Сих металів у Гіпербола лежало в скринях і ходило в обігу більше, ніж у будь-котрого жителя Щасливого міста. Але поза тим Гіпербол нічого не мав, і се робило його найнещаснішим з-поміж усіх.

То була його незгойна рана…

Будинок Гіпербола стояв на розі Головної вулиці, яку в Ольбії називали Мединою — Середньою, бо йшла від Полунічного пілону аж до Верхнього міста в полудневому ріжку города. На сю Медину виходили Гіперболові ворота, а поза рогом його двору тяглась інша, бічна вуличка, де мешкав архонт-епонім Іфікрат…

У тім домі почалось його робське життя.

Гіпербол народився тому п'ятдесят і п'ять літ у далекому луговому селі, де Остер упадає в Десну. Був він давнього витязного роду, і його вітця, болярина Лиса, що доводився двоюрідним небожем сіверському князеві Лютові Пугачичу, знали в усьому великокняжому Стані. Лис водив під знаменом Велеслава свою тисячу й на самоїдів, і на тьюдинів і здобув не одну перемогу, й не одну сотню полону приводив у Стан. Того часу й Гіпербол звався не Гіперболом, а Радоєм, і попереду в нього слалася курна, багниста й задимлена, але до щему люба болярському серцю путь ратебора й ратевода. Проте сталося так, що в першій же січі, на яку взяв з собою Радоя отець, і сам болярин Лис, і його десятилітній син потрапили в полон до тьюдської орди. Болярин невдовзі помер у полоні від ран, а його сина так ніхто й не викупив.

Якийсь тьюдський вождь сам привіз до Ольбії свою частку бранців, серед них і Радоя. Та юний скіф-северин опинився в домі власника гончарного ерґастерію Діодора, вітця сьогорічного архонта-епоніма Іфікрата. То була старовинна й вельми заможна родина. Отець Діодорів народився ще в Мілеті, а дід вивів із того славетного малоазійського поліса двадесять тіер та безліч малих суден, по самі насади навантажених шукачами вільного простору, які випросили дозволу в скіфського басилевса Вепра, або Гнура, клапоть землі над Бозьким лиманом і заснували там невеликий еллінський торжок, який, на ознаменування вдалого завершку небезпечної подорожі в таємничу країну скіфів, назвали Ольбією, тобто Щасливою. Вже потім, після розгрому персів, сюди наїхало чимало мілетян, які не захотіли жити під перським ярмом, і Ольбія стала розростатися й оточила себе кам'яними мурами.

Дід Іфікратів мав у своїх жилах кров мілетських басилевсів і певний час і сам верховодив переселенцями, аж доки в Ольбії встаткувалася влада демосу. Та, незважаючи на демократію, представники знатного роду не раз посідали керівні місця в декастеріях, і в ареопазі, й у колегіях стратеґів, архонтів та ешстатів. А на щолітніх виборах третього року 82-ї Олімпіади Іфікрата було обрано архонтом-епонімом, надано право керувати громадською скарбницею й до наступних виборів ставити своє ймення на драхмах, дидрахмах, тетрадрахмах та декадрахмах і підписуватись на стелах під ольбійськими декретами.

Але сорок п'ять тому літ Іфікратові було всього двадесять і він щойно вбрався в зелену стройову хламиду ольбійського вершника-ефеба. В домашні справи Іфікрат не втручався й ще літ із десять навіть на ім'я не знав роба-підлітка, якого тут почали звати не Радойком, як на батьківській україні, а — Гіперболом. Та й робів у заможному домі товклося десятків зо три, коли не більше.

Радойка-Гіпербола не знав до пуття й сам господар, Діодор, бо малий невільник був під цілковитою владою того метека-відпущеника, який керував ерґастерієм. Гіпербол швидко опанував складне мистецтво гончара й так до кінця днів своїх, а вони в роба не вельми довгі, й просидів би над вертлявим липучим кругом.

Та сталося, що захворів на проказу метеків помічник. Нещасного прогнали за мури города й почали підшукувати серед робів заміну. Шукати довго не довелось, бо вигнаний займався збутом амфор та іншого посуду й мусив знатись на рахуванні й письмі. Сієї ж премудрости з-поміж усіх Діодорових робів навчився тільки юний скіф. Де він устиг навчитися — того ніхто не відав, але пригода така була.

