— Настав час — і ми прийшли, Перуне! — урочисто мовив старець, і звуки голосу його, що набрав нелюдської сили, ще довго відлунювали у тиші підземелля. Від того могутнього перелуння чи радше яскріні вогненних зблисків ожило зловісною посмішкою обличчя господаря підземного святилища. Тоді поважно ступив до жертовника Від і простяг над вогнем долоні. Од того поруху спалахнуло на мить сліпуче полум’я, ніби збудилося від дрімоти. Вклонився вдоволено старець і, аж відступивши на кілька кроків назад, обернув лице до Горислави і Влада.

— Ви бачили?! Всевладний Перун схвалює мій вибір. — Помовчав, ніби вслухаючись у відлуння свого голосу, і продовжував так само урочисто. — Ти достоїн пізнати найвищу таємницю народу нашого. Тож підійди сюди, сину Улібів. А тепер слухай. І пам’ятай: усе, що почуєш зараз, — не слова, а пам’ять народу, яка проросла крізь віки і віднині житиме в тобі. — Замислився Від, ніби перекинувся думками у глиб століть, заговорив глухуватим і нараз очужілим голосом. — Давно те було. Ще в ті часи, коли так, як нині зростають дерева, тягнулися у височінь гори, коли ріки ще не знали своєї дороги і пливли собі куди хотіли. Численним і могутнім було тоді плем’я наше, щедрими і неозорими — володіння його, бо, щоб знав, не завше жили ми у сих горах… І не було жодного голодного поміж них, і щорік множилися стада й достатки. Гадалося, так буде віки. Та одного літа насунули із незнаних земель незліченні орди жорстоких войовників. Вони спинилися на берегах Великої Ріки, що була межею володінь нашого народу, і довгий час не зважувалися перейти її. Вночі, коли запалювали свої багаття, здавалося, що се всіяне зорями небо відбивається у тихих водах безкрайнього озера. І навіть наймудріші мужі нашого племені не змогли б злічити сих вогнів. Уже видавалося, що не варт остерігатися тих пришельців, бо не зазіхають на землі наші. Коли ж притупилася пильність племені від марного очікування нападу, мовби лезо меча, сточене іржею, тоді уздріли ми на світанку чужинських воїнів на березі нашому. О, не бракувало: відважних і сильних мужів серед нашого народу, тисячі з них віддали життя, аби спинити ворога. Та се було все одно, що пинити шлях нещадній повені. На місце одного загиблого ворога надходили з того берега десятки інших. А наші сили танули. Ми бачили, що скоро вже нікого буде посилати на бій з пришельцями. І отоді старійшини вирішили йти на захід сонця, аби врятувати жінок та дітей, з яких пізніше могло б відродитися плем’я. Багато днів і ночей тікали від ворога ті, хто лишився живим. Орди чужинців ішли слід у слід за ними, не даючи навіть короткого перепочинку, — тугою дзвенів голос Віда. Здавалося, очі його бачать усе, про що розповідає, сховане для інших за непроглядною пеленою часу. — Вже ніхто не вірив у порятунок. І тоді старійшини вислали вперед тих, хто зберіг ще дрібку сил, повелівши будь-що знайти неприступне місце, де можна було б дати останній бій переслідувачам, і якщо не перемогти, то бодай взяти найвищу ціну за життя нечисленних остатків із колись вільного і великого народу… Один з посланців повернувся через кілька днів — зранений, пошматований ведмежими пазурами, але вдоволений. Він і привів урятованих у сю печеру… Там, при самій стопі Перуновій, у камінній ложниці почиває прах рятівника, — вказав Від на невеликий камінний виступ. — Там, далі, — старець звів погляд на довгий ряд великих брил, що випиналися уздовж стіни, — священний для кожного з нас прах мужів найславетніших, котрі обезсмертили себе великими ділами. Довіку спочиватимуть тут під опікою світлого Перуна, вимолюватимуть у велителя небесних громовищ прихильність до гірського люду. — Від надовго замовк, ніби стомився розповідати. Мовчав і Влад, вражений щойно почутим та не сміючи порушити глибоку тишу цієї древньої опочивальні. Лиш час від часу згойдували яскраве полум’я повіви свіжого леготу, що проникав сюди лише йому відомим шляхом.

