Сердячись на себе за власну помисливість, Савмак пішов услід за безногим дідом до комірчини керамевта, що тулилася позаду сушарень. Комірчина видавалася Савмакові цілком пристойним приміщенням, та, знаючи, для чого завітав сюди, юнак не зміг передужити себе й довго грів кілік пальцями, аж поки Хірісоф перестав припрошувати. Поставивши й свій так само не торкнутий келих, старий урешті поцікавився:

— То що ж привело такого достойного кірія в ерґастерій? Чи ти просто йшов і заглянув, як ми тут мучимося?

— Привіт переказував тобі жрець Асклепій, — грубо перебив його Савмак і глянув у бляклі вічі старого. Дід заметушився й зарипів дерев'янкою, дивуючись, чого се раптом жрець Олімпійського Зцілителя згадав про нього. Та що довше він дивувався, то дужче переконував Савмака: ся звістка не збентежила Хірісофа. Отже ж, подумав отрок, вони всі заодно, всі троє, давно вже про щось межи собою домовилися й граються мною, мов череп'яною подобою з Великих Вакханалій.

Те чуття висоти й падіння вдруге за сей день охопило його, й він, аби перебороти в собі страх невідомости, крикнув старому в обличчя:

— Годі прикидатися! Кажи все, що знаєш!

І доки дід плутав і вивідував, чого Савмак хоче й що вже сам знає, отрокові спало на думку те, що непокоїло досі. Маленьке темне обличчя з довгим червоним носом і чорна хламида, що звисала йому на один бік, відкриваючи полу білого хітона, робили Хірісофа схожим на лелеку, підбитого лелеку, що стоїть на одній нозі, волочачи, крило по підлозі.

Це мовби заспокоїло Савмака, тривожне сподівання чогось недоброго й негарного, від чого досі млоїлося серце, раптом утихло, й він розповів Хірісофові все, що надумався чинити, маючи нагальну потребу в двох талантах золотом. Старий аж тепер сів і випнув дерев'яну ногу. Лелеки враз не стало, натомість перед Савмаком сидів хитрий дід із жорстокими жадібними очима й твердим, захованим під ганчір'ям панібратських лестощів, голосом. Він почав пригадувати, як ховають скіфи царів та що кладуть у могилу, та як потім, засипавши все височенним розлогим курганом, убивають усіх робів, що будували могилу.

Врешті звелося на ніщо. Савмак стомлено підвівся й зібравсь виходити, й лише тоді старий Хірісоф натякнув, що знав колись одного скіфського роба-челядина, якому в останню ніч похорону пощастило втекти.

— А де нині той роб? — спитав Савмак навпрошки й затамував подих.

— Де?.. Хто ж його знає… Світ великий… Знайди сльозу в морі…

Савмак був уже майже певний, що дід знає й роба, й де його шукати, лише тягне жили. Він так люто глянув на старого, що той не витримав сього погляду й сказав:

— Іди, ефебе, якось та буде…

— Кажи, де його шукати!

Старий звівся й знову став схожий на підбитого лелеку, але голос виказував його:

— Йди, він тебе сам знайде.

Коли Хірісоф проводжав Савмака до хвіртки, дерев'яна нога, підкута бронзовим перснем, гриміла дужче від звичного, й отрок мимохідь відзначив, що в усьому ерґастерії запала мертва тиша. Робам дали короткий перепочинок на обід.

А за хвірткою на нього чекав гарний, але вкрай виснажений чоловік. Його правильне обличчя здалося Савмакові знайомим, і він спитав:

— Що ти хочеш?

Чоловік у заглиненому переднику проказав:

— Я молитиму Афіну Робітницю, щоб дала тобі щастя й довголіття.

Савмак іще раз придивився до гончара, та се таки була людина зовсім незнайома.

— Хто то? — спитав він не знати чому притишеним голосом.

І Хірісоф так само тихо відповів:

— Се отець того малого невільника, що ти його врятував сьогодні. Він спершу продав Перісадові свого сина, тоді й сам продався.

— Чому?

— За борги… — Хірісоф зітхнув, певно, згадавши свої давні поневіряння, та Савмак більше ні про що не розпитував.

У вухах і досі бриніли слова ерґастерійного роба, й він намагався їх розтлумачити. Афіна Робітниця була кумирою невільників, і се викликало в душі неясну тривогу.

