— А що мислить новгородський посадник? — спитав у боярина Доброчин.

Новгородський тисяцький глянув з-під кошлатих брів і сказав якнайщирішим голосом:

— Новгород і досі має за посадника тебе, світлий княже. А той Арфаст і спить головою на сідлі.

— Лаштується на влови? — лукаво подивився Доброчин.

— Та нехай хоч і на той світ лаштується, нам хіба що! Родак і прихвостень Змія Горинича.

— Він і тоді був його родаком.

— То ж були збаламутились варяги, а в наших же сила яка: по сотні кривого та сліпого... — Боярин зрозумів його натяк. — Тепер би ми стали за тебе горою!

Доброчин водив пальцем по мережаному вруччі свого меча. Тоді цей самий тисяцький воєвода не вдарив пальцем об палець, аби порятувати Володимира та йот, коли варяги вчинили були смуту.

— Це тільки твоя думка така? — зумисне викликав його Доброчин на відвертість. — Чи тебе послали бояри новгородські до мене слом?

Він довго цілився й добре влучив. Новгородський тисяцький ніяково посміхнувся й важко-важко зітхнув. Далі прикидатися було нічого. Він хрипко проказав:

— Коли рішиш іти на Новгород, пришли когось до мене й дай знак. І хай нам дідівські боги помагають.

Увійшов Сігурд і став коло пройми шатра, схрестивши на бороні великі дужі руки.

— Плід іще не зовсім достиг, — сказав йому Доброчин свейською мовою. Сігурд нічого не зрозумів, але зі звичайною чемністю посміхнувся. Тоді Доброчин знову звернувся до верховоди новгородських бояр: — Нам нема куди квапитись, воєводо, грушка рано чи пізно сама впаде — пощо ж без надоби трудити руки?

І все-таки його зрозуміли всі троє в шатрі. Володимир підхопився й швидко вийшов, а Сігурд розчаровано позіхнув.

— Посадник Арфаст Глібович про мене знає? — запитав у боярина Доброчин.

— Весь Новгород знає.

— І що ж Арфаст?

— Боїться. А до Києва вже не добіжить: дороги й волоки розгрузли.

— То ти скажи йому, хай не боїться, — мовив до боярина світлий князь. — Я не вчиню йому лихого, так і скажи. Якщо відчинить мені ворота Новагорода, дозволю діждатися в городі зими, поки дороги підмерзнуть. А ворота хай одчинить післязавтра в обід.

Було хмарно, й сіявся холодний дрібний дощ, але Новгород мовби днював і ночував на торжищі. На кожному кутку й перехресті стояли криті парусиною купецькі вози. Тивуни й челядники купців до хрипу дерли горлянки, але майже ніхто нічого не купував. У ходу в новгородців були сьогодні лише пироги та бублики: по срібній векшиці за п'ять або й три, бо пекарі не встигали підносити.

Володимир товкся в натовпі простих і чорних людей, якими були переповнені вулиці. Зранку він виходив усі новгородські кінці. На ньому було чорне корзно з наголовником, який спадав мало не на самий ніс, і ніхто не впізнавав молодого князя. Від довгого ходіння ноги Володимирові аж гули, хотілося їсти, але не мав за що купити бублика чи пирога. А до дідинця не хотілося вертати.

Він уже другий день просто втікав з того дідинця, переповненого гридьбою та боярами. В городі було понад півсотні лише словінських боярських родин, які мали багаті землі попід Новимгородом і Псковом, у Вожанських, Їжорських, Веських, Водських, Мерських та Муромських краях, у краях пермі та югри, печори та зирян, що давали дань риб'ячим зубом і моржевою скорою, з якої новгородські рукомисники виробляли червоні непробивні щити.

Кожен боярин та боярський син поспішав засвідчити свою вічну любов і відданість, хоча світлий князь Доброчин Маломирович відчув був на своєму горбі, чого варта ота їхня відданість. Цим боярам-купцям та земляним господарям потрібна була в Новігороді лише тверда рука, здатна захистити їхні торги та товари: аби довший меч і важчий кулак, байдуже — свій чи варязький.

І все-таки Доброчин цілувався до новгородських бояр.

Зате Володимирові було тепер не до цих клопотів. З боярами та купцями впорувався світлий князь, Володимир же намагався дати раду своїм власним гризотам.

