Ольга дбайливо доглядала батькову могилу, яка опинилася тепер у її новому дворі. Високо вимостила її білим диким каменем.

Прочани певний час мовчки стояли над розсунутим горбиком жовтаво-сірої землі, й іскри зі смолоскипів падали на Осколову могилу, а потім над Щековою горою знову мився священний перунський спів, од чого в людей по спині бігли мурашки, бо слова пісні набували якогось нового звачення й несподіваної ваги. Коли ж пісня скінчилася й запала коротка тиша, хтось невидимий гукнув:

— Зносьте землю на Осколову могилу!

Кияни почали довбати глину з кручі держаками смолоскипів та чобітьми, а потім зносити на могилу в шапках і пеленах. Невдовзі неподалік рову виріс чималий рудий горб, який кияни обтикали свічками, а ніч видалася безвітряна й парка. Не погасло полум'я жодної свічки. Вогники відбивалися в людських очах, і очі від того жевріли і світились у темряві. Такі самі спарені жаринки зблискували й між визубнями заборол. Це декому здавалося нечуваним блюзнірством, дехто почав кидати груддя через вал. З валу озвався молодий грубий голос:

— І чого-о б я ото-о!..

Люди знизу впізнали голос:

— То це ж Муромця Вадим! Одчини браму!

— Пощо-о? — спитав Муромець.

— Одчини!

— Хочете розгарбати княжі світлиці? Не відчиню...

— Хочемо вшанувати вашого небіжчика! Осколові ми вже шану віддали, тепер хочемо віддати й Щекові!

— Ви розга-арбаєте хоро-ом, — сказав Вадим Муромець. — Не одчиню-у!

— Бачили такого! — знову крикнули з юрби. — Як стало боярином, то стало гіршим од цепного пса! Стереже княжі хороми! Стережи, стережи, а твій батько й твій брат тутечки з нами.

— Де-е вони?

Наперед вийшли Ратко й старший Муромець, у яких теж були смолоскипи в руках. Вони стояли й дивилися на невидимого в темряві Вадима.

— Хіба я вас не пуска-аю. Іді-іть, — по тривалій мовчанці почувся голос малого боярина. — Тільки не га-арбайте хорому й не займайте княжих дівча-ат...

Брами тихо рипнули й упустили юрбу до Ольжиного двору. За валом зосталась лише Осколова могила з сотнями свіч. Кияни спочатку підійшли до другої могили, що височіла майже посеред Ольжиного двору й щирилася пащею щека-бугая. Тоді з юрби вискочив найсміливіший і копнув чоботом по камені. Цього прикладу вистачило на всіх. Кияни почали вибивати каміння чобітьми й плювати на нього. Двоє здорових отроків розхитали й під схвальні вигуки турнули додолу забутого бугая, тоді підійшло ще двоє й разом з ними понесли варязького бога за браму і скинули з кручі.

Цього знаку теж вистачило на всіх. Люди почали розбирати каміння з могили й кидати в прірву.

Цілу ніч не припинявся гамір на вулицях Києва. Претич велів не зачиняти браму Подільських воріт, бо люди то підіймались Боричевим узвозом нагору, то знову сунули на Поділ; тільки сторожу нарочитих Претич подвоїв.

Ніхто тієї ночі в Києві не заснув. До шестя прочан приєднувались і деякі більші й значні княжі мужі та бояри. На засувах стояла лише брама Княжих воріт, але про княжий двір ніхто цієї ночі й не згадував, хоча коромоли в давні роки іноді починалися саме з таких боголюбних шесть.

Ждан Будимирович дізнався про непослух Муромця лише вранці. Сонце ось-ось мало зійти, коли він звелів послати по нового боярина, а сам пішов до Доброчина й розповів йому про нічну котору.

Світлий князь довго й весело сміявся.

— Давай сюди Муромцевого синка! Давай і старого Муромця!

Старого Ждан Будимирович не знайшов, а коли поріг переступив Вадим Муромець, невиспаний і смутний, бо йому сказали про гнів головного воєводи, - Доброчин удавано сердитим голосом прогримів:

— Нащо впустив чорних людей до Ольжнного двору?

— Бо так тре-еба було, — тихо відказав новоспечений боярин.

— Я тебе на голову вкорочу!

— Кня-ажа во-оля.

Доброчин не внтримав і щосили вдарив Муромця в груди кулаком, але той цього наче й не помітив, навіть не підвів на князя очей.

