Так і ми хочемо дотримати присяги нашому гетьма нові, от що!

— Це друга річ. Гетьман зломив присягу цареві й тому ви, як підданці царські, звільнені від вірності віроломному Мазепі — відповів Зажарський.

Та ще він не докінчив цих слів, як на його з усіх боків посипалися удари. Молотили, як сніп на тоці. Він пручався, вимахував руками, заслоняв лице. копав ногами, та оборонитися не міг. Аж Чечель зі старшинами кинувся в тую суматоху й насилу вирвав безталанного посла ледве живим.

Повели його в кут і заступили лавою. Але товпа все ще шуміла, домагаючися видачі московського пройдохи, котрий мав сміливість обидити гетьмана в його столичному замку.

— Безкарно не пустимо обиди! — гукали кругом.

— Постоїмо за гетьмана свого!

— Постоїм за волю й незалежність.

— Хай знають москалі, що наш терпець урвався!

— Хай знають, що прийшов час розрахунку.

— Або житимем вольні, або вольними помремо за волю!

— Батурина не здамо!

— Війська царського не впустимо в город!

— Ні, ні, ніяк!

Чечель ждав, поки втихомириться громада. Діждатися не міг.

— На гак з ним!

— У Сейм!

— Коміть головою з муру пустім! — гукали. Зажарський дрижав, як на муках. Він знав. що й попе редніх послів батуринці не приймали ввічливо, але гадав, що його попередники все-таки дещо прибільшували свої подвиги, щоб приподобитися світлійшому. Не сподівався, щоб у цьому бунтарському гнізді назбиралося стільки злості і стільки самостійницького завзяття. Черкаси такий терпеливий народ, аж нараз, диви, якими стали. Їх не переконає ніхто, на них одна рада: ніж і вогонь. Це він перекаже світлійшому, якщо Господь виведе його з цього пекла. Та на це він великої наді; не мав. Кожда кістка боліла його, в роті чув спрагу, кров спливала йому на обличчя. Ще трохи; й затовкли б на смерть. І як тут вийти з цеї яскині злості?

— Давай його тут! Ми його розуму навчимо. Ми йому покажемо, як зневажати гетьмана та його столицю!

— Шановна громадо! — гукнув з усієї сили Герцик, входячи з Мотрею у салю.

Поява нинішнього героя і любленої цілим городом Мотрі втихомирила розгукане море. Люди розступалися, робили їм дорогу, але все ще ненависним оком гляділи в той кут, де за спинами старшин у смертельній тривозі ютився Зажарський.

— Шановна громадо! — говорив Герцик. — Дозвольте мені слово!

— Говори, полтавський полковнику, говори!

— Цей чоловік з листом від князя Меншикова прийшов.

— Не приймаємо такого листа. Знаємо, що Меншиков пише. Радить, щоб ми город здавали.

— Помремо, а президії не здамо!

— А може, в листі щось другого є?

— Ми не цікаві.

— А все ж таки лист прочитати треба.

— Не треба! Не треба! — залунало кругом. — Не читати нам того диявольського листа!

Зажарський, побачивши нових своїх оборонців, набрав відваги.

— В листі тім, — почав, — князь Меншиков два дні проволоки вам дає.

— Два дні проволоки?

— Так, нині і завтра, щоб ви спокійно роздумали це важке діло й покорилися волі всесильного царя.

— Тільки Бог всесильний, а цар, як усі ми, чоловік.

— Антихрист… — озвалося в товпі.

— Товариші, — почав знову Чечель. — Меншиков дає нам два дні проволоки, це не маловажна річ.

Товпа втишилася. Кождий рад був такому дарункові.

— А не брешеш ти, пане Зажарський? — спитав старий сотник, той самий, що нині такої слави здобув.

— Щоб я так живим з цього замку вийшов, як правду вам говорю.

— Ну, то ти собі, сарако, дуже багато від Господа Бога желаєш, — глумливо відповіли йому.

— А листу все-таки читати не треба! — гукнув хтось і за ним підхопили другі.

— Не треба! не треба!

— Шкода часу!

— Краще починаймо бій. Проженемо проклятого ворога або погибнемо усі.

— Президії не здамо, москалів не пустимо в Батурин, до чорта з Меншиковим послом.

— На гак!

— У Сейм!

— Стрімголов з муру його!

