Холодне світло місяця, що цебеніло згори крізь легенький, розкудланий нічним леготом, серпанок хмар, надавало доокіллю таємничої загадковості. Від того хижі зблиски зброї були нечіткими, розпливчатими, а бліді, аж голубуваті, обличчя людей — розгублені й безпомічні. Тривожний гамір голосів теж скидався на оманливе відлуння схованого нічним мороком плюскотливого потоку.

На якусь мить здалося Младі, що все те — лише химерний витвір уяви. Варто струсити із себе залишки сну, широко відкрити очі — і затишком та спокоєм зблисне пригаслий жар вогнища у їхній зовсім недавно зрубленій хижі, і війне терпкий пах смолистих соснових бервен. А потім… потім одним-єдиним порухом гарячої долоні розвіє всі тривоги та напасті муж її, Влад.

І так захотілося того Младі, що повірила у правдивість надуманого. До болю прижмурила повіки і аж по довгій хвилі, ніби вірячи, що таки зможе силою своєї переконаності все змінити, поволі відкрила очі. Ні, не під силу їй, при найбільшому бажанні переінакшити щось у сьому світі, долю якого так, заради забавки, творять всевладні боги, ох, не під силу. Бо коли б то було можливим, кожен з оцих наготовлених до бою воїнів знайшов би ліпше заняття, аніж вбивати собі подібних а чи важити власним життям на браннім полі. Може, колись і прийде час, коли всі на світі люди зможуть жити у мирі та злагоді, працею, а не грабунком та розбоєм у походах військових здобуватимуть достаток для своїх родин. І жоден не поглядатиме завидющим оком на добро та землі сусідські — ні верховоди чужих народів, ані власні князі та бояри. Адже земля — вона безконечна, кожному стачить її щедрот.

Нараз думки ті обірвалися від стишеного до шепоту окрику-повеління, яке сколихнуло гурти воїнів, єднаючи їх у одну могутню силу. «Готуйтесь!» — той поклик, що вихопився з мороку, ніби останній порив вітру перед грозою, прошелестів поруч і почав стихати десь далеко в темені, де губився кінець військової колони надтисьменців.

Першою гадкою Млади було пробратися до воріт, де на чолі колони мав би бути батько Гостомисл. Бо хоч забрали потроху літа міць та спритність, але на те не зважав старійшина. Досвід ратний та гострий розум давали йому право вже понад десять літ очолювати військо надтисьменської громади.

Годі було протовпитись крізь шумуюче велелюддя. Тож рушила у бік кріпосної стіни, аби звідти, згори, обдивитися, що ж то буде далі, та й розпитати когось про мету нічної вилазки.

Аж тепер відчула, що пробирає до кісток вогкувата нічна прохолодь. Тугіше загорнулася у накидку, пришвидшила крок.

Поминувши кілька хиж ремісного люду та дружинників, що тісно обступали з ближнього боку підніжжя горба, на якому височіла боярська хоромина, Млада почала підніматися пологим схилом. На його верхівці височіла похмура і неприступна стіна, увінчана вартівною вежею.

— А тобі, доню, чому вдома не сидиться?

— А… І ви тут, нанашко Літодано, — аж одсахнулася з несподіванки Млада.

— Тут, а де ж мені в таку ніч бути. Там мій молодший на вежі вартувати лишився. Не вспокоїться ніяк, що мусить у кріпості нидіти, коли інші стають до бою… — скрушно закивала головою. — Йому біда, а мені все ж спокійніше — як-не-як, а там безпечніше. А Добромисл зі старшим моїм — сохрани їх, Перуне! — ті до бою лаштуються. О, чує серце лиху годину.

— Що ви таке говорите, нанашко? Зіб’ють гонор з тих зайд та і вернуться. Не раз уже такі виступи нічні бували.

— Е, доню, я знаю, чого журюся — перебив її слова скрипучий голос старої. Прихилилася до Млади, зашепотіла на саме вухо. — Великий бій нині буде. Ая, старий мені так казав, але просив, аби нікому не говорила про те. Стоятимуть нині на смерть, аж доки… але то вже тобі знати не конче. Прощався зі мною Добромисл, казав, щоб не споминала його лихом, аби простила, коли чимось жалю мені завдав, — захлипала безутішно стара, відтак витерла сльози, заговорила знову. — Вже благала його, молила, аби нікуди не рихтувався, бо ж літ йому — повну торбу неси. Та не послухав. «Ти, — мовить, — з мене діда немічного не роби і на ганьбу не підбивай…» Гай-гай, то я його на ганьбу підбиваю. А сам… — Літодана безнадійно змахнула рукою. — Де вже йому воювати, вік такий, що варт берегтися, аби вітер на землю не звалив, та коло вогню у хижі гріти кості. Ох, чує біду моє серце, чує біду.