По кількох літах молодому робові доля всміхнулася вдруге. Тепер уже й сам господар, перестарілий Діодор, знав провористого Гіпербола, й одного разу доручив йому відвести валку човнів із горнцями, глечиками та полумисками до недалекого калліпідського села. Гіпербол упорався з завданням і привіз господареві добру виручку, більшу, ніж міг би сподіватися й сам Діодор.

А робич раптом відчув себе в своїх водах. І коли Діодор переселився в царство тіней, він запропонував його синові несподіваний викуп: цілий талант срібла. То було майже невірогідно. Молодий господар спробував дізнатися в свого невільника, де він узяв таку копу срібла, та ні допити, ні шмагання бичем на купі глини в гончарнім ерґастерії не розв'язали язика Гіперболові. Він так і сказав Іфікратові:

— Коли ти не відпустиш мене на волю, оті шістсот декадрахм тобі користи не принесуть.

— А тобі, робе? — визвіривсь Іфікрат.

— Ні тобі, ні мені. Тільки не забувай, кіріє, що найліпший робітник на нашій аґорі не тягне й половини.

Іфікрат подумав і вирішив, що вигідніше дати Гіперболові свободу. Тепер колишній роб став метеком і мав право жити, як хотів, і робити, що хотів. І хоч Іфікрат і надалі вважався його простатом, покровителем, і Гіпербол мусив кожного літа підносити йому подарунки, та покровитель — одне, а господар — зовсім інше.

Того дня Гіперболові пішов тридцятий, і він нарешті здобув можливість одружитися й жити своїм окремим вогнищем. А срібла, поза тим талантом, що віддав за власну волю, новий метек мав ще більш як півталанту. Сього вистачило на поганеньку саманку під мурами, на прожиття та на власний столик трапедзита в кутку аґори. Лихварів на священному торжищі було ще восьмеро, та Гіпербол уже давно вирішив поставити коло них і свій столик-трапедзу. Й не помилився.

За сі двадцять п'ять літ срібло, мов заворожене, само пливло до рук, бо давав, як і решта, позички збіднілим евпаторам і купцям від третьої драхми, але знався на всіх тонкощах трапедзитства й мав добрий нюх — кому позичати й кому відмовити.

І ніхто з його співбратів-метеків та громадян поліса й не помітив, коли Гіпербол став найбагатшою людиною Ольбії. До певного дня він поводивсь тихенько й низенько, й усі витріщили очі тільки тоді, як метек-трапедзит поставив на головній вулиці під аґорою величезну кам'яницю з мармуровими ворітьми. Та й місце Гіпербол обрав зумисне на Медині й зумисне там, де починалась вуличка колишнього власника Іфікрата.

Се сталося в те літо, коли Гіперболові стукнуло п'ятдесят, і вже цілих п'ять років метек жив у новому домі. На його місці кожен метек-відпущеник і кожен метек-іноземець почував би себе найщасливішою в світі людиною, бо ніхто в Ольбії не мав стільки срібла й стільки робів, як сей колишній роб.

Кожен, але не Гіпербол…

Він щоліта робив своєму простатові звичні, ба навіть багаті подарунки, але в день Зевса Фратрія приносив йому то золочений світильник, то срібний скіфос, то ще яку дорогу річ, аби лиш виглядала не платнею за відпущення, а таки дарунком.

Та ні се, ні той метекіон, податок, який Гіпербол мусив щоліта вносити до громадської скарбниці, ні податок на право торгування та ведення своїх справ трапедзита не дошкуляли йому надто, бо метекіон становив усього дванадцять драхм, а податки, що їх мусив, як кожен метек, платити ринковим наглядачам-аґораномам, були для Гіпербола зовсім легкими.

Найдужче, мов жало в серці, дошкуляли трапедзитові ті три нужденних оболи, що їх він кожного місяця піанепсіона[45] вносив у храм Афіни Робітниці. То була ганьба його. Три нікчемних монетки, за які можна купити в пекаря на аґорі хіба три пиріжки з рибою, щороку нагадували йому, найбагатшій людині в усій Ольбії, що він метек і колишній роб, а отже, ніколи не зрівняється в правах з найпослідущішим громадянином поліса, хай навіть жебраком. Нагадували ті три маленьких срібнячки Гіперболові й інше: варто йому не сплатити їх або ж бодай у чомусь провинитися перед полісом, чи своїм простатом, чи будь-ким з-поміж вільних ольбіополітів, як його тут таки, того самого дня знову повернуть у робство.