— Тобі ж не ведено було одчиняти браму. Хто звелів?

— Ба-атько.

— Поклянись!

— Клянусь бо-огом небесним! — уперше глянув на князя богатир.

Доброчин прискалив око:

— Яким?

Тут треба було вже сказати точно. Муромець довгенько думав і нарешті сказав:

— Дажбо-огом.

Доброчин знав уже, що старий Муромець не озвався вчора до сина жодним словом, лише був з прочанами на Щековій горі. Але для сина того було цілком досить. Батько діяв і думав разом з усіма.

— А ще звешся боярином! — Доброчинові було просто приємно жартувати з цим схожим на скелю юнаком.

Ваднм одмахнувся:

— То з того мого боя-арства самий сміх. Як да-ав мені конягу Пре-тич — ото й усе боярське моє добро-о.

Претич із Жданом Буднмировичем увійшли до світлиці, й тоді Доброчин сказав:

— Який же то, справді, боярин, коли має тільки коня та меча? Недобре, воєводи. — Доброчин почав перебирати на пальцях назви городів і сіл: - Ну, в Києві сидить Володимир, в Олевську я, у Вручому моя сестра Малуша, в Любечі — Маломир... А хто тепер у Вишігороді-Деснянському? А, Ждан. А в Трипіллі? — глянув він на воєвод.

— Княгиня Марія, — підказав головний воєвода Ждаи, і досі не розуміючи, жартує чи поважно каже світлий князь.

— Ну, а в Ольжичах?

Ждан Будимирович лише хмикнув і стенув плечем.

— Негоже не знати свого найближчого сусіду! — з награним докором сказав йому Доброчин. Тоді обернувся до Муромця: — Це, мабуть, через те, що ти сам рідко буваєш у своїх Ольжичах.

Доброчин назвав Муромця боярином ще торік: за змогу у поєдинку. Назвав од бажання зробити щось переважно для Яна Усмошевця, друга понівеченого дитинства. Коли б він у такий спосіб відзначив кожного герцівного борця, в молодшій дружині не лишилося б жодного отрока чи дітеського: були б самі бояри та найліпші кияжі мужі. Сьогодні він зробив цього ще по суті юнака справжнім боярвиом. І не за так. Муромці вже не раз робили неоціненні послуги й Києву, й особисто йому. Але вчорашній вчинок двох Муромців годі було переоцінити. Він показав, ще світлий князь усе своє життя боровся не задля особистої помсти, вона не викликала б такого співчуття. Події вчорашньої ночі засвідчили Доброчинові, що чорний люд підтримує його в боротьбі проти варязьких зайд, підтримує щиро й беззастережно.

Доброчинові зовсім не шкода було відданого цьому юнакові села, яке був урік своєму молодшому синові Вишаті: терти події не мали ціни.

Він пересвідчився в тому і вдруге — пополудні того самого дня.

Богомольці ходили Києвом без угаву, неначе людські сили й витривалість утратили межу. Це здавалося якимось дивом. Люди ходили зі смолоскипами від хати до хати й співали перунських пісень. А час по час вибиралися то на Лису гору, то на Копирів кінець і палили буйні багаття, жертвуючи Перунові червонястих півнів та білих сьогорічних ягнят, що не мали на собі жодної чорної цяточки.

Діди пригадували над багаттями давно минулі часи. Обливаючись потом од вогню та сонця, згадували, власне ж, не те, що самі бачили, а то розповідали їм їхні діди.

— Приносили суть Перунові найкраснішу дівку, — розповідав старнй-престарий гончар, схожий на малесенького замшілого лісового, яких раніше чимало траплялось у Вишгородських та Ірпіиських лісах. — Не діву підтоптану, бо то вже хто зна, що воно там таке, а красну молоденьку дівку або й дівчину, що ще й не ткала собі на рушники.

Ніхто не міг уже й пригадати, за яким багаттям уперше було згадано про тих перунських дівчат, але що дужче відбивалось угору сонце, то більшало таких розмов. А потім Києвом пішло моторошне слово «жереб».

Його вимовляли на Подолі, в Кожум'яках, у Гончарях.

Після веремії безсонної ночі щоки в усіх позападали. У збудженій уяві виринали дивні видива — кров, крики й спалахи вогню, яких жахались і яких починали дедалі дужче прагнути, й цей жах і прагнення переросли в загальний шал.