Клацнув оранжевий важельок, всюдихід натужно загув і раптом підстрибнув. Це було так швидко й несподівано, що хлопці не встигли навіть помітити, як він опинився над тріщиною, а потім м'яко осів на тому боці.

Тоді клацнув зелений важельок, знову щось м'яко задзижчало, і ноги почали ховатися. Всюдихід рушив далі…

— Бачили? — підморгнув Вася вдавано байдуже, хоча такий стрибок на Місяці він робив уперше. — Бачили, як ростуть ноги у всюдихода? Правду сказати, й тріщинка була мізерненька (хоча хлопцям вона здалася не такою вже мізерною), але й через широкі він стрибає непогано. Ну, доїдемо до отієї скелі, що нагадує голову півня, і додому! Мені ще командирові доповідати треба, як працює всюдихід у місячних умовах.

А через місячну годину, або другого дня, коли рахувати по-земному, Вася повів всюдихід до екватора. Правда, цього разу на його борту вже не було ні Сашка, ні Сергія, зате був Ігор Борисович Агарко разом з жовто-оранжевими бактеріями Бекута. З чотирьох точок, обчислених електролічильною машиною, мали злетіти ракети і розсіяти над Місяцем у чорному безмежжі космосу сонячних годованців, малесеньких киснетворців і сторожів атмосфери.

Крім Ігоря Борисовича, на борту всюдихода було ще кілька вчених, в основному спеціалістів з фізики Місяця, астрономів та геологів. Порівняно тісна кабіна всюдихода не давала змоги поїхати на всюдиходові представникам від кожної, галузі науки, тому більшість членів експедиції залишилась на борту «Миколи Кибальчича».

Валерій Холод сидів на домашньому арешті, як жартували всі на кораблі, і хоч був він великим оптимістом, але оце вимушене очікування кращих часів уже починало його дратувати. Заспокоювався він лише тоді, коли брав інтерв'ю у тих, хто кожного дня (чи, вірніше, кожної місячної години) виходив з корабля на важку і таку ж цікаву працю. Газетяр з нетерпінням чекав радіопередач з борту всюдихода і ходив слідом за Суреном Ашотовичем, як тінь. Мучило Холода й те, що він тепер рідко передавав на Землю свої репортажі. Після бесіди з Орликом Чайчян говорив йому:

— Ну, Валерій-джан, ти у мене перетворишся з журналіста на письменника. Короткі репортажі тепер треба забути, пиши відразу великий документальний роман-хроніку. Для чого на дріб'язок розмінюватись?

Але не було ще випадку, щоб Сурен Ашотович прийняв передачу з усюдихода без Валерія.

Ігор Борисович (його було призначено командиром всюдихода, бо, власне, на нього покладалося найголовніше завдання) акуратно і точно виходив на зв'язок, але поки що нічого сенсаційного не повідомив. Виявлялося, що люди знали. Місяць значно краще, ніж сподівалися. Відтоді, коли людиноподібна мавпа вперше зіп'ялася на ноги, підвела голову і побачили нічне світило, до моменту посадки «Миколи Кибальчича» на місячній поверхні минуло багато тисячоліть. Але вони не були витрачені марно. Спочатку людина дивилась на Місяць неозброєним оком, потім з'явилися перші, хай дуже недосконалі, телескопи, ще через кілька століть люди навчилися обмацувати Місяць радіохвилями, а там навколо Місяця попливли ракети з телекамерами на борту…

І недаремно хтось із вчених сказав, що Місяць, зрештою, вивчено значно краще, ніж деякі райони Землі.

За таких обставин важко було сподіватися на якусь сенсацію, але Ігоря Борисовича завжди слухали з великим хвилюванням, бо всім чомусь здавалося, що все загадкове тут, на Місяці, зібране десь далеко від того місця, де сів космоплан. Адже так воно ведеться, що найцікавіше трапляється не на тій вулиці, де ти живеш, а десь в іншому місці.

Але й тут, на «своїй» вулиці, було багато цікавого, і кожен міг чимало побачити.

Члени експедиції мали у своїх робочих балонах запас кисню на вісім-дванадцять годин та ще носили запасного, аварійного балона на двадцять чотири години. Правда, спеціальним наказом командира було суворо заборонено перебувати за межами корабля більше восьми годин, але й за цей час можна було «обміряти» чималеньку площу.

