В цьому весіллі все було навпаки: наречений сидів у хоромі нареченої, а її повели вбирати та заплітати в чужий дім. Бо наречену належало вести до нареченого, а куди поведеш, якщо б вона лишилась у тому самому хоромі?

Князь із дружком та весільним боярином вийшли за поріг.

У дворі до молодого прилучилися старі та сотенні воєводи, попереду виступав світлий князь Доброчин, який був посадженим батьком. Насходилося повен двір воїв та полочан, вільною лишалась тільки вистелена килимами доріжка, що вела від хорому до воріт. Звідти почулося:

— Йдуть! Ідуть!

— То й ми рушаймо, — озвався Доброчин, і всі посунули назустріч поїздові, топчучи хазарські килими. За весільниками йшла челядниця й підмітала килими віником, бо князь мав вести до хорому наречену жону. Челядниця метала віником туди й сюди надміру старанно, зумисне на ноги новгородців та вільних полочанок і полочан, які не могли їй у цю мить нічого заподіяти.

Пісня наближалася до воріт:

Пісні були знайомі й незнайомі Володимирові — позаторік йому співали трохи інших пісень, і він мимоволі згадав Людмилу. Володимира не мучили думки, ніби він чинить супроти неї щось негоже: князеві належало мати більше жінок. І все-таки його не покидало почуття невдоволеності собою. Втішала тільки свідомість того, що зіб'є пиху з дикої княжни Ругнеди, змусивши роззути «робичича» в усіх на очах.

І все-одно це було замалою втіхою.

Доброчин став у воротях із хлібом-сіллю на рушнику. Цей дар мав перейняти батько нареченої, але батька а княжни не було, замість нього вийшов наперед Сігурд-воєвода — посаджений батько княжни. Обидва посаджені вклонились один одному, й першим це зробив світлин князь, бо Сігурд зовсім не знав тутешніх покоєвих звичаїв.

Весільники знову заспівали обрядових пісень, посіваючи молодих житом-пшеницею та всякою пашницею, хоча наречених іще не скрутили спільним рушником, а коли нарешті скрутили й знову сипали й посівали, — Володимир почув, як Доброчин питає в Сігурда:

— А де ж матір княжни?

— Затялася й не схотіла, — відповів той.

Це зовсім не вразило Володимира — княгиня щойно поховала мужа та синів.

На подвір'ї біля хоромної лізниці жевжикуватий волох приніс у жертву Ладі овечку й овника, помастив тією й тією кров'ю праві долоні князя та княжни, й нарешті всі з піснями посунули до хорому. Попереду ступав весільний старійшина Угоняй, обсипаючи народ жменями срібних кун та ногатих...

Уже після світличного обряду, на якому мали бути лише найближчі родаки, наречений князь Володимир Святославович, сидячи поряд з Ругнедою за довгим столом, де тепер зібралися всі весільні гості, з прикрістю думав про те, чого не минути.

Наречена під напівпрозорим дамаським покривалом була схожа на нерухомий білий пень, до якого князь боявся торкнутись. Тепер Володимир уже шкодував про все. Така ротата й довгогуба, бридливо думав він про нову жону, — наче муромка або чудинка...

Гості їли м'ясо й пили бражні та горючі меди. Володимир Святославович навіть не пригублював, бо так велів давній закон, хоча князь мав право його порушити. Коли він випадково торнувся ліктем княжни, та засичала й пирхнула з-під покривала, а він ледве стримав себе. Мав би з'їздити навідліг по мармизі, подумав собі він, — щоб не сичала гадиною...

За вікнами почулося шамотання й жіночий виск.

— Ану виглянь, — сказав Жданові Будимировичу Доброчин. — Кого там принесла Неберя?

Кричала жона, голос був тягучкий і моторошний. Ждан Будимирович повернувся й шепнув:

— Теща... Її піймали в сінях з ножем. Я посадовив би цю жону в поруб.

