— Ти маєш три сотні, а я — одну! То чи буде чесно давити слабшого? Твій батько ніколи б такого не вчинив. Коли ти справжній Святославович, давай зіб'ємося вдвох, і хто здолає — правда його!

На горбі запала тиша. Людвікові слова вразили всіх, він і сам не вірив, що деревлянський князь вийде з ним на двобій. Проти могутнього сорокап'ятирічного Людвіка Ольг був вигонистий і надто легкий: йому минав сімнадцятий.

На горбі знову заворушилися й загули, вперед вийшов той самий кремезний муж із низьким ведмежим голосом, цей муж був щойно з Ольгом унизу.

— Наш князь іще дітеський. А якщо ти, Люте Свенельдичу, такий хоробрий і крутий, то збийся зо мною!

— А ти хто?

— Уже й не впізнаєш воєводу Зорича?

— Для мене ти вельми незначний, — відповів Людвік. — Оце мій сотенний воєвода Лідулфост — із ним збийся. А я князь! Чи ваш княжич меча не здужає втримати? Пощо ж мовчите?

Лют зумисне назвав Ольга княжичем. Він уже встиг добре розглянутися кругом. Косогір був устелений нетовстим шаром промороженого снігу. Треба стати конем саме так, щоб Ольг наскочив для першого удару навскоси й трохи збоку. Його кінь не зможе втриматися й хоч ледь-ледь та ковзне. А цього Людвікові буде досить. Він кинув свій виклик і тепер чекав, що з того вийде.

— Вони не пустять його на двобій, — якимсь сирим голосом озвавсь Местиша. Людвік невидющими очима ковзнув по братові й знову напружено глянув на горб.

Він міг пишатися своїм знанням людського норову. Деревлянський князь одтрутив воєводу Зорича й вийшов наперед.

Тепер усе залежало від Людвіка. Ратний досвід не міг не перемогти.

— Чим битимемося? — дзвінким голосом запитав деревлянський князь.

Людвік зумисне байдуже знизав плечима;

— Вибирай сам. Це твоє право... — Тим часом лапнув себе рукавицею по душі. Хрест відчувався навіть крізь вовняний натільник і хазарську кольчугу. — Дай боже мечем, — прошепотів Людвік самими губами.

— Битимемося на мечах! — по короткому роздумі сказав Ольг Святославович.

— На мечах — то й на мечах, — якнайбайдужіше відповів Людвік.

Святославів син сам себе віддавав до його рук. Лавами прошелестів шепіт полегшення: дружинники знали підступну силу Людвікового меча.

Тепер належало заколисати деревлянську пильність. Людвік уже встиг обдумати й цей свій крок: Ольг сам вибрав оружжя, а Людвікові мав оддати право вибрати кін.

— Де зборемося?

— Обирай сам, — чесно відповів деревлянин.

Це було те, чого так домагався Людвік. Він сказав:

— Та хоч і на цьому ось косогорі. Сила не в коневі, а в мечі.

Зорич запідозрив у тому якийсь підступ, але князь іскоростенський на знак згоди з Людвіком підніс угору меч. Поскидавши кожухи та корзна, Ольг і Людвік зійшлися посеред горба, незвично легкі й тендітні в своїх боронних різницях, що туго сповивали їм тіло від шиї аж до колін. З-під шоломів на плечі спадали важкі кольчужні ж бармиці, а нанісники шоломів захищали від поперечного удару очі й ніс. Вигострені донизу довгасті щити прикривали лівий бік до самого чобота, безборонною лишалася тільки нога. Обидва витязі були в однаковій бороні й з однаковими двосічними мечами, тільки на гострячку Ольгового шолома майоріло червоне знаменце-ялівець: ознака княжої гідності.

Зійшовшись на косогорі посеред горба, Ольг і Людвік глянули один одному в очі й розступилися, щоб дати коням добрий розгін. Людвіків кінь беззастережно слухав господаря, й коли Ольг розвернувся й кинувсь на нього згори, Людвік ледь помітним порухом спрямував коня праворуч. У мить зіткнення Ольг опинився над ним, здається, він цього й прагнув, і щосили замахнувся мечем.

Удар дістався по кутому щиті Людвіка, тим часом Ольгів щит од розгону задерся нижнім краєм до луки сідла. Людвік шарпнув повіддя, коняга просто заціпенів, Ольг спробував зробити те саме, але його кінь, розігнаний з косогору, зо півсажня проїхав змороженим снігом униз.

У цьому й полягав ратний досвід старшого витязя. Людвік навідліг рубнув Ольга по так необачно відкритій нозі. Й хоч лезо меча дзвякнуло об куций поділ різниці, але першої рани Ольгові Людвік завдав. Варязька дружина відгукнулася на влучний удар схвильованими криками.

