— Можеш іронізувати й далі, їдемо до Ірпеня!
— Оце зараз? Хто нас там жде?
— В санаторії повинні бути чергові. Та хіба в цьому справа? Просто я боюся, що можуть прийти в дію сили, про які ми нічого не знаємо. Ми повинні їх випередити!
Винокур зітхнув і ввімкнув швидкість. Оксані захотілося хоч чимось винагородити його за слухняність, вона обережно поцікавилася:
— Ти, мабуть, намучився, поки зміг добратися до її пацючої нори?
— Намучився? Нам поміг випадок. Виявилося, що метробудівці давно вже вели в тому районі тунель для одного з майбутніх радіусів метро і наштовхнулися на якусь незнану породу, якої не брало ніщо… Вирішили, що це може бути якийсь таємний об'єкт, Міськрада не знала, військові не знали, вийшли на нас… Ну, генерал порадив мені поцікавитися… Я знайшов інститут, знайшов чудика, який розробив цей матеріал… Для кого ти думаєш? Для наших знайомих — доктора Алі і її одноокого московського покровителя. Космічна кераміка. Еластик кривавого кольору, як підбій білого плаща Понтія Пилата! Виготовляли матеріал вони самі. Десь налагодили виробництво. Що це було? Еліптичні місткості, десь близько десяти-одинадцяти метрів у діаметрі, наповнені водою. Знаєш, щось ніби величезні аптечні капсули з касторкою… Все це за принципом цегляної кладки громадилося довкола бетонного сховища, в якому розташовано «Затишок» доктора Алі. Космічний захист найвищого гатунку! Можна пересидіти найстрашніші катаклізми…
— У неї там було запасів на десятиліття для кількох десятків, а може, й сотень людей… Мабуть, вони з цим однооким чи ще там з ким — ми ж так і не довідаємося, очевидно, про це ніколи — хотіли виростити загони керованих ними людей з руйнівними силами в їхніх мозках і нацькувати їх на весь світ, а самим відсиджуватися в тій норі. Доктор Аля хвалилася, що досить ста двох слів для команд, виконуючи які можна знищити все людство! Уявляєш? І моторошна тиша в тому «Затишку» була мовби передвіщенням кінця світу. Мабуть, сама доктор Аля вже починала божеволіти від тої тиші, від якої не рятувала ніяка консервована (в неї все було консервоване!) музика, ні радіо, ні телепередачі, вловлювані супутниковими антенами з усіх континентів, тому вона поставила в своїй спальні модерну скульптуру швейцарця Тангі, ти бачив її сам, яка своїми звуками повинна була нагадувати про існування найпростішого, найпримітивнішого життя, бо життя завжди починається з примітиву і, може, все його принади теж зводяться до примітиву… Модуль став її спасінням, а тоді загибеллю… Коли я почула сторонній звук і сказала доктору Алі…
— Нам довелося вибуховим патроном підірвати одну перегородку в лабіринті, до якої електронщики не могли підібрати коду, — сказав Винокур.
— На щастя, доктор Аля саме тої миті переводила модуль на пришвидшений ритм і їй здалося, що це звук перемикання механізму. Тепер я розумію, що то була синхронність її приреченості, її кінця… Вже діяла невблаганна космічна сила майора Чуйка…
В санаторії «Сокіл» тої ночі черговим лікарем була невропатолог Лариса. Коли санітарка привела до її кімнати незнайому чорняву жінку (здається, досить гарну) і ввічливого спокійного чоловіка (дуже гарногої), Лариса, попросивши пробачення, швиденько поправила перед дзеркальцем зачіску, підмалювала губи, підвела олівчиком очі, усміхнулася до гостей:
— Я вас слухаю. Ви з путівками? У нас зараз майже порожньо. Путівки стали дорогі, з армією щось діється незрозуміле. Грудневий заїзд уже відбув свій строк, позавчора ми провели останніх, а тепер…
— Ні, ми не відпочивати, — сказав Винокур, до якого зверталася лікарка, — ми з іншого приводу…
Він показав своє посвідчення, сказав, що Оксана з прокуратури.
Лариса злякалася:
— Щось трапилося? В нашому санаторії?
— Ні-ні, — заспокоїв її Винокур. — Нічого тривожного… Скажіть нам, будь ласка, після Нового року хтось прибував на відпочинок?
— До санаторію?
— Так.
— Ну, я не можу сказати. А хто вас цікавить?
— Нас цікавить майор Чуйко. Не знали ви такого?
— З прізвищами не завжди… В нас тут контингент великий…
— Гаразд, — сказав Винокур, — ми вам покажемо фотографію. Оксано, покажи, будь ласка.
