Стояли спекотні сухі дні, падло швидко розкладалося й розкисало, й од густого трупного смороду голодним людям зеленіло в очах. Тільки дехто встиг нав'ялити потроху конини, й тепер тоненька смужечка того м'яса йшла по чотири ногатих або по п'ять білих куп.

Ярополк ледве торкався до тієї страви, бридливо кривив уста, та й то коли про нього згадував котрийсь дружинний отрок а чи дітеський.

І все-таки найчастіше згадував про Ярополка Блуд. Воєвода молодшої дружини почорнів і мовби набряк жовчю, став дратівливий і нестерпний до всіх, особливо до рідного дядька Свенельда. Сьогодні вранці він сказав:

— Старий геть позбувся глузду. Каже Местиші Варяжкові та мені: «Ільдея-хан ось-ось нагряне!» Який у дідька Ільдея-хан, коли він аж хтозна-де, за Ворсклою! Або й за Дніпром. За Ворсклою хан був ще в березілі, а тепер кочує десь степами й доїть своїх кобил. «Мій зять не видасть мене деревлянинові!» — перекривляв старого Свенельда Блуд.

— Ти сам підмовляв утікати з Києва до Воїня, — нагадав йому Ярополк.

— Це треба було зробити вчасно, коли я вперше казав, а не в свинячий голос! Доброчин випередив нас, допоки Свенельд чухався та вагався. — Блуд показав пальцем кудись назад: — Та ще й тоді не було пізно. Авжеж не було! Добриня зайняв город Воїнь, а нам треба було йти далі Дніпром униз. Так старий же з переляку здурів і повернув назад до Родні. — Блуд роздратовано міряв світлицю від божника до дверей, худий і почорнілий од злості й голоду, далі спинився під божником і сказав: — А ще й тоді було не так пізно. Ми повинні були вийти з города й схрестити з ними мечі, поки новгородців зібралось у Воїні не більш як тисяча: хтось би та прорвався на той бік Сули. Так Змій же Горинич зачинився в цій клятій Родні, поки чортів Добриня посхиляв до себе всі наші низові городи. Тепер їх, мабуть, добрих тисяч п'ять або шість. Носа з города не вистромиш — одкусять!

Потім Блуд розповів, що в деяких сотнях почалися втечі. Це траплялося й у минулі дні, коли котрийсь отрок, зневірившись у силі головних воєвод, нишком стрибав з валу й перепливав через рів. Тепер ці випадки почастішали, про них знав навіть Ярополк, і коли Блуд пішов і в хоромі запала млосна нудотна тиша, знову стало чути рипіння та зітхання по кутках. То були душі давно померлих родаків і господь-бог цього дому. Ярополк не витримав і вийшов у двір.

На княжому дворі никали здичавілі коти та хлялі собаки, яких дружинники ще не встигли виловити й попекти. Жона Местиші Раймунда куняла на теремі нового хорому, коло порожніх стаєнь стояв сіробородий огнищанин Каніцар, а печенізький робітник Закур обривав молоді листочки калачиків і споришу й намагався гамувати голод.

Вулиці обдертої Родні були порожні й сумні, голі крокви хатин так нагадували конячі ребра, неначе жахливий трупний сморід виходив саме від них. Якщо на вулиці хтось траплявся, то, побачивши Ярополка, ховався в перший-ліпший безверхий хлівець. Живих людей Ярополк побачив аж під заборолами валу, хоча н вони мало нагадували живих. Гридні лежали на валу поодинці й купками, тільки дехто сидів голий по пояс і ськав у свиті вошей та гнид.

І ці звуться вікінгами, з огидою думав Ярополк, ідучи хідником попід заборолом. Неподалік од валу зблискувала плесами Рось, Дніпро ховався десь по той бік города, за верхами високих кучерявих верб, а перестрілів на два чи три від рову та валів стояли передові новгородські сотні. На стягові великого голубого шатра було видно Дажбожий знак — червоне восьмилучне сонце, й молодому князеві кольнуло під ребром. Цей самий знак він бачив востаннє над вежею Іскоростеня, і його обсіли спогади трирічної давнини. Сьогодні Дажбог мстився нападникам.

Біля єдиної городської брами сидів сотенний воєвода Зігберн Лідулфост, притулившись спиною до зрубу, маленький і ще захляліший, ніж колись. Раніше Лідулфогт брив вуса, бороду ж коротко підстригав, а тепер борода й вуса нагадували руду сплутану мичку — Ярополк ледве впізнав його. Сонце почало дошкуляти Лідулфостові, й він сидячи відсунувся далі за ріг воріт.