— Ще в ті часи, коли вперше знайшли тут прихисток і порятунок наші предки, — продовжував оповідач, — старійшини вирішили уберегти майбутнє плем’я від усяких несподіванок. Бо мусиш знати, що після тієї втечі багато хто із врятованих загинув від жорстокого голоду. Тікаючи від ворога, люди не зберегли навіть пригорщі зерна, аби засіяти ниви. Вже пізніше, щоб ніколи не повторилося подібне, зроблено отсі надійні схоронки для збіжжя, — кивнув оповідач на три великі округлі плити біля другої стіни. Лише зблизька можна було вирізнити їх на гладенькій камінній долівці. — В кожному з тих видовбів хорониться добірне зерно жита, проса та вівса, кожні десять літ уже тобі доведеться поновляти сі запаси… Та найголовніше отут, — ступив старець до підніжжя камінного істукана. — Дивися, ти один з небагатьох, хто бачить на власні очі Перунові скарби.

Він злегка наліг на камінь, що почав м’яко подаватися досередини. У той же час за півтора сажня далі виступав назовні інший кінець вузької, добре припасованої брили, щораз більше відкриваючи глибоку нішу. Заграли, заблискотіли відсвіти полум’я у її таємничій сутіні.

— Лише у скруті великій, коли від сих багатств залежатиме доля усього нашого краю, можна взяти звідси дещицю, — врочисто простяг старець вихудлі, мов злагоджені з дерев’яних цурпалків, руки у морок ніші, що випромінювала тьмяне світло, і, мовби зачерпнувши пригорщу мерехтливого вогню, простяг їх Владові. — Нині настав такий час. Багато зброї потрібно, щоб відстояти свободу нашого краю у боротьбі з ворогом. Зброя ся ось тут, перед тобою… Бери!

У долонях молодого горянина заграло, переливаючись усіма кольорами веселки, барвне каміння, гаряче полум’я золотих ланцюгів сліпило зір. Перед очима Влада з того коштовного зблиску наче наяву постали ряди оружних воїнів, які лише ждуть знаку, щоб ударити на ворога і звільнити від облоги кріпость надтисьменську.

— І ще запам’ятай, — розвіяв те видиво глухуватий голос старого, — сотні літ збирали по дрібці сі скарби служителі Перунові, це кров і піт народу нашого. Страшна кара впаде на того, хто посмів би використати хоч дрібку їх для власного збагачення, і навіки: прокляте буде ім’я його…

Вже надвечір вирушив Влад із Гориславою у далеку дорогу до Корчинської кріпості. Хоч, певно, краще було б дочекатися ранку, та не міг гайнувати більше жодної хвилини. Таємниця ніби сповнювала новими силами, кликала до негайної дії.

Ще лиш хилився до гірського верхів’я стомлений за день Ярило, стелилися червонясті відсвіти від того небесного, поволі згасаючого багаття, а в улоговині, що нею їхали вершники, вже заліг густий морок. Однак думати про нічліг не хотілося. Горислава, відставши на кілька кроків, замислилася про щось своє а чи вслухалася у неголосний видзвін потоку, а Влад ще раз перебирав у думках, прагнучи запам’ятати до найменших подробиць, напуття мудрого старця. Дивувався його передбачливості. На другу весну вже Влад має забрати з барлога ведмежа і, як свого часу діяв Від, виплекати з нього нового охоронця таємниці Перунових скарбів. Тоді загине стара ведмедиця, але й далі буде під надійною охороною святиня гірського племені…

10

Дні настали сльотливі. З ранку до вечора сіяла з неба холодна мжичка, весь табір став суцільним баговинням. Від того ще марудніше ставало на душі у воєводи Гнєза, сіра безпросвіть надовго залягла в серці, млявою байдужістю сковуючи думки та тіло. Не знаходив розради навіть у питві веселящому, якого, богу дякувати, припас із собою вдосталь. Та й з чого бути радості, коли і далі височить навпроти похмуре громаддя невпокореної кріпості і мало надії на те, аби найближчим часом її залога збиралася підняти ворота перед військом лехітським. Той перший приступ, на який покладав стільки сподівань, скінчився безславно. П’ять десятків найвідважніших вояків знайшли собі загибель на неподатливих стінах. А скільки поранених, котрі надовго тепер не будуть здатні на будь-яке діло! Ще до всього й сланця його, якому дано було наказ спокусити посадника найщедрішими посулами, і слухати не схотів клятий Миловид.