— Ніколи того не буде, відповів покірно Гірчиця. Я коли кому служу, так вірно!

— Пам'ятай! — кинув йому Меншиков і плеснув у долоні. — Покликати мені писаря Сливу'.

Зігнута над паперами постать всунулася крізь двері, не розпростовуючи спини.

— Напишеш походний лист на ім'я сего чоловіка, — приказував Меншиков, — але напишеш такою мовою, щоб його наші й черкаси могли розуміти. Тут тобі стіл і бумага.

Писар присів на краєчку лавки, як птах перед відлетом на гілляці, і писав: «Божиєю милостию пресвітчійшаго і великодержавнійшого государя нашого, царя, великаго князя Петра Алексієвича, всея Великия, Білия і Малия Россії самодержця. Їм милостем, господином сиятельнійшим князем і благородним бояром, господином думним стольником, полковником, офіцером, страпчим, дворяном і всякаго чина правительствуючим велико россійского ратним і служивим людем єго царскаго пресвітлаго величества. Под реєментом ясневелможнаго єго милости панам. Іоана Ілліча Скоропадскаго, обоіх сторон Днепра новоізбранного гетмана, їх милостем, мосці паном полковником, паном сотником, атаманом, войтам і всякой кондиції людем, поволь-ность услуг наших залецивши, відомо чиним, іж оказатель сего свидительнаго писання от'єздит… і т. д.»

Зимний піт виступив на лоб писця. Він весь письмовник умів наізусть, а все ж таки боявся, щоб не пропустити якого слова, бо Меншиков звик був кулаком на спині робити коректуру. Та, на щастя, світлшший якось не дуже-то й приглядався до письма, перебіг очима, підписав і казав прибити печать.

Скрутиш і всунеш за халяву, говорив, вручаючи письмо Гірчиці. — А пройшовши територію під нашим регіментом находящуся, бумагу сію уничтожиш, щоб і сліду від неї не осталося.

— По приказу вашої світлості.

— А тут тобі на витрати в дорозі! — як псові, охлап кинув Гірчиці пригорщу срібла.

— З Богом!

XXV

Був пізній вечір. Гадячани лягали спати, як нараз загомоніли дзвони.

Не на тривогу, бо дзвонив не найбільший «Пилип» сам, лиш усі нараз, як на Великдень, — а все ж таки затривожився Гадяч.

В таку пізню пору, і дзвонять? Завтра будень, не свято — що за причина?

Зривалися і бігли до воріт.

— Не чули, сусідо, чого це дзвонять?

— Кажуть, гетьмана вбили.

— Івана Степановича? Боже ти наш!

Всіми вулицями на замок перли.

Замкові ворота зачинено. Сторожа не впускала товпи, котра з кождою хвилиною більшала й голосніше гула.

— Чому не пускаєте людей? Правди під решетом не скриєш! Весь город знає, що гетьмана вбили!

— Хто?

— Старшини. Іван Степанович старшин до царя не пускав.

— За волю України стояв, а старшинам щоб тільки їх маєтки!

— Ми їм дамо маєтки! Пускайте, іродові діти, а то розвалимо браму!

Дзвони втихли, та не тих народ. Товпа могутніла і хвилювала, шуміла. Ніби ворог облягав замок. Вже й каміння понад голови летіло. Сторожа ледве подалася крізь бокові ворітця, бо не могла стримати напору людської хвилі.

— Плечима підважуй! Ануте враз!

Декілька плечей підсунулося під браму, яку обложені з другого боку загатили возами, скринями, колодами, чим могли… Облога.

— Розступіться, люди! Бачите, коваль тарана несе! Коваль з синами й челядниками двигав дубчака здоровезного, розгойдав ним і гепнув, аж луна замковими мурами побігла.

— Ще раз, ще!

Ворота йойкали, стогнали, і не будь вони цвяховані густо, і не будь у них заліза більше, ніж дерева, то розлетілися б удребезги.

— Івана Степановича вбили, смерть убийникам, смерть старшинам!

Аж нараз із подвір'я озвався голос грубий, як з-під землі.

— Заспокійтеся, люди! Гетьмана Бог беріг. Він вийшов ціло. На молебен за його здоровля, не по душі дзвонили.

— Хто балака? — почулося з товпи.

— Хто бреше? — заревіли кругом.

— Сердюцький сотник, Коновченко, — відповів той самий грубий голос. — Вірний рейментареві свойому.

