Козаки зглянулися по собі.

— Всім на одному щеблі стояти годі, — завважив котрийсь. — Не здержав би. Щеблі мусять бути.

— І мусить хтось на них стояти вище, а хтось нижче, — доповідали. — На світі скрізь: є дерева, а є корчі, є коні й кошенята, так само й поміж людьми,

Дідове око злобно всміхнулося:

— Але ж бо великий кінь на кошеняті не їздить, а дуб на верболозі не росте.

— Люди — окрема стаття. А до щастя всякому спішно.

— Отож-то й зле, що спішно, бо воно так: хоч би ти, чоловіче Божий, не знати як за своїм щастям ганявся, не спій-меш, — і не спіймеш, — бо воно не там, а тут! — І гепнув кулаком у груди. — Тут! — повторив, показуючи рукою на серце.

— А чому не там? — питався сердюк, прикладаючи палець до лоба.

— Бо в голові лиш розум, а розум і щастя — це не одно. Може бути розум щасливий, а може бути й ні.

— Не розуміємо.

— Знаю. Ось ви розумні і нещасливі, а я нерозумний і щасливий.

— Не видно того по тобі, діду.

— Бо не показую. Пощо? — присів на кінчику лави і по капельці пив горілку з чарки, якою його пошанувала хазяйка. — Погадайте лиш, панове. Ви нещасливі, бо лишили родини свої по хатах і від статків-достатків своїх віддалилися, журитеся, що зима, що ворог в силу росте, що хто його зна, чи він де за углом не причаївся. А я щасливий, бо на хвилину в теплу хату увильнув і з мостивими панами політичну розмову маю. Для вас чарка горілки — що для мене ковток води, а мені вона розкіш несподівана, бо я її хіба з ласки таких милосердних душ, як ось наша хазяйка, вживаю. Скажіть же мені тепер, будь ласка, хто з нас щасливіший, панове? Ви по щеблях драбин спинаєтеся, а я лежу собі біля неї і приглядаюся спокійнесенько. Хто вище підлізе, той нижче впасти може, а мені вже й падати нема куди.

— Бачимо, бачимо, але ж бо годі всім під драбиною лежати. Як воно тоді й виглядало би на світі, коли б всі на нижчих посходили, кращої жизні навіть не бажаючи собі.

— Бажайте… — захехекав дід. — Бажайте, не бороню. Одного щебля діб'єшся, другого забажаєш, і так все. Не шу- кай щастя у світі, лиш у собі, в своїй душі. Можеш бути багатий, славний, сильний, а нещасливий, і можеш бути бідний, такий, як я, і щасливий… Хе-хе-хе.' Гадаєте, дітоньки, що дід все дідом був?.. Куди, куди! А я колишнього навіть згадувати не люблю, бо гріх. Я з Богом примирився, а ви ще з ним войну ведете.

— Ми? З Богом! Щось також верзеш!

— З його законами святими, щоб ближнього любити, як себе, щоб іміння поміж нищих роздать, щоб гордості не допускать до серця… — проповідував, як священик у церкві. Аж нараз спитав: — А про гадяцьку полковницю ви чували?

— Чули, що дзвонять, та не знаємо де.

— А я знав її, тую полковницю гадяцьку, — почав, зміняючи голос з грізного на сумовитий. — Гадяцького попа одиначка. Та яка! Хіба в київській Софії на образі таку знайдете, і то не знаю. Неземська красота. Люди охкали, побачивши її, а дехто спльовував, щоб відвернути вроки. Крутилися парубки біля неї, як біля квітки бджоли. Перебирала. Аж багатий сотник навинувся — пішла. І так її все, як з платка йшло, ще не забажала, вже має. І багатство, і честь — усьо. Не минуло літ кілька, аж і полковницею стала. Четвірнею в золоченій кареті їздить, дзвони переїзд сповіщають, з гармат гримлять. Ціла в саєтах, оксамитах, від самоцвітів аж горить. І стали завидувати її того щастя люди; особливо жінота. Так що! Яка позавидує і заворогує — вже її нема. Або занедужає, або нещасливий припадок — і нема. Аж і зашушукали люди: відьма! Не знати від кого воно пішло, коли й чому, досить що: відьма, відьма, відьма!.. І погадайте: не поміг муж-полковник, не помогли багатства, нічого не помогло. Настягали всілякого патиччя на майдан, склали костер і тягнуть відьму палити. І згоріла би, коли б не протопіп. У ризах церковних з хрестом у руках вийшов і ледве тим хрестом пожар угасив і полковницю від соромної смерті ізбавив… У черниці пішла… Ось вам і щастя, — кінчив оповідання дід: — На високому щеблі стояла, а черницею вмерла.