Доброчин удав, що недочув останніх слів Ждана Будимировича, той невдоволено скривився й сів на своє місце ліворуч од княжни. Світлий князь невиразно хмикнув. У княжому хоромі відбувався весільний пир, який мав бути тільки весільним, а не тризною на помин чиєїсь душі. Але в наступну мить Доброчин приязно подивився на воєводу молодшої дружини.

Надходила заключна подія першого весільного дня, й уже захмелілі гості почали потроху відставляти недопиті чаші та братини. Посаджений батько нареченої Сігурд скрутив голови двом голубам, яких йому подали слуги, й покропив кров'ю всіх присутніх на пиру. Обляпані реготали і втиралися, княжна ж Ругнеда ладна була сховатись під стіл, відчувши наближення невідворотного. Володимир закляк. Голубина кров була не тільки знаменням дівочої цноти, а й початком того, заради чого він згодився взяти собі за жону оцю чужинку.

Під божницею красного кута, на якій тепер стояли тільки лельки Дажбога та Лади, височів оббитий срібними й золотими бляшками княжий стіл. На цьому столі мав відбутися обряд роззування князя. Пирувальники попідводились і поставали під стінами та коло дверей, за столом лишилися самі наречені. Посаджений батько князя звернувся до княжни:

— А тепер зніми з мужа чоботи.

Голос був тихий і якийсь тугий. Ругнеда сахнулась, мов од удару лозиною по босих ногах. Присутні затамували подих, а княжна схилилася над самий стіл.

— Роззуй мужа, — ще тихіше проказав Доброчин, але княжна знову не відгукнулася. Тоді він спитав, чи вона його розуміє, й Ругнеда відповіла: «Ні». Світлий князь переклав те саме по-варязькому. Коли ж вона й тепер відмовилась виконати обряд, Доброчин грубо зірвав з неї покривало, й очам присутніх відкрилося скам'яніле від затятості лице. — Роззуй онука робітника й сина робітниці!

В очах його блиснув такий лихий вогонь, що княжна раптом зблідла й похилила голову. Володимир уже сидів на княжому столі, напружено посміхаючись, і вона вклякла перед ним. А коли зняла з князя червоні чоботи й глянула на весільників, у неї знову вселився затятий біс.

— Хтось мені за все ще заплатить... — по-варязьки прошепотіла вона, й це прозвучало як смертельна клятва.  

У понеділок Ярополк не зважився розпочинати влови, хоч днина видалася спекотна й сприятлива на кабана. У вівторок же небо зранку затягло хмарами, але київський князь не хотів відкладати влови ще на день, бо Свенельд лаштувався до зустрічі Оттонового сольства. Ярополк мусив утекти.

Ці перемови Свенельда з німцями тривали вже багато років, досі вони нічого не дали, але якщо й дали б щось у прийдешньому, то Ярополк тепер уже напевно знав, що це буде не на його користь. У Свенельда була своя особиста мета. Ярополк не мав сили постати проти нього, але добровільно сприяти йому теж більше не хотів...

Тепер двадцятидвохрічний київський князь міг покладатися лише на час та на ласку Долі, чиїх подумів і задумів не міг наперед знати жоден смертний чоловік.

Одне лишилось Ярополкові: зволікати час.

А ще він покладався на брата Володимира. Поки живі Володимир та його вуй Доброчин, принаймні за життя можна було не боятися, хоча вони прислали вістку з гінцем, що взяли Новгород і збираються йти на Київ. Новгород і раніше належав їм, а навіть якщо б вони зазіхнули на Київ, мати над собою рідного брата — це одне, а Свенельда — зовсім інше. Ім'я Свенельда все життя означало смерть.

Та й балачкам про Володимира й Доброчина Ярополк не дуже вірив, хоч про них у Києві ходили всілякі чутки. Ворогом Доброчина швидше за все теж мав бути Змій Горинич.

Над Києвом висла кошлата хмара й сіявся дрібний дощ, коли Ярополк з десятьма ловчими мужами виїхав з Красних воріт і Копиревим гаєм подався на захід. Ловчі вели на шворах двох пардусів і п'ятьох хортів. Пардуси були добре вивчені на вепра, а Блуд Асмусович запевняв, що нема меткішого ловця за цього звіра.