— Такий вірний, як Апостол і другі.

— Вірні, як Юда Христові.

— За млинок і ставок ви і маму рідну продали б.

— Не вірте йому, він бреше. Хай вийде канцелярист Чуйкевич.

— Канцелярист Чуйкевич вийти не може, бо його ранили, гетьмана обороняв.

— Чуєте? Івана Чуйкевича вбили. Оден був гетьманові вірний, і того вбили.

— Вбили, вбили! — ревіла товпа. І коваль знов закликав людей, щоб подавалися взад, бо він розгойдує таран.

— Що там роздобарювати довго. Червоного півня пускаймо!

Замкові небезпека грозила.

— Смерть старшинам! Смерть скритовбийникам, — гуділо кругом.

Аж відчинилося одно з освічених вікон, і в ньому появився гетьман.

— Славні міщане любимого мойого города Гадяча! — промовив. — Спасибі, що турбуєтеся моїм життям. Як бачите, я цілий. Убійник в мого канцеляриста Івана Чуйкевича кулею попав. Заговірник Гірчиця, насланий на мене царем, в наших руках. Завтра спокутує свій гріх. Розходіться спокійно і спіть безпечно, поки я з останками моїх вірних людей стережу вашого добра, життя і волі!

Вікно зачинилося, але гетьман все ще стояв у ньому, щоб усякий міг побачити його і впевнитися, що це він, а не якийсь обманець.

— Іван Степанович живий! Хай живе Іван Степанович! — гукали міщани, прихильні до гетьмана, а ворожо настроєні до старшин. — Хай живе! Гура! Гура! — і по козацькому звичаєві підкидали шапками.

Гадяч, як і другі городи, де були гетьманські замки, сприяв Мазепі, бо він давав гарні заробітки ремісникам, дбав про школи і богодільні та не щадив гроша на міські будівлі і на оздобу церков.

Зате не любили старшин, що збагачувалися скоро і не все способом правим та законним.

— Ще ми їх дістанемо в руки! — потішали себе.

— Ще ми колись розрахуємося з ними, — обіцяли собі. Нерадо розходилися по домах, щоб досипляти довгої зимової ночі.

А коваль дубчака вже не покидався. Тащив його з челядниками до кузні. Заслужив собі.

XXVI

В мешканню Чуйкевича світло притінене, щоб хорому не било в очі. Освітлена тая половина кімнати, в котрій біля печі сидить Войнаровський з Ганною і тітка Тамариха.

Ліжко з Чуйкевичем і Мотря біля його в тіні. Тільки сріблистий відблиск від снігу паде на них крізь невеличкі шибки.

— Може, ми бентежимо недужого? — шепотом питає Ганна. — Підемо!

Чуйкевич перечить головою.

— Сидіть, — заспокоює гостей Мотря. — Він не спить, йому відрадніше, коли в хаті є люди. Правда, Іване?

— Відрадніше, — притакує хорий. — Мені добре з вами.

І шукає Мотриної руки, а знайшовши, кладе свою гарячу на її, як з мрамору.

Мотря не боронить. Ніколи вона не була такою доброю для нього, як тепер. Цілу ніч не відступала від нього, аж, зморена сном, притулила голову до його подушки й задрімала…

І снилося їй, буцімто йдуть вони полем великим серед вечірньої імли. І чогось-то він спішиться, а вона ледве поспіває за ним. (Журавлі відлітають. Не видно їх, тільки чути жалісливі крики). Нараз перед ними прірва, широка й глибочезна. Іван скаче туди, вона хоче кинутися за ним, так він рукою дає знак, щоб осталась.

— Іване! — кричить Мотря і будиться. Але тим криком і хорого збудила. Їх очі зустрінулися з собою.

— Тобі щось поганого приснилося, Мотре? — питає Чуйкевич.

— Мабуть… — відповіла, струшуючи слезу з довгої ріс-ниці.

І щолиш тоді зрозуміла, який він близький для неї.

А хоть того не сказала йому, мабуть, відчув, бо по блідім обличчю осіннім сонцем розлилось задовілля.

Ніколи так не хотів жити, як тепер.

— Що говорив хірург? — питався.

— Казав, що рана неглибока, за кілька неділь ходитимеш.

— За кілька неділь! — повторив сумно, але в душі було йому якось радісно і легко, як ніколи. Навіть болю не чув. Почував себе, мов під ангельським крилом. Потім заснув, як після купелі дитина, і збудився підвечір.