Від тих примовлянь застукотіло серце у Млади, мовби хотіло вирватися з грудей. Схоже, то не звична вилазка, а виправа на довгий і важкий бій. Чому ж батько ні півсловом не прохопився, навіть не попрощався.

Пришвидшила ходу, щоб хоч зі стіни кріпосної ще раз глянути на батька, хоч постать його вгледіти. Ішла — майже бігла, а перед очима незрушні тіла загиблих, які після отаких нічних вилазок вносили соратники до Перунового святилища. Нараз перехопило подих, затремтіла й хитнулася під ногами земля. Над силу ступила кілька кроків до темніючої неподалік високої хоромини нового бога, збудованої за наказом воєводи. Незчулася вже, як і добиралася до складеної з важких колод стіни, прихилилася до шерехатих колод, поволі сповзла на землю.

Аж по довгій хвилі відчула Млада, що сили повертаються.

Вже хотіла звестися та й рушити, куди надумала, як раптом увагу її прикували ледь чутні слова, що глухо долітали зсередини. Підвела голову і примітила над собою прорубане в стіні невеличке віконечко. Бичачий міхур, що затягував його, був з одного боку розірваний. Чи то постарався вітер, чи хтось із надтисьменців у такий спосіб виказав свою зневагу до цієї облудливої споруди та її господаря. Однак завдяки тому отвору Млада цілком могла розчути мовлені впівголоса слова.

— Відвернувся від нас господь, отче. Саме в сю ніч, коли все наготовлено для подвигу нашого во ім’я святої віри, коли з того боку воїни християнського володаря лише чекають, аби увійти в кріпость і навік навернути сих язичників до правдивого бога, Миловид вирішив заскочити зненацька певне своєї безпеки військо Гнєзове… Саме в таку ніч! — аж тремтів з розпачу скрадливий глухуватий голос.

— А може, не так усе й зле, сину мій, не так усе й зле. Не допустить господь всевидящий погибелі нашої, не може того допустити. Най тішаться язичники, що заскочать зненацька військо осадне. А насправді-то загибель чатує на них за кріпосними стінами. Бо ж сам мовиш, що сеї ночі наготовлені до приступу наші брати по вірі і лише знака чекають, — голос отця Іова аж пирскав тамованим злорадством, шипів обережно, мов гадина в гущаку, що підібралася до близької вже, заздалегідь наміченої жертви. — Несповідимі путі господні, але завжди спрямовані до одного: скарати невірних і віддати належне достойним.

Зіп’явшись навшпиньки, Млада таки дотягнулася очима до віконця-щілини, крізь яке пробивалося ледь помітне хитливе світло. У мерехтливому присмерку маленької, у три кроки завдовжки, кімнатки розгледіла постаті кількох мужів, що розмістилися при стіні на низенькій лаві. Чіпко тягнулася поглядом до облич змовників: отець Іов, два дружинники, яких неоднораз бачила в особистій охороні Миловидовій, ще один з довгою, до грудей, бородою (з ним не стрічалася дотепер жодного разу) і… Гадан. Той самий, що не так давно на громадській раді клявся у відданості звичаям предків.

Млада відхилилася від щілини і вся перетворилася у слух, тепер не мала права пропустити жодного слова, бо кожне з них могло стати вістрям ножа, вже наготовленого цими недолюдками, аби вгородити його неждано у спину надтисьменській громаді — і батькові Гостомислу, і синам старої Літодани, і мужу її, Владу, і синові ще ненародженому.

— Тож можемо возрадуватися, діти мої, — провадив по хвилевій мовчанці монах. — Бо чи можна не помітити перст господній у тому, що саме нинішньої ночі надумав Миловид здійснити свій диявольський підступ. Чень легше для нас зараз, коли увага всіх прикована буде до бою, що, може, й зараз точиться за стінами цієї твердині язичництва, непомітно обрубати шнури і закрити ворота, тим самим відрізавши шлях до порятунку для ворогів нашої віри, аніж втворити їх для війська Гнєзового у переповненій людом кріпості. А вже потім, коли за стінами все буде скінчено із залогою кріпосною, за іграшку буде для Гнєза взяти приступом і саму кріпость, у якій залишаться лиш немічні старці та жони.