Коли тиждень тому Володимир побачив на заладозькому погості Людмилу з отрочам на руках, його збурила якась невідома ворожа сила. Він випадково зиркнув був княгиньку й перед цим, коли першим наблизився до погосту. Тоді Людмила була в дранті й нагадувала казна-кого: робітницю чи ратайку. Потім він удруге побачив свою молоду законну жону, а мати сказала, що на руках у Людмили — його син.

Спочатку Володимир думав, що то в ньому викликала відразу ота одіж на ній. Але ж так само були вбрані й мати та вся вуйкова родина. Староста погосту зумисне вбрав їх так: щоб новгородський та ладозький посадники їх не вистежили. Володимир не знав цього, та справа була не в тому, а в безлічі невідомих йому інших причин.

Наступного ранку Людмила вийшла із свого шатра в ратному стані, з голови до п'ят убрана в дороге княже вбрання, яке сяяло коприною, сріблом і золотом. З-під мережаного подолу виглядали мережані ж золотом червоні чобітки. Обличчя її сяяло радісною гідністю. Вона була сама: сина лишила на свекруху та княгиню Богуславу.

Уздрівши такою свою молоденьку жону, Володимир аж рота з подиву роззявив. Він і сьогодні ледве впізнав її. В тому не було нічого дивного, бо скільки вони бачилися після весільних треб? Сватівники привезли Людмилу з Чехії наприкінці серпня, місяць заплітали косу молодій, сховавши наречену від чоловічого ока. В середині жовтня почався весільний обряд, який тривав також місяць. Увесь цей час чеська князівна не скидала покрову з очей, і лише потім увели її до княжої одрини.

В одрині горіла одна свіча, на яку молода сама ж дмухнула, соромлячись його й себе. Так цілу ніч вони й перебули в темряві.

А вранці Доброчинові хтось доніс, що варяги вчинили заколот і готуються всіх їх перебити. Володимир бачив свою жінку й удень, але княгинька Людмила, як і мати та вуєва жона, були заповиті по самі вічі, всю дорогу їх переслідував постійний страх, що недруги кинуться їм навздогінці, й Володимирові було не до розглядань.

Пливли невеликим човном без насадів. У човні, крім них, було лише зо два десятки вірних мужів та отроків, які не змогли б оборонити їх і себе, коли б варяги почали наздоганяти.

Вже під Ладогою світлий князь Доброчин сказав, що має тут на якомусь погості вірного старосту, який сховає жінок і дітей.

До погосту йшли пішки й прибились аж надвечір, уникаючи сторонніх очей. А коли влаштували дітей та жінок і подалися назад до Ладоги, западала ніч. Тоді вони блукали серед боліт до самого ранку.

Ото стільки бачив Володимир свою жону торік. Тепер він дивився на неї вдруге, й нічого дивного в тому не було, що не міг її впізнати.

Шатро княгинь стояло осторонь від Доброчинового та його шатра, варязькі ж вогні диміли кругом досить широким колом, звідти долинали приглушені, невиразні голоси. Підступивши на кілька кроків, Людмила потупила зір.

— Кня-аже, — розтягуючи звуки на чеський лад, сказала вона Володимирові. — Твій син уже прокину-увся і жде тебе...

Тієї єдиної шлюбної ночі княгинька вміла розмовляти лише по-моравському, при тому смішно розтягувала слова. Тепер вона говорила вільно й сливінь чисто, вивчивши мову мужа за минулий рік, лише подекуди розтягала звуки: Вишесла-ав...

Це її вміння говорити ще дужче вразило Володимира, він розгубився й тепер уже зовсім не знав, що відповісти і як повестися. Лише ствердно кивнув. Перед ним стояла зовсім не знайома й чужа людина, й коли б не мати та вуйкова жона, міг би подумати, ніби хтось його навіщось обдурив.

Не маючи куди подітися, він увійшов до жіночого шатра, сковано постояв над міцно заповитим сином, щось самоплинне відповів матері й поквапився надвір.

Утретє він побачив Людмилу вже в Новігороді, коли бояри прислали до Доброчина гінця, мовляв, городські ворота відчинено. Плід остаточно визрів і впав сам.