— Де Местиша? — спитав Ярополк, але Лідулфост байдуже здвигнув плечима. Ярополк пішов далі хідником. «Навіщо мені Местиша?» — думав він. Йому теж було байдуже до всього, до всіх на світі Местиш і не Местиш. Він зліз із хідника й пішов назад до княжого двору. Дорогу йому перебігла ціла зграя пацюків, які шаснули на вал і з бридким пищанням перелізли через забороло. Це був лихий знак. Навіть пацюки втікають, сумно посміхнувся Ярополк, і його пойняло відчуття загальної втечі. Десь він чув, нібито пацюки втікають з городів перед землетрусом, повінню чи нашестям чуми.

Коли він увійшов до колишньої материної світлиці, там уже сидів Блуд.

— Хочеш?

Блуд жував суху конятину й спльовував під стіл. Ярополка почало нудити. Він сьогодні ще нічого не їв, але від Блуда тхнуло падлом. Ярополк рушив до дверей і побачив Местишу.

— Одно жуєш і жуєш...

Блуд перестав жувати, шпурнувши недоїдки крізь відчинене вікно, але дух тління мовби ще дужче посилився. Блуд плюнув додолу й проказав:

— Жуємо здохлятину, а той там заливається нашими медами та вином.

Він натякав на Доброчина. Местиша сів просто на порозі й схилив голову до самих колін. Блуд звернувся до Ярополка:

— Якийсь ти хлялий та блідий... Чого б то ради? Піди до братика рідного та й скажи: «Братику рідний, пощо нам один одного стерегти? Змирімося й полюбімось!..»

— Од деревлянина був гонець, — перебив Блудові теревені Местиша, не підводячи голови з колін.

Блуд зацікавлено глянув:

— І що рече?

— «Змирімося й полюбімось», — передражнив його Свенельдів син.

Блуд якийсь час мовчав і лише похитував головою, а Ярополкові пригадались пацюки. В цій світлиці також панували втікацькі настрої. Тільки й того, що всі ще впираються, думав Ярополк, бо непевні й бояться.

— Вам обом легше, — нарешті озвався Блуд.

— Чого це нам легше?

— Бо Володимир йому рідна кров. А в тебе мати — чернегівська сіверянка. Я ж круглий обільний варяг. — Блуд невесело засміявся: — До того ж колись його мало не вбив... Знаєте оту хитрість Лідулфостову? Я був кинувся на Добриню й хотів його посікти, а він вирвав у мене меча з рук по-Лідулфостовому.

Местиша сів на порозі верхи, як у сідлі. Тепер одна його нога була в світлиці, а друга в сінях. Це дуже скидалось на вагання й спонукувало до дій. Блуд підійшов і сів коло Местиші:

— Так чи так... Але голодна смерть не краща. Піду й скажу: «Дай мені мій Вишгород або якийсь інший город. Що даси — те й візьму». — Местиша сидів, спершись на одвірок спиною, й Блуд уже сміливіше запитав: — То підемо?

— Нікуди я не піду, — озвався Местиша не ворухнувшись. — Добриня нас усіх переб'є. Треба зробити вилазку — сьогодні або завтра вночі. Хтось та прорветься до печенігів.

— Пішки чи як? З повним пузом здохлятини? — вишкірився Блуд. — А Доброчин полюбовно кличе. — Віч — оглянув йому в вічі й спитав: — Може, боїшся батька? То так і кажи!

Местиша зневажливо махнув рукою.

Тут почулись кроки й з'явився Свенельд. Местиша й Блуд навіть не підвелися з порога.

— Я все чув.

— І що з того? — спитав, не глянувши на дядька, Блуд.

Старий князь раптом розгубився, бо Местиша мовчав, не заступившись за батька, теж вислизав з-під його руки.

— Святославів син мститиметься за брата, — сказав Свенельд, але Местиша не ворухнувся. Тоді він обрав найслабшого серед усіх трьох: — У тебе брат твій украв наречену, а тепер украв стіл, даний тобі батьком. І життя забере. Ти Блуда не слухай — то хитрий лис, він вас обох обкрутить і потопить, а сам вилізе сухим, пом'янете моє слово! Треба прориватися в степ — Ільдея-хан кочує за Ворсклою. Я вас виведу сам.

Ніхто не дивився на Свенельда. Местиша й Блуд навіть не підвелись, аби пропустити його до світлиці, й він кидався словами через їхні голови з сіней.