— До чого ви це, діду, ведете? — спитала перестрашена хазяйка.

— Не до тебе, донечко, не до тебе. Ти промишляєш, як умієш, заробиш, не прогайнуєш, великого достатку в тебе не бачу. Але другі. Ой, не по правді вони живуть ті наші дуки, що в них млини і луки, а нечисті руки. Не по правді, і добра нам від них не буде. Не буде добра, поки люди на Божії дороги не повернуть. Кровопроливство щастя нам дати не може, лиш закони христові, лиш милосердіє, лиш любов ближнього як брата. — Підняв голову вгору, тим одним оком задивився у стелю, яблуко на гортанці задрожало, і з поганого дідового горла полилася прегарна, пісня:

І співав дід, як тії три черниці з Божою Матір'ю зустрінулися. І спитала їх Божая Мати, де вони бували і що вони видали. І відповіли вони, що бачили, як душа з тілом розставалася, як розставалася і пізнавалася:

Співак замовк. Буцім дух його спалився в огнистих словах пісні, а на тапчані лиш купка попелу сиділа. Такий нікчемний зробився собою.

Слухали козаки, задивившися перед себе, слухала хазяйка, сльози втираючи, аж лебединський попович озвався:

— Гарна пісня, та не нам її співати. До царя, діду, пішли би, може б його жорстоке серце сокрушили, а ми тут що? Ми останків волі Божої та людської обороняємо, наше діло святе, а не грішне.

В господу увійшов Мручко з Чуйкевичем. Обсніжені, інеєм обволохачені, запарі їм у руки й ноги позаходили, насилу «добрий вечір» сказали. Сердюки позривалися з місць. «Сидіть!» — махнув їм рукою Мручко, і оба стали тупцювати по хаті та здорово молотити себе руками по плечах, розгріваючись. Хазяйка спорі чарки їм подала. Випили й подякували щиро, бо горілку нелегко було в Ромнах добути, хіба червону, і то за великі гроші. Дійсно, шведи й козаки повипивали й повиїдали, що було, а довіз із-за снігів був неможливий.

— Ну, славити Бога, — промовив Мручко. — Сніг перестає падати і вітер теж тихне. Шлях до Гадяча прогорнули. Завтра рушаємо, панове!

Загомоніли козаки, як джмелі:

— А мороз? — спитав котрийсь.

— Рівно мерзнути тут чи там. А йти треба, бо такий приказ.

— Треба, — почулося кругом. — А дідові дамо голубець і ґринджоли здорові та заберемо з собою, — звернувся Мручко до сліпця.

— Спасибі за ласку. Мені й того доволі, що маю, а до походів не спішусь.

— Ов, може, ти, діду, шпигун. Може, тебе на звіди післали.

— Господь мене на звіди між людей післав, — відповів і знітився у собі, буцім його вже ніяке людське слово обидити не може.

— Ну, панове, — гукав Мручко, ще й не обігрівшися гаразд. — Кому в дорогу, тому й час! Підемо! Завтра похід. І нелегкий. Мороз це не будь-який ворог. Від його більше наших погибло, як від московської шаблі. А все ж таки ми не дамось!

— Не дамось! — загомоніло кругом.

Піднімалися з лав, цілували хазяйку в руку, а вона благословила їх на дорогу, бо тепер навіть з хати до хати дісталися нелегко.

Чуйкевич підняв комнір від своєї лисячої шуби і, йдучи, думав над тим, що його батько «непевний», 3 останньої розмови покмітив, що генеральний суддя зневірився у добру справу. Нічо дивного: Апостол, Ґалаґан, — тінь не лиш від дерева на дорогу лягає, але від душі на душу паде. Мало тепер поміж нашими таких душ, щоб від них світло било, самі тіні. Немов одна велика чорна тінь від царя на цілу Україну кладеться.