Мала вага дозволяла тут без надмірної напруги робити по п'ятнадцять-двадцять кілометрів на годину. За дві години людина віддалялася від корабля на тридцять-сорок кілометрів і потрапляла, можна сказати, зовсім в інший світ.

Велика кривизна Місяця дуже наближала горизонт. Тут був надзвичайно ефектний оптичний обман. Відсутність атмосфери дозволяла бачити далекі предмети так само чітко, як і близькі, і- звичайний земний окомір тут не міг стати в пригоді. Не такий уже й великий камінь на горизонті міг здатися вершиною могутньої скелі, маківку далекої гори можна було сприйняти за камінець, на якому зручно відпочивати.

До всього цього швидко звикли. Околиці «Миколи Кибальчича» в радіусі, на який дозволяв запас кисню, було сходжено вздовж і впоперек. У перші дні геологи, ошалівши, тягли на борт корабля кожен камінець, кожен уламок скелі, який потрапляв їм під руку. Віталій Андрійович зібрав усіх в кают-компанії і сказав:

— Коли хочете залишитись тут із своїми колекціями і перетворити «Миколу Кибальчича» на геологічний музей — це ваша справа. Але, крім геологів, на борту цього корабля є представники інших професій, і їм зовсім не хочеться залишатись у цьому музеї екскурсантами. Доведеться, хлопці, викинути дев'яносто дев'ять камінців із ста, інакше ми ніколи не покинемо Місяця, хоч тут усе й легше у шість разів.

Геологи похнюпились, але мусили скоритись.

До речі, вони були єдині, хто міг узяти на Місяці що-небудь матеріальне. Дарунки, які Місяць приготував для представників інших галузей науки, являли собою нові формули, розрахунки, що затишно розміщувались у блокнотах.

Найгірше було становище біологів. Для них Місяць не приберіг нічого.

Після знахідки контейнера Чимча з жовто-оранжевими киснетворцями, які могли жити в космічних умовах, астробіологи були сповнені ентузіазму і віри в те, що й на Місяці вони знайдуть бодай яку-небудь форму життя.

Астроботаніки не сподівалися нарвати тут букет місячних маків, так само як астрозоологи не сподівалися спіймати місячну жирафу. Тут вони згуртувалися, солідаризувалися, і годі було розібратися, де закінчується астроботаніка і де починається астрозоологія. Який-небудь ледь помітний лишайник, мох, яка-не будь місячна пліснява, мікроскопічні грибки чи навіть колонії бактерій для них були б неоціненним дарунком. Але саме цього дарунка Місяць уперто їм не подавав.

Один з астробіологів — Микола Іванович Івасик — поїхав на всюдиході разом з Ігорем Борисовичем, проте від нього поки що не було ніяких втішних вістей. Біологи поволеньки-поволеньки почали втрачати надію повернутися на Землю не з порожніми руками.

Спокійними і якось по-буденному байдужими були тільки Оля Чуб та Олесь Єфремович Омельченко — археологи. Вони твердо знали, що їх не може спіткати невдача. Треба тільки працювати, працювати. Треба шукати, шукати, шукати. Знайдуть що-небудь — відкриття! Не знайдуть нічого — теж відкриття!

… Кожного ранку (важко звикнути до місячного часу: на Місяці все ще був день, а ранком за земною звичкою тут називали той час, коли експедиція прокидалася від сну) Оля Чуб, Олесь Єфремович, Сашко та Сергій вирушали на розкопки.

Треба сказати, що Сергій сприймав цю роботу без особливого ентузіазму. Він просився у командира на всюдихід, але з цього нічого не вийшло. Місця для практикантів у кабіні не знайшлося.

Окремим наказом, записаним у бортовому журналі, практикантів Сергія Орендара та Олександра Блажка було прикомандировано до групи археологів.

І це дуже добре. Сергій та Сашко мусили вчитися. Щоправда, вміли вони чимало, але тепер належало їм вчитися терпіння. Хлопці їхнього віку — дуже нетерплячий народ, а Сашко з Сергієм не були винятком.

Взявши потрібні інструменти, двоє археологів і двоє практикантів вирушали в «поле», як казав Олесь Єфремович. Бони йшли швидко, але ще довго відчували на своїх плечах погляд, сповнений пекучих заздрощів. Особливо непокоїв цей погляд Олю Чуб. Це з ілюмінатора дивився їм услід Валерій Холод.