Лариса глянула на круглу, ніби вилиту з бронзи голову, і її очі перелякано заметалися.
— Ви бачили цього чоловіка? — з притиском спитав Винокур.
— Його… Його не було… В контингенті не було…
— Він лікувався тут три роки тому.
— Я в санаторії лише рік, — Лариса вже заспокоїлася. Але Винокур не відступав.
— Три роки тому майор Чуйко лікувався тут, а цього року він міг з'явитися не для лікування… Скажімо, на новорічний бал… Ви тут зустрічали Новий рік?
— Ні… Тобто тут, у санаторії.
— І ви могли бачити майора Чуйка на тому вечорі?
— Ні-ні! Я його не бачила на вечорі… Я…
— А де ви його бачили?
— Але я не сказала, що бачила!
— Ви сказали, що не бачили Чуйка на новорічному вечорі в санаторії. А де ви його бачили?
— Я не… Я не бачила майора, — лікарка зовсім розгубилася, її ніколи в житті не допитували (хіба що мати: де гуляла, та з ким, та…), а цей такий ніби симпатичний брюнет поводиться з нею просто нестерпно.
— Ви не бачили майора… А кого ви бачили?
— Я ж сказала…
— Ви нічого ще мені не сказали! Я вже зрозумів, що ви бачили цього чоловіка, але не знали, що він майор… Де ви його бачили?
— Я не знаю… Не можу… Мене кликали до хворого і…
— Хто вас кликав? Куди?
— Але це був зовсім не майор! — вигукнула Лариса. — Це… Я не можу… Це інтимне…
— Обіцяємо вам, що не станемо порушувати інтимних таємниць… Ми хочемо допомогти цьому чоловікові… Йому загрожує велика небезпека… Ви б хотіли помогти людині в такому становищі?
— Я лікар… давала клятву Гіппократа…
— Отже, ви бачили чоловіка… скажемо так: схожого на того, яким ми цікавимося. Так?
— Н-ну… Можливо… Але це був не майор, а… Брат з Сумщини…
— Брат? Чий брат?
— Нашої співробітниці… Медсестри… її звуть Галка… Але я не можу…
— Де вона живе? Тут, в Ірпені?
— Так.
— У неї що — квартира, будинок? Вона сама?
— Будиночок… Вона одинока… По той бік лінії…
— Ви нам покажете, де вона живе, — спокійно, як про справу вирішену, заявив Винокур.
— Ні… Ні!.. Це ж… Я не хочу…
— Ви вважаєте, що це зрада? Гаразд. Даю вам слово, що про це не довідається ніхто. Ви покажете нам будиночок здаля, ми привеземо вас до санаторію, і тільки тоді… І повірте: у нас найкращі наміри… Ми з добром. Ви вірите?
— Н-ну… Я не знаю… Я б хотіла повірити… Інакше…
Коли вони повернулися до Галчиного будинку вже самі, Оксана сказала:
— Тепер моя черга. З намальованою лялею, сподіваюся, ти наговорився досхочу, тут справа набагато делікатніша, дозволь уже мені. А ти посидь у машині.
— Ти що — приревнувала?
— Просто остерігаюся твоєї незграбності…
Галка вже давно прокинулася. Власне, майже й не спала, тривожачись за Чуйка. Не треба його було відпускати. Затявся: поїду, поїду, поїду. Вигадав це з присягою, все вигадав, аби оце їй…
Вона прибрала в хаті, затопила грубку. Може, Василь приїде, то щоб було тепло.
Надворі ще була ніч, скрізь тихо, навіть у циганів. Пройшла електричка.
Тоді ніби захурчала машина. Знову тиша, і знову перегодя ніби машина.
А тоді стукнуло в вікно. Галка припала до шибки — темно, нічого не видно. Стукнуло ніби й у надвірні двері серце їй заколотилося: Василь!
Побігла в сіни, вхопилася за ключ.
— Хто там?
Жіночий голос:
— Я від Лариси. Не бійтеся.
— Від якої Лариси?
— З санаторію. Вона сьогодні чергує.
Лариса справді сьогодні чергувала.
— Так хто ж ви?
— Ваш друг. Не бійтеся, Галко.
Вона відчинила двері, знаючи, що відчиняти не треба, тепер стільки банд, таке коїться повсюди…
Молода, гарна жінка стояла на порозі.
— Ви дозволите?
Галка мовчки нахилила голову, в якій билася думка: хто, хто, хто?
Задкуючи, впустила Оксану до кімнати, зачинила за нею двері, сторожко, недовірливо поглядала на незнайому.