Мотря бачила, що на неї черга. Відколи віддалася, весь свій зайвий час посвятила городові. Піклувалася приютами для старців і недужих, доглядала ранених, щедрою рукою роздавала хліби й гроші. Не висувалася вперед, не накидувалася і не лізла людям в очі і, може, якраз тому, ще більше її любили й поважали. Відчувала це і зважилася промовити слово.

— Зажарський з листом до полковника Чечеля прийшов, — казала, — хай його Чечель читає. Якщо схоче переказати вам зміст, хай перекаже, як ні, і без того поживем.

— Авжеж, авжеж!..

— Що б не писав у тому листі князь Меншиков, відповідь може бути одна: Батурина не здамо!

— Так нам, Боже, допоможи во Тройці Своїй Святій!

— Батурин по трупах наших візьмуть! — загуло кругом, аж вікна задзвеніли.

— А не здамо тому, бо це наша гетьманська столиця і ми гетьманові обіцяли обороняти її, поки він на відбій не прибуде.

— Слова нашого не зрушимо!

— Та ще току не пустимо чужого війська, бо воно нам чуже. Хочемо мати свою державу і своє власне військо, хочемо хазяїнами бути у своїй власній хаті.

— Не хочемо бути рабами!

— І якраз тому треба цілим відпустити Зажарського до князя Меншикова, щоб він переказав це наше незломне бажання.

В салі зробилося тихо. В Зажарського дух уступив. Тая жінка, як ангел-хоронитель, виведе його з огненної печі.

— Хай іде! — махнув рукою сотник.

— Хай іде! — притакнуло сто голосів нараз. Мотря взяла Зажарського за руку.

— Спасибі, що послухали мене, — сказала, звертаючися до народу.

— Батурин не осоромить себе. Мовчки вивела перестрашеного посла з салі й повела до своїх покоїв, щоб перше обмити його й осмотрити рани. Саля знов загула.

— Добре Чуйкевичева Мотря казала, хай іде й перекаже князеві, що ми президії за ніщо в світі не здамо. — Та чи оборонимо? — вихопився хтось з гурту.

— Як не оборонимо, так погибнемо всі до одного. А хто другої гадки, хай з городу виходить!

— Вибігло заяців чимало, виженім і останніх. Гетьте-геть!

В салі почалась суматоха. Відшукали того, що поставив небажане питання, й наставали, щоб збирав своє добро й виходив з міста. Він боронився, казав, що по щирості спитався, але кидати рідного міста не хоче і не кине, що буде з другими, хай станеться і з ним.

— Цитьте! — озвався старий лавник. — Послухайте мене, бувалого чоловіка. Не добре діється у нас. Згоди нема. Сваримося без потреби і багато з нас кривить душею, як бачу. Як пришле Меншиков свого чоловіка, то всі кидаються на нього, як вовки, здається, на шматочки розірвуть. А настане ніч і ті самі, що горлали ранком, вистрибують з городу, як з клітки крілі. Бог вість, куди вони діваються, може, до ворога йдуть, продають нас… Кого ж то прислав до нас князь, як не нашого земляка Жарковича, і хто з нас скаже, куди подівся канцелярист Андрій Кандиба?

— Правду кажеш, батьку, — притакували йому. Лавник, ніби обухом валив батуринців по голові.

— Так воно є, так.

— Але так бути не може, — говорив дальше старий лавник. — Переказуємо Меншикову, що город хіба на наших трупах візьме, — а на мою гадку, перше спитаймо свого серця, може, в нього є друге бажання.

— Ми вже це сто разів казали, що, або оборонимо Батурин, або згинемо всі.

— Чи одно чоловік каже, а інше собі гадає, а ще інше робить. Мало чого не говорив Кандиба, вдаючи найвірнішого гетьманового чоловіка, а де він тепер? Де Іван Ніс, що такого лицаря з себе виявляв, і де багато других, котрих імен навіть не згадую, щоб даром не вражати болючо їх рідні і приятелів.

— Ви нас обиджаєте, батьку, — перебили йому, — порівнюючи з Носом і з Кандибою.

— Нікого не обиджаю, братя і діти мої, але говорю, що мені розум велить, бо люблю свій рідний город і тую нашу землю, матір святу.

— До чого ж ви свою річ ведете, кажіть?

— До того, щоб ми по добрій і непримушеній волі заприсягли перед Господом всемогучим, що ні один з нас слідами Носа не піде, що всі ми, як тут стоїмо, так і постоїмо за президію нашу. А хто того не може або не хоче, хай іде. Перший руку вгору підношу.