Решту дня, дослухаючись до тихих кроків Лії, Савмак не міг дати ради своїм думкам. Його переймало таке відчуття, ніби потрапив у черстве болото, яке з кожним рухом засмоктує його дедалі глибше й глибше. Перед очима мигтіли обличчя євнуха, роба-гончара, Перісада, його доньки, одноногого керамевта, схожого на лелеку з перебитим крилом, Архелая, Асклепіда й ще багатьох людей, вони крутилися вихором, таємничі й мовчазні, як дикі вакханки на містеріях Діоніса, й Савмак марно силкувався втишити їх і розіставити в низку. Між усіма ними був, мав бути якийсь лад і зв'язок, а отрок не міг його впіймати.

Савмак підвівся, й коли кроки невидимої Лії затихли в дальній анфіладі, налив собі з кратера в кутку вина й випив. Тричі розведена рідина вгамувала спрагу, та ясности думці не додала. Він накинув на плечі легкий гіматій, а в дверях зіткнувся з Лією.

— Вероніка… — проказала вона.

— Що «Вероніка»?

— Кличе, щоб ти вийшов до Перісада Олімпійського… Було вже темно, тільки на двох колонах біля царевого входу горіли синюватим полум'ям два сірійські смолоскипи, осяваючи сходи та клаптики площі під ними. В кущах священної бузини навколо Царського акрополя гуляв теплий вітер, і на тлі чорного беззоряного неба ледь вимальовувались обриси бронзового царя-кумира, осяяного далекими відблисками факелів.

— Ефебе… — почулося з пітьми.

Савмак побачив дрібненьку постать, що відокремилась од вівтаря. Вероніка була в чорному гіматії, тільки обличчя її ледь світилось. Вона підійшла й узялася за згинки Савмакового плаща:

— Тобі казали, що маєш іти на бенкет?

— Який бенкет? — Савмак лише стенув плечима. Басиліса не відповіла. Бенкети на честь високого римського посла влаштовували щовечора.

— То ще скажуть, — озвалась вона аж тепер. — Басилевс… — Вероніка так і назвала свого батька, — …сердиться, що ти весь час уникаєш…

Савмак не зносив отих урочистих вилежувань на царських учтах десь у задньому ряді ліжок, але раптова цікавість узяла гору, й він згодився:

— Добре, піду.

Дівчина зрозуміла його по-своєму й не без надії в голосі мовила:

— Басилевс нічого не каже про сватання!

Вона мала на оці того сенаторового сина, якого Савмак так досі й не бачив, і та радість, що забриніла в голосі Вероніки, розчулила його. Він узяв дівчину за тендітні плечі, й Вероніка довірливо потяглася до нього вустами, та Савмак поцілував її братнім поцілунком у щоку. Він ще жодного разу не робив такого, але навіть сей поцілунок запалив дівчину, вона випручалася й щасливим голосом прошепотіла:

— Бійся кумира!

Й зникла в напрямку чорних, бузинових кущів понад краєм Царського акрополя, де вишикувалися дугою подоби всіх боспорських басилевсів їхньої династії. Савмак повагався, чи йти слідом за нею, хоч Вероніка шаснула туди не просто так собі, проте закинув сповзлий край гіматія на ліве плече й подався до царського клімакса. Зараз почнуть збігатися, подумав він про гостей, а йому зовсім не хотілось, щоб його бачили з донькою Перісада.

Зійшовши клімаксом повз ґрифонів, Савмак повернув праворуч, на Дев'яту терасу, де стояли найголовніші святилища. Біля вівтаря кожного хорому з нагоди врочистого бенкету горіли смолоскипи, але тільки під колонадою Аполлона Лікаря, де головним жерцем уважався Перісад П'ятий, сидів простий жрець. Привітавшись до нього, Савмак пішов порожньою терасою далі й ішов, аж поки вп'явсь очима в чорний мур Акрополя. Тоді повернув назад, і тепер ліворуч здіймався крутий, ледь нахилений підмурок Царського акрополя, а праворуч тяглись ошатні хороми найголовніших покровителів-олімпійців.

Постать під колонадою Аполлона Лікаря заворушилася, й Савмак почув знайомий голос:

— Ворон кряче над синім муром, і жодна сила не вбереже городу, бо Всесильний наслав того ворона.

Се був відомий у всьому Пантікапеї провидець з Аполлонового оракула — Ератосфен.

— Не втямлю твоїх речінь, — спинився Савмак біля хорому. — Переклади людськими словами, ти ж не піфія Брісеіда!

Старець відповів так само загадково: