— Як ви гадаєте, чи не спробувати нам після сніданку познайомитися з ними? — спитав Маркос.

Так і вирішили. По дорозі до табору Маркос згадав про голос, що вчувся йому минулої ночі.

Розділ X

АРХЕОЛОГИ

Усіх надзвичайно заінтригували ті дві постаті на скелі Корсара. Нашвидкуруч поснідавши, вони вирушили на пошуки незнайомців. Поминули печери, пройшли берегом — і все марно. Тоді Маркос запропонував вийти на гору. Їм нарешті пощастило.

Біля підніжжя гори стояв намет. Коло нього — джип. Від моря діти не могли побачити за очеретом авто й намет.

— У джипі сидить чоловік, — показав Пако і, повагавшись, додав — Може, вони просто приїхали на відпочинок, як і ми.

Друзі не погодилися з ним. Це було б надто просто. Щось тут не те. А може, й справді вони тут відпочивають?

— А де ж хлопчик? — спитала Аліна.

— Мабуть, у наметі,— відказав Маркос.

І справді, завіса відхилилась і з намету вийшла людина. Пепе перший зрозумів:

— Погляньте! Ніякий це не хлопчик!

До джипу прямувала від намету невисока жінка. Вона заговорила до чоловіка. З вершини гори діти, звичайно, нічого не чули. Жінка обернулась — мабуть, щоб зайти до намету, й помітила їх. Якусь мить дивилася, а потім сказала щось чоловікові й показала на дітей.

Він вийшов з джипу. Жінка привітно помахала рукою, запрошуючи їх. Діти та цуценя спустились пологим схилом і підійшли до табору.

— Добридень, — доброзичливо сказала жінка,

— Добридень, — відповіли діти.

Поки вони сходили з гори, чоловік не зводив з них очей, а коли підійшли, пильно подивився на них. Нарешті привітався. Але діти зрозуміли з його тону, що він не дуже їм радий. У нього були розумні очі. Він, принаймні в цю хвилину, не мав охоти усміхатись.

— Ви туристи? — спитала жінка.

— Так, — відповів Пако. І відразу ж з удаваною наївністю спитав — А ви?

— Ми археологи, — відказав чоловік. — Досліджуємо цю місцевість.

Пепе широко відкрив очі і прислухався.

— Ми з Академії наук. Його звати Енріке, а мене — Ірма.

Діти назвали себе.

— Археологи! — захоплено вигукнув Пепе. — Я теж археолог, займаюся в археологічному гуртку в школі.

— Дуже радий, — буркнув чоловік. — Ми недавно приїхали. Ходили на цю гору подивитись печери і бачили, як ви ловили рибу. Ви тут самі?

— Ні,— відповіла Аліна. — Нас привів сюди мій тато. Але він лишився в таборі.

«Якщо вони прибули вранці, то вночі я чув голос Хасінто», — подумав Маркос.

— А що саме ви шукаєте? — поцікавився Пепе. Він зметикував, що коли з Академії наук прислали сюди двох археологів, то тут, можливо, було поселення аборигенів.

— Гончарні вироби, — відповіла жінка. — Сподіваюся знайти щось із кераміки сібонеїв[6].

— Так я й знав! — вигукнув Пепе, мало не підстрибнувши на радощах. — Я знав, що тут повинно щось бути! Я здогадувався! Я теж шукатиму!

— Ви збираєтесь заночувати тут сьогодні? — спитав чоловік удавано байдуже.

— Ні, сказав із жалем Маркос. — Нам треба повертатись. А ви довго тут пробудете?

Ірма поглянула на Енріке й сказала:

— Напевне, тільки сьогодні. Маємо чіткий план. Ми лише оглянемо місцевість і поїдемо. Може, повернемось днів через п’ятнадцять-двадцять.

— Так, — втрутився археолог. — Ми натрапили в одному місці на курган. Треба підготувати розкопки.

— А що таке курган? — спитала Аліна.

— Місце поховання. Яма, де лежать кістки й усілякі предмети.

— А чи не може бути й тут щось подібне? — спитав з надією Пепе. — Тут печери, і можливо, що…

— Іноді шукають роками і не знаходять нічого, — сказав Енріке й поглянув на годинника. — Вже пізно. Нам треба підготувати спорядження.

Діти зрозуміли, що вони заважають археологам, і розпрощалися.

Пепе так розхвилювався, що тільки й говорив про розкопки та знахідки, поки не дійшли до переліску. І тут він, немов пригадавши щось, замовк на мить, а потім тихо промовив:

— Але якщо ми не повернемось на узбережжя, то нема чого радіти.

Діти зупинились. Пепе мав рацію. Вони справді забули, що сьогодні рушають додому і навряд чи повернуться сюди ще, бо Селестіно про це нічого не казав.

— Послухай, Маркосе, — захвилювалась Аліна. — Треба зробити так, щоб тато привів нас сюди ще раз. Тоді Пепе зміг би розшукати індіанські старожитності. Та й я теж хотіла б щось знайти.

— Так, скарб, — сказав Маркос і додав — Ще знаю чому, але мені теж здається, що він у Хасінто. Дуже дивний чоловік. Підглядає за нами, хоче налякати, а ми навіть не бачили його. Він поводиться так, мабуть, для того, щоб ми забралися з узбережжя. Думаю, що скарбом заволодів він. Але щоб знайти його, нам треба сюди повернутись.

— Саме так, — докинув Пако. — То чому б Аліні не піти зараз у табір до Ніно?

Ця пропозиція усім сподобалась, і вони виробили план дій: Аліна поговорить зі своїм батьком, а потім сходить з Маркосом до хатини Хасінто. Пепе буде супроводити археологів у їхніх пошуках, бо це єдине, що його тепер цікавило. А Пако робитиме те, що планував учора: огляне ту частину Лійкуватої печери, де чомусь гавкала Мочіта,

Не гаючи часу, діти розійшлись. Аліна та Маркос рушили до табору, а близнята з Мочітою попрямували до скелі Корсара.

— Он твої археологи біля Піратських печер, — показав Пако, коли вони дістались до скелі.— Що вони, казали, збираються шукати?

— Щось із кераміки… Хоча дивно. Не розумію, чому Ірма так сказала. Бо коли вирушаєш в експедицію— ніколи не можна знати, що саме знайдеш. Ну, гаразд, я пішов до них.

— Поспішай. Вони ось-ось зайдуть до Зоряної печери.

Археологи справді ввійшли до печери, яку до того оглядали діти.

— Бувайте! — кивнув Пепе й побіг.

— Облиш його, Мочіто. Ти підеш зі мною, — сказав Пако. Він підняв із землі палицю й кинув уперед.

Цуценя жваво кинулось шукати її, принесло і поклало перед хлопчиком.

Невдовзі вони опинились перед входом до Лійкуватої печери.

«Я таки дослідник у душі. Нерозгадане не дає мені покою, — подумав Пако. — Треба довідатись, чому гавкала Мочіта»,

Розділ XI

НЕПРОХАНИЙ ГІСТЬ

— Якщо Хосефа наважиться ночувати сама — тоді може… Гаразд, побачимо, — сказав Селестіно своїм дітям. Ті заспокоїлися й подалися в своїх справах. Вони були майже певні, що навідаються на узбережжя ще раз.

Сховавшись на Сосновій горі, дочекалися, поки з хатини вийшов Хасінто й попрямував до моря. Маркос наглядав за ним, щоб сестричка могла спокійно діяти. Аліна тим часом спустилася схилом, поминула смітник перед