На постріли збіглися німці, штейгери, черговий з пов’язкою на рукаві і кілька веркшютців.

— Обшукати! Всіх обшукати! Тут бандити, саботажники!— несамовито репетував Кульгавий, тупаючи ногами і бризкаючи слиною.

Приголомшений усім побаченим, я подався до ствола, вскочив у кліть і поїхав на-гора з останньою групою в’язнів нашого табору.

Цієї ночі я довго не міг заснути. Перед очима весь час стояла страхітлива картина розправи над радянським військовополоненим. А що чекає на мене завтра?

Адже завтра вирішуватиметься моя доля: або я стану вільною людиною і зможу помститися нелюдам, або висітиму на шибениці...

6

Ми зустрілися із Стасиком на п’ятому горизонті. Він уже чекав на мене. Трохи уповільнивши ходу, ми відстали од Нагеля.

— Владек,— урочистим голосом звернувся до мене друг,— У мене все готово. А ти готовий?

— Так,— твердо відповів я і відчув, як тенькнуло і опустилося серце.

— Отже, сьогодні після зміни. Давай постараємося і відробимо зміну як слід, щоб Нагель не затримав нас жодної хвилини. Виїдемо з шахти з першою групою поляків за чверть години до того, як прийде охорона.

У забої уже всі були па місці. Бринтмайстер готував вибух. Заклавши шнури, він почав розмотувати дроти. Ми взялися допомагати кріпильникам: принесли кілька стойок, підігнали порожняк.

Нагель був незадоволений кріпленням штреку. Та ми й самі бачили, що воно нікудишнє, особливо на останньому відрізку, який пройшли перед нами дві попередні зміни. Навислі над штреком величезні брили породи дали тріщини. Під їхнім тягарем поперечні колоди кріплення подекуди прогнулися, деякі вертикальні стойки скособочились, покололися.

Поставивши в забої надійне кріплення, приступили до роботи. Після могутнього вибуху вугілля було досить, ми дружно накидали його у вагонетки. Працювали зосереджено, мовчки. Я і Стасик думали про втечу, а Нагель, очевидно, про ненадійне кріплення.

Зненацька позаду пролунав несамовитий тріск і гуркіт. Ми всі троє, паче по команді, обернулися й побачили жахливу картину: метрів за двадцять од нас обрушилась велетенська брила породи і завалила вихід із забою. Соснові стойки були потрощені на жалюгідні тріски. Ми опинилися в кам’яній пастці.

— О майн гот, майн гот! — залементував Нагель, обома руками схопившись за голову.

Від його лементу в мене по спині забігали мурашки. У Стасика не витримали нерви. Він підбіг до штейгера й істерично закричав:

— Замовчи, ідіоте, бо, присягаюся маткою боскою, я розвалю тобі череп! Де ти був раніше, тварюко, чому не зажадав, щоб зробили нове кріплення?

— О пан Єзус, свята Маріє! Хіба ж я винен? — почав скиглити Нагель. В цю мить він забув про свою расову вищість і перейшов на польську мову, що було для мене цілковитою несподіванкою. Польська мова Нагеля вразила і Стасика. Він якось одразу заспокоївся і примирливо спитав:

— Що ж тепер робитимемо, пане штейгер?

— Давайте подивимося, може, завал невеликий і ми знайдемо прохід,— розгублено белькотів Нагель.

Ми пішли до завалу. Оглянувши його, переконалися: своїми силами нам звідси не вибратися. Не виключено, що порода осіла по всьому штреку. Для ліквідації такого обвалу потрібні тижні.

Наш забій нагадував печеру шириною метрів десять і метрів двадцять удовжину, висота стелі три метри. Він міг забезпечити нас повітрям на одну добу, не більше. А потім — смерть від задухи.

Нами оволоділо гнітюче почуття приреченості. Правда, Стасик ще сяк-так бадьорився, а Нагель впав у цілковитий відчай і весь час, паче молитву, розгублено бурмотів:

— Нас одкопають... нас одкопають... нас обов’язково одкопають.

— Дарма, Владеку,—обнадіював мене Стасик — Не вішай носа! Наше щастя, що з нами фашист. Його не залишать напризволяще, рятуватимуть. Може, вже почали розбирати завал.

Здавалося, час зупинився. Хвилини тяглися, наче сама вічність. У голові в мене був якийсь хаос. Думати ні про що не хотілося.

Нагель сів на брилу породи, тупо озирнувся довкола і раптом почав схлипувати, як дитина. Він остаточно розклеївся.

