— Tres bien, monsieur[71] Рачок. Чим більший чоловік, тим більші робить дурниці. Мабуть, мій вінценосний справді дуже великий, бо його глупі вчинки переходять міру звичайних людей. Вони Монбланк в порівнянню з отсим горбком, — і він рукою показав крізь вікно на невеличке узгір'я, що лагідно знімалося понад плоскорівень і блистіло до сонця, як шолом.

— Я на його місці після першої великої побіди заключив би був корисний мир, в'їхав як побідоносний герой до столиці, оженився з якою гарною і здоровою німецькою княжною, котрих там, як квіток на леваді, мав синів, як вилущків, і жив при боці вірної жінки, не поспішаючись до смерті.

А він сновигає по цілому світі, шукаючи, сам не знає чого. Слави? Карло XII вже нині славніший від батька, діда і від усіх своїх предків, куцохвостих німців у шведських синіх плащах. Грошей? Ніколи їх мати не буде. Як батько був скупендряга, так син марнотратник, пригорщами таляри розсипає. Любові? Жінки очі за ним видивлюють, а він не ласкав жадної з них навіть ущипнути. Ніяк я не вгадаю, чого той чоловік хоче…

— Чого? — крикнув Рачок, впустивши руку в кишеню королівського плаща і добуваючи з неї книжку. — Ось вам, пане-товаришу, чого він хоче. Бачите? «Curtius: De rebus gestis Alexandri Magni…»[72] Олександром Великим хоче бути ваш вінценосний.

Люксембург листував книжку, вичитану, як старий молитвослов.

— Але ж Олександр великий від жінок не втікав.

— Південна кров грала в його жилах, а Карло чоловік півночі. А до того, хто його зна, чи цей більший женолюб, що вдається з жінками, чи той, що сторонить від них. Карло ще молодий, лихий його зна, яким він стане, коли четвертого хрестика доскочить. Вуж скіру, а чоловік вдачу зміняє. Не вір чоловікові, як вужові.

— А ваш гетьман як кохався замолоду, так до старості кохливим остався.

— Мій гетьман — чорт.

— І мій король — не ангел.

— Знайшлися, як у кірці маку.

— Світ перевернуть, якщо їм який непередбачений припадок не підставить ноги.

— Так. так, непередбачений припадок, — він один може їм помішати, бо з людей ніхто.

— Навіть Петро Великий ні?

— Навіть цей ні, хоч і йому Бог міру згубив.

— Великий варвар.

— Але не вожд. А Карло й Мазепа полководці.

— Полководці… — повторив Люксембург і махнув рукою. Нараз, зміняючи голос, спитав:

— Бачили ви битву, пане Рачок.

— Доводилось бувати не в одній.

— І що?

— А що ж би? Б'ються люди, падуть, умирають, їх закопують в землю, тоді приходить піп, покропить могилу, покадить, гукнуть із самопалів і — la piece est finie! А весною поросте тут трава і зацвітуть квітки, бо природа навіть від людської злості сильніша.

— Natura artifex perfectrix[73]. Але чи бачили ви, пане Рачок, як армія в переполох попаде? Баталіони напирають на себе, а канони, як божевільні, женуть навмання через трупи й через ранених. Торошать людські черепи, ломлять кістки, внутренності намотують на колеса, як шнури, і вони тягнуться за ними, як хроби… Тю! Спасибі за честь бути великим вождем крштом оцих невідомих героїв, оцих незчислимих жертв, котрим черепи торощать і висотують кишки. Чи повірите ви, пане-товаришу, що, дивлячись на такий жахливий образ, я не раз дякую Богові за те, що Він відмовив мені росту і тим самим зробив неспосібним до вояцького діла.

— Вірю вам. принце, бо й мені іноді ті самі гадки до голови приходять… Але ми відбігаємо від теми. Коли я не помиляюся, то ми почали з того, що наша найближча будучність, мабуть, не дуже-то рожева.

— Чорна!

— Так тоді, чи не подумати б нам про себе. Як прийде що до чого, то ніхто нами журитися не стане. Забудуть нас, лишать або прямо кинуть, як дитина ляльку. Що ж ви на це?

— Що я?.. Я гадаю, що панові Рачкові запахло царем. Що ж, він, говорять, любить нашого брата. З цілої Московщини карлів до себе стягає.

— Любить, бо він великий, а ми маленькі, — контраст. Може би, нам якісь гарні карлиці підшукав, — і Рачок заіржав, як жеребець.

