І Кочубеєві зробилося лекше на серці, ніби камінь важкий зсунувся з нього. Перехрестився і очі до неба підвів.

— Більше не пригадуєш собі нічого? — питався священик.

— Бачить Бог, більше пригадати не можу, пам'ять не слухає мене, туман очі вкриває, ніби з другого берега дивлюсь.

Священик розгрішив його. Покути не завдавав. Незабаром спокутує усе.

— Яке твоє останнє бажання, Василю Леонтійовичу, кажи, гетьман обіцяв сповнити, крім одного… — речення не докінчив. Кочубей доповів собі: крім життя.

— Гетьмана побачити хочу, — відповів.

— Доложу йому.

Чура з ліхтарнею, за ним гетьман, за гетьманом кількох гайдуків.

Табор спить. Тільки варти стоять. Хоч гетьмана по ході пізнають, здержують і питають о гасло.

Біля в'язниці старшина сторожить.

Зривається на рівні ноги і втворяє перед гетьманом двері. Гетьман ліхтарню від чури бере і входить. Сам.

— Останню твою волю сповнити прийшов, — каже, кладучи ліхтарню перед себе на землю.

Кочубей хоче встати.

— Лежи, Василю Леонтійовичу, лежи.

— Досить лежатиму, милосте ваша, але і встати важко. Ціле тіло болить.

— Не з моєї вини, Василю Леонтійовичу. Я тебе не скривдив.

— Сам я собі найгіршим ворогом був, — знаю.

— Самого себе найтяжче побороти.

— В тій боротьбі паду.

Він дійсно впав на тапчан і лежав, як мертвий. Гетьман глянув і відвернувся. «Що вони зробили з чоловіка!»

Пригадав собі колишнього Кочубея, веселого, хитрого, готового на все. Пригадав свої з ним затії ще за Самойловича і пізніше. Чи одну чарку вихилили разом, чи одну негоду перетривали, а тепер лежить перед ним не Кочубей, а його тінь, привид, котрий міг би перестрашити найвідважнішого козака… Царський суд… Так міг лежати гетьман з ласки Кочубея. Хто під ким яму гребе, сам у неї паде…

Кочубей наглим рухом зірвався і сів. Гетьман притримав його:

— Заспокійся! Хочеш — хірурга пришлю.

— Не треба. Хай вип'ю чашу до дна.

Десь далеко гукали сичі, як тоді, в Ковалівці, коли занедужала Мотря… Розбита бандура…

— Іване Степановичу, — почав нараз генеральний суддя, — прости мені.

Гетьман узяв його за руку.

— Не маю що тобі прощати, Василю. Бачиш, я такий, як був, ніякої шкоди ти мені не вчинив.

— Але міг, хотів, — прости.

— Ти міг пошкодити ділу. Добре, що не пошкодив.

— Не пошкодив, кажеш?

— Ні, Василю Леонтійовичу, не пошкодив. Наше діло добре стоїть.

Кочубей ухопив гетьмана за руку:

— Добре, кажеш? — і в очах його явилася тривога.

— Нині добре, а завтра — як Бог дасть.

— Хай Бог стереже нас від московської протекції і ласки, хай Бог помагає тобі, Іване Степановичу!

— Прости, Василю, що я не помагаю тобі. Бачить Бог — не можу. Ти в моїм таборі, але в московських руках. Зернов каже, що присуд правосильний і невідкличний. Не моя власть застановити його.

— І не треба. Донесу свій хрест. Раз треба вмерти. Мені не до життя. Краще гріб, ніж такий сором…

— Люди забудуть, — потішав його гетьман. — Люди все забувають — і добро, і зло.

— А історія?

— Всіх нас перед її суд покличуть. Нікому не простять. Невже ж я знаю, як вона осудить мене?

Кочубей думав. Силувався думати. Силувані слова вибігали на губи й верталися назад. Аж спитав:

— Кажеш, діло добре стоїть?

— Гадаю, що так.

— Спасибі, що потішив. Захищай Україну перед Москвою, — просив крізь сльози, — щоб не зробили з нею того, що зі мною. Глянь, який я став.

Гетьман глянув на свого колишнього товариша, і морозом повіяло на нього, хоч і як тут душно було.

— Жаль мені тебе, товаришу, — відповів, стискаючи його руку. — Коли б ти сильніший був…

— Гадаєш, утікав би? Ніколи! Завинив і кару прийму. Згину для постраху других, щоб не шукали чужих богів, а свого берегли. Хоч тим послужу рідному краєві, хоч тим. Ох, Іване Степановичу, коли б ти знав, як я відмінився в душі, як я тепер інакше дивлюся на світ, коли б ти знав, як я турбуюся нашою долею. Запізно.