За другим заходом Людвік мав розганятися згори, його супротивник знизу, й хоча Ольг аж тепер оцінив здібності свого далекого київського родака, але не міг повторити його хитрості, втратив спромогу зіп'ястись у стременах на обидві ноги.

Він ще не відчував болю, коліна Людвік не зачепив, але кров залила всю ногу й текла по червоному чоботі. Коли Ольг спинив і розвернув коня, кінь потягся мордою до чобота, зачув кров, хоркнув і оскаженіло заіржав, тоді став дибки й вдарив повітря передніми ногами. Рану пронизав гострий біль, однак Ольг утримався, зострожив коня здоровою нотою й погнав уперед, а коли мали зіткнутись, використав свою вигоду й рвучко осадив, учепившись у луку вільною рукою й випроставши праву ногу.

Ця нога була доброю ціллю для Людвікового меча, та в бій тепер вступили коні. Ольгів здибився і вдарив Людвікового сірого по голові, напевно, пошкодив йому око, бо Людвіків кінь болісно стріпнув головою й пронизливо закричав, на мить вийшовши з покори. Лиху службу послужив Людвікові його щит, як у першому зіткненні Ольгові: нижній гострий край вигнувся й захопив лівий повідок. Щоб розвернути конягу, Людвік мусив би підняти щит, але меч юного Ольга зблиснув йому перед самим носом — Людвік ледве відбив цей удар мечем.

А тоді Ольгів кінь знову здибився, щоб ударити ногами вже раз ураженого сірого жеребця. Людвік кресонув мечем по залізній підкові, меч одскочив і рубнув свого ж коня по голові, перерубавши куту сереблом вуздечку. Ольг і Людвік не зводили один з одного очей. В очах Свейнальдрового сина прозирнув розпач, певно, він згадав свого загиблого коня.

Тепер під ним був не його вірний Інгі, а ошалілий від болю й позбавлений управи сірий жеребець, який самочинно крутився на місці, уникаючи зубів і копит Ольгового коня.

Тримаючись лівою рукою за луку, кинувши додолу вже не потрібний червоний щит, молодий деревлянський князь користався з кожної нагоди, коли його кінь наскакував на двічі пораненого сірого жеребця. Не зважаючи на дедалі пекучіший біль над коліном, Ольг махав і махав мечем. Він не міг зіп'ястися на стременах — не дозволяла порубана нога, хоча сірий жеребець крутився дзиґою, а Людвік одбивав удари мечем і щитом.

Ольг двічі досяг його в плече й голку шолома, коли комі їхні на мить зчепилися сідлом до сідла, але й Людвік перерубав Ольгові правий повід.

Це мовби знову зрівняло обох, якщо не зважати на силу й досвід Людвіка; до того ж в Ольга була розрубана ліва нога.

І все-таки деревлянський князь мав певну перевагу: кінь і далі підкорявся йому, розуміючи мову острогів господаря, а під Людвіком був зовсім новий кінь, який після поранення виплюнув і вудила й лише крутився, уникаючи на власний розсуд ударів оскаженілого Ольгового коня.

Пошкоджене око сірого жеребця запливло кров'ю й не бачило. Врешті жеребець утратив волю до опору й кинувся бігти з горба вниз, Ольгів жеребець швидко перейняв його й погнав попід горою. Тепер уже Ольг трохи стишив коня острогами й опинився з боку горба, де галасували його дружинники.

Людвік нісся з правої руки, захищаючи щитом ліве плече й ногу, неспроможний застосувати свого меча. Ольг ударив його по голці шолома, шолом стояв зовсім набакир, затуливши Людвікові око. Людвік спробував поправити шолом вінцем щита, оголив коліно, Ольг саме замахнувся й рубонув, перетявши ногу майже до кістки.

Від раптового удару Людвік загубив щит, який упав просто під копита Ольговому коневі. Наступним ударом Ольг таки збив шолом разом із бармицею з Людвікової голови, а другим махом навідліг полоснув по вже беззахисних в'язах.

Людвік повис у сідлі, його закривавлений кінь погнав ще дужче. Ольг зопалу нісся слідом за ним, аж поки почув з гори переможні крики. Він ледве зупинив свого оскаженілого коня. З пагорба вниз гунули всі три деревлянські сотні, а варяги кинулись навтьоки, намагаючись вийти на лісову дорогу. На дорозі ще стояла валка порожніх возів, гридні не могли втікати всім скопом і розтяглись вервечкою, деревляни ж, добре знаючи свої місця, переймали їх навпрошки лісовими стежками.