— Тьфу! — сплюнув з погордою Люксембург.

— Був би за свата, потім за кума…

— А по найдовшому життю справив би нам похорон першої класи, йшов би перед домовиною і тарабанив на великому бубні, бо він до того мистець і охотник.

— А хоч би й те.

— Так тоді переходіть до Петра.

— А ви?

— Я? — і Люксембург замість відповіді поцілував «De rebus gestis Alexandri Magni…» — Я, — повторив ще раз, ховаючи книжку до королівської кишені, — я не можу, пане Рачок, не можу.

— Не можете?

— Хоч би його всі покинули до одного, не кину його. Хоч я малий ростом, так честь у мене не менша, як у Малькума Беркмана… Щасливої вам дороги, пане-товаришу, — і простягнув до Рачка свою маленьку, як у дитини, руку, другою притулюючи до груді скрипку.

Рачок кріпко стиснув правицю королівського блазня.

— Спасибі вам, пане-товаришу. Тепер я знаю, з ким маю діло. Не бійтеся. Не розійдемося так скоро. Де наші пани, там будемо й ми. Витриваємо біля них. Але боюсь, що не витривають інші. Шведські генерали, можливо, бо що ж їм іншого робити? До Швеції тікати? Далеко. До Петра переходити? Небезпечно, і честь офіцерська не дає. Але гетьманові полковники — то інша річ. Відсахнуться від старого гетьмана і відречуться його, як Петро Христа. Козацька армія не велика, а стане ще меншою. Дійде до того, що під одним дубом, як говорять старі люди. разом зі своїм вождем перед дощем сховається. І як дивилися ми колись на велич наших хлібодавців, так на їх нищету глядітимемо. І будемо їм розказувати казку нездійсненої мрії про королівну, замкнену в самотній вежі посеред чорного озера, серед людської глупоти.

— Га, що ж! Краще мудрому казку розказувать, як з дурнем діло робить. Карло й Мазепа навіть в упадку достойніші будуть від інщих на верхів'ю щастя… Як руїни знищених будинків, так і люди, потерпівші погром, мають свій приваб… Я тільки нецікавих людей не люблю.

— Odi profanum vulgus[74], — доповів Рачок і насторошив уші.

— Чуєте?

Люксембург замість відповіді скочив на лавку під вікном і прилип до шибки. Рачок пішов за його приміром. Блазні-філософи перемінилися нараз у дітей, котрі щось цікавого уздріли…

Шляхом мчав король Карло на своїм Аяксі. Кінь майже не доторкався землі. Їздець не їхав на нім, а летів, як казковий птах, як стріла, випущена з лука рукою провидіння. Фут-ром підбитий плащ тільки рамен тримався. Ніби з тих рамен виростали крила.

Очі вискакували з орбіт, уста затискалися завзяттям… Арес, Одін чи Див? Може, всі три в одній особі. Видиво, не чоловік.

За Карлом, як за Перуном хмара, летів невеличкий відділ їздців. Їх чорні коні побіліли від піни і від снігу. Збідовані їздці Бог знає звідки набирали сили до того героїчного бігу.

Але хто бачив тамтого, не дивився на тих. Були темрявою, яка осотує зіниці після наглого блиску.

Люксембург завмер. Рачок затаїв у собі дух. Носики їм до шибок примерзали. Не чули болю. Апокаліптичний їздець очі їм вирвав, мислі пірвав, душі з маленьких тіл вихопив і поніс з собою.

Мовчали довго, довго, поки не замовк останній відгомін луску кінських копит. Тоді почувся голос Люксембурга:

— І я міг би покинути його?

Рачок замість відповіді зітхнув з глибини душі.

— А все ж таки, — почав по хвилині, — кривду зробив нам Господь, відмовляючи сили й росту.

— Так, так. Сумно ні один раз в житті не почувати себе героєм, — доповів Люксембург.

— Авжеж що сумно, — запалювався Рачок. — Як виглядав би наш світ без героїв? Змиршавів би народ, зійшов би на нінащо, здичів би, як сад, не підчитуваний і сокирою, і пилкою огородника.

— Сокирою і пилкою, сокирою і пилкою, — гомонів бездумно Люксембург. Аж нараз, звертаючись до Рачка, спитав: — Бачили ви, товаришу, як наші хірурги відрубують жовнірам руки й ноги?