Зі зворушення дрижав, як у пропасниці.

— Помилуй мя, Боже, по велицій милости твоїй, — почав псалом покаяння, але пам'ять не слухала його. Переплутував слова і вертався назад, — помилуй мя… Каяжеш, що добре стоїть?.. Борони його, захищай, захищай, Іване Степановичу! — упав на тапчан і повіками накрив підпухлі очі.

Гетьман на ліхтарку дивився, на нетлі, що пхалися до світла.

Кочубей не будився.

Гетьман встав і пустивсь до дверей. З порога ще раз озирнувся. Кочубей спав. Спав чи — не жив?

ТРАТЯТЬ

Ніч, але ясно, як удень. Тихо. Навіть дерева не шумлять. Верби задивилися в ставок, тополі в небо пнуться. Птахи перестали співати.

Чути тільки глухий луск сокир.

Між Борщагівкою а табором, на майдані поміст будують. Високий, як хата. До помосту східці.

Салдати пильнують рубачів та сокирників і наглять. Заки сонце зійде, поміст повинен бути готовий. Приказ такий.

Сокирники балакають тихцем:

— Стоять, як чорти над душею. Поспішай, коли ніч, хоч і ясна. Треба вважати, щоб пальців сокирою не відрубать.

— Їм мають голови рубати, а ти собі пальці рубай. Ладно!

Перешіптуються, щоб салдати не вчули.

— А наглять!

— Чорти б їх так до горючої смоли наглили! Тихнуть. А по хвилині:

— Котрого стинатимуть перше, Кочубея чи Іскру?

— Не знаю. Хіба не все одно? Поживе хвилину довше чи не поживе.

— Кажуть, чия вина менша, того перш карають.

— Так тоді, мабуть, перше Іскрі голову відітнуть.

— А кат вже є?

— Хіба мало москалів?

— Правда. Підійшов старшина:

— Не разгаварівать! Екій народ! Лінтяї, озорники! Тут, гляди, двох архібрехунів за вас голови положать. Скарають їх.

— Скарав би вас Господь, — відповідає сокирник під носом.

Працюють. Луск сокир бентежить нічну тишину.

Поміст готовий. Великий і кріпкий, щоб не заломився. Кругом дощок поруччя, круг помосту огорожа, щоб не напирав народ.

Сходяче сонце малює дошки начервоно. Сокирники сокири за пояси заткнули, — ідуть.

— Не заждемо, щоб подивиться?

— Я не цікавий. Приправити голову — це штука, а від рубати — велика мені річ! Іду додому, — голодний.

— А маєш хліб?

— З корою. Доброго хліба давно нема. Салдати, як круки, деруть. Не накормиш їх. А ти?

— Я задолував дещицю. Боюсь, щоб не знайшли.

— Кажуть, у кого зерно задоловане знайдуть — смерть.

— Маю з голоду вмирати — хай гину з їх рук. Може, Бог якого гріха відпустить.

— У нас то ще сяк-так. Але у Чернігівщині! Там по четверику житного борошна з хати беруть. Гетьман такі великі магазини на хліби для москалів поклав, як церкви.

— Покладе і в нас. Не бійся. Все для них, а ти з голоду гинь. Навіть ночі спокійної не маєш, помости будуй! Тю!

Салдати відганяли народ, що з усіх боків напливав, щоб побачити, як тратитимуть Іскру й Кочубея.

Московський старшина молодицю за юпку по сходах на поміст тягнув.

— Коли така цікава, то ходи! Покладеш голову на колоду — цюк! — і нема.

Жінка в крик. Вихопилася, біжить. Народ відступає від помосту.

— Та це він шуткує.

— І шуткам московським не вір. Шуткуючи, заріже чоловіка.

Якась жінка з маленькою дитиною стояла.

— Ви його чому не лишили?

— Не мала з ким. Сама я одна, як той палець. Чоловік на війні.

— А не перестрашиться воно?

— Хай привикає. Я не хотіла йти, — пігнали.

— З усіх доколишніх сіл зганяють народ, як череду. Не скоро таке побачиш.

— Може, й скоро. Хто його зна, що завтра буде Тепер щось таке твориться, що перше й не снилося нікому.

— Антихрист…

Зацитькували себе.

— Ще, не дай Бог, почує салдат, і пропадеш ні за цапову душу.

— В Московщині винищили за те сила народу.

— І нищать ще.

Баба діда безногого на тачках везла.

— Дорогу дайте бідному каліці, дорогу!