— Простіть мені, хлопці,— сказав він крізь сльози.— Я був несправедливий до вас...

І диво дивнеє: мені стало жалко ненависного штейгера. Мабуть, те саме почуття з’явилося і в Стасика, бо він почав заспокоювати Нагеля. У поляка було добре серце. Він схвильовано ходив по забою, а потім зупинився й сказав:

— Замість киснути, шляк би го трафив, давайте краще пообідаємо. Все одно, двом смертям не бувати, а одної не минути.

З цими словами Стасик узяв свою торбину і, підсівши до мене, виклав з неї продукти. Потім звернувся до штейгера:

— Іди сідай, Нагель, пообідаємо, бо на голодний шлунок помирати важко.

Штейгер враз стрепенувся, наче після забуття, знайшов свій портфель, виклав з нього усі продукти і сказав:

— Їжте, хлопці, ви молоді...

— А хіба ти старий? — звернувся до нього Стасик.— Скільки тобі років?

— Сорок два.

— От бачиш, хіба ж це старість? Жінка, діти в тебе є?

Обличчя Нагеля просвітліло, погляд став лагідним, навіть ніжним.

— У мене молода, дуже гарна жінка. Я її так люблю...— голос його затремтів.— А дочка... їй п’ять років. Кучерявенька, славна...

Нагель знову почав схлипувати.

Стасик був уже й не радий, що затіяв цю розмову.

— Ну годі, годі тобі. Все буде гаразд. Давайте їсти.

Після обіду Стасик, як тільки міг, підбадьорював мене й Нагеля, він висловив припущення, що рятувальні роботи вже ведуться і нас неодмінно визволять із цієї кам’яної пастки. Я охоче вірив йому, і мені здавалося, що наше становище не таке вже й безнадійне. Навіть Нагель трохи повеселішав. Він запропонував нам поспати, а сам зохотився чергувати. Так ми й зробили.

Прокинувся я весь у поту. Боліла голова, хотілося пити. У пітьмі ледве блимала одна карбідна лампа, наче свічка над померлим. Поруч сидів Стасик, а Нагель нервово ходив по забою. Його довготелеса постать снувала туди-сюди, наче привид. Під ногами тріщало вугілля, і цей тріск тільки посилював мертву тишу та гнітюче почуття безвиході.

— Якось дивно поводиться Нагель,— пошепки мовив Стасик.— Це мені не подобається, коли б він не втнув якоїсь дурниці.— Стасик помовчав, потім звернувся до штейгера: — Нагелю, ти хочеш пити? Іди ось випий трохи чаю.

— Пити? — здивовано перепитав Нагель і з доброго дива зареготав.

— Іди сюди,— повторим Стасик.— Доїмо, що є, вип’ємо чай і полягаємо спати. Треба берегти сили.

Штейгер слухняно сів. Ми доїли все, що було, допили з термосів чай Мигель поводив себе пристойно, і Стасик, попросивши мене почергувати, заснув.

Я сидів і не зводив очей з Нагеля, а він і далі ходив по забою. Кілька разів я пробував заговорити до нього, питав, котра година, але штейгер не звертав на мене жодної уваги. Так тривало годин зо дві. Мені стало моторошно, і я розбудив Стасика.

— Нічого не чути? — спитав він.— А Нагель усе ходить?..

— Ходить і поводить себе дуже дивно: щось бубонить під ніс, а на мої запитання не відповідає.

— Дивно...— стурбовано мовив Стасик.— Нагелю, котра зараз година?

Але Нагель не відповів.

— Ну й дідько з ним. Не хоче говорити, і не треба. Ох, голова наче свинцем налита, і пити хочеться...— уперше за ці години поскаржився Стасик.

У мене в самого розколювалася голова, і страшенно хотілося пити. Морили духота і важке, з малим вмістом кисню повітря. Через кілька годин ми будемо отруєні вуглекислотою, бо з кожною хвилиною кисню ставало дедалі менше. Ми обливалися потом, а втрату організмом вологи поповнити було нічим. По всьому тілу розливалася кволість, мною оволоділа тупа байдужість до всього, і я заснув.

Розбудив мене якийсь крик, незрозуміла метушня в забої. Я розплющив очі і деякий час ніяк не міг уторопати, що діється. Довкола темно, хоч в око стрель. У цій кромішній темряві чути було, як важко хекали і борюкалися двоє, вигукуючи страшні прокльони німецькою і польською мовами.