хвилини смертельної небезпеки до людини приходить спокій і впевненість. Мабуть, це природний захисний рефлекс. Адже тоді в тебе більше шансів врятувати своє життя.

Я спокійно розповів, що я сирота, батьків не пам’ятаю. До війни поневірявся по країні, тікав з дитбудинків і трудових колоній. Останнім часом був у дитбудинку в Ростові. Перед приходом туди німців нас вивозили на схід, але я втік з ешелону й залишився в місті. Пізніше, коли німці відступали з Ростова, мене вивезли спершу в Харків, а потім у Німеччину. В дорозі майже не годували. Мені дуже хотілося їсти й пити, і при першій же нагоді я втік з ешелону на одній із станцій і ходив жебрав. Про свій вчинок дуже шкодую. Ніхто з поляків не захотів мене прихистити, навіть ночувати не пускали. Увечері я заблукав у лісі. Мене схопили, почали бити. А я ж нічого лихого не зробив. Відправте мене в Німеччину або залиште тут. Робитиму все, що накажете, тільки годуйте, бо я дуже охляв.

Офіцери уважно вислухали мою розповідь, після чого оберштурмбанфюрер сказав:

— Зараз ми тебе будемо бити доти, доки ти не признаєшся, як опинився тут і з якою метою, хто тебе послав. Не признаєшся — уб’ємо.

— Я розповів правду, чистісіньку правду, за що ж мене бити? — сказав я і заплакав.

Тим часом один з есесівців уже скидав ремінь, другий поставив перед столом табуретку. Як оком змигнути, він повалив мене на табуретку, затиснув мою голову поміж колін, і екзекуція почалася. Я кричав, задихаючись від болю, а кати ще більше старалися, шмагаючи моє виснажене тіло дебелою ременякою. Кілька разів я втрачав свідомість, мене відливали водою, допитували і знову били.

Під час допиту в приміщення один за одним приходили офіцери й доповідали оберштурмбанфюреру, що на об’єкті нічого підозрілого не помічено. Він наказував їм пильнувати, і якщо хтось там появиться, без попередження стріляти з усіх видів зброї. Після цих коротких перерв екзекуція знову продовжувалася. З мого тіла вже сочилася кров і стікала на підлогу, але я твердо стояв на своєму.

Нарешті екзекуцію припинили. Оберштурмбанфюрер зняв трубку телефону і попросив терміново зв’язати його з якимось оберфюрером [16] Остером. Через хвилин десять різко дзенькнув телефон. Видно, на лінії був Остер, бо офіцер шанобливо виструнчився й почав доповідати, що на об’єкті «ікс» спокійно. «В результаті допиту,— казав він,— з’ясувалося, що затриманий — радянський хлопець років п’ятнадцяти. Він твердить, що втік з ешелону, в якому його везли в Німеччину, і бродяжив. Уночі нібито заблукав у лісі і випадково наткнувся на об’єкт. Здається, немає підстав не вірити його словам, бо допитували по-справжньому».

Як уже говорилося вище, я удавав, що не розумію німецької мови, а сам уважно прислухався до кожного слова — адже вирішувалася моя доля. Надія на життя, що була вже зовсім погасла, знову зажевріла в мені.

Офіцер вислухав свого начальника, набрав інший номер і попросив з'єднати його з краківським гестапо. Розповівши про пригоду, він від імені Остера попросив допомогти розплутати цю справу.

— Ми вже його допитали,— мовив він.— Враження таке, що хлопець говорить правду. Не виключено, що він утік з Німеччини. На партизана чи розвідника не схожий...

На цьому слові оберштурмбанфюрер осікся і довго слухав, що йому казали з краківського гестапо, потім почав виправдовуватись:

— Та ні, я просто висловив свою думку. Звичайно, все може бути, через те й просимо вас як спеціалістів розібратися в цій справі... гаразд... я ждатиму...

Він поклав трубку, пильно подивився на мене, потім перевів погляд на офіцерів, що сиділи біля нього, і сказав:

— Зіпхнемо цього жевжика на гестапо. Це їхній хліб, от і хай займаються. Наша справа охороняти.

Оберштурмбанфюрер наказав принести мені пару солдатської білизни, а мої речі зв’язати, запакувати, бо вони ще знадобляться гестапо. «Та хай цей волоцюга прибере тут»,— один з офіцерів бридливо показав на калюжку крові.

Принесли білизну, помийне відро з водою і ганчірку. Наручники зняли. Я насилу одягнув на себе білизну, опустився на коліна і почав жадібно пити воду з помийного відра, а напившись, заходився мити підлогу. Ця проста робота була для мене справжньою мукою —так боліло побите тіло. Я ретельно змив сліди крові, після чого на мене знову оділи наручники, одвели в караульне приміщення й наказали лягти на підлозі в кутку. Дна автоматники не зводили з мене очей. Я ліг на живіт, руки в кайданах витягнув уперед і спробував заснути, та це мені не вдалося.

Вранці мене знову повели в будиночок, де допитували напередодні. Крім офіцерів, яких я вже бачив, тут були якісь цивільні — напевно, гестапівці. Один із них почав мене допитувати російською мовою. Я слово в слово повторив те, що розповів учора. Мої відповіді запротоколювали, потім заповнили бланк розписки про те, що «працівники краківського гестапо одержали від начальника об’єкта «ікс» оберштурмбанфюрера Гепхарда затриманого російського хлопця віком 14—16 років, який назвав себе Іваном Петровим...»

Гестапівці зняли з мене наручники, віддали їх господарям, а на мене оділи свої і вивели з будиночка. Біля ганочка вже стояли два чорні легкові авто із шторками на бокових і задніх віконцях та кілька мотоциклів із колясками. У кожному з них сиділи по три есесівці з автоматами й ручними кулеметами. Один із гестапівців дістав з машини індивідуальний пакет першої допомоги, роздер його і зав’язав мені очі й вуха. Це робилося для того, щоб я ненароком не побачив об’єкта й місцевості, по якій мене везтимуть. Після цього мене посадили в машину. Загули мотори. Затріщали мотоцикли.

Спершу їхали бездоріжжям. Навіть амортизатори і м’яке сидіння не рятувало від скаженої тряски, яка завдавала мені пекельних мук. Нарешті машина виїхала на асфальт, і мені стало трохи легше. Уже не так пекло й горіло побите тіло, зате почалися нові муки. Сталеві «браслети» дедалі більше впивалися в кисті рук.

Гестапівські наручники відрізнялися від усіх тих, які мені доводилося випробувати на собі раніше. Відрізнялися не тільки більшою вагою, але й тим, що мали всередині якийсь хитромудрий пристрій: за найменшої спроби поворухнути занімілими руками браслети автоматично стискувалися, ще дужче в’їдаючись у тіло. Це був складний механізм, над яким, мабуть, немало помарудилася інженерна думка. Я не знав цих тонкощів, і незабаром кляті браслети стиснулися так туго, що порушився кровообіг, руки почали терпнути, а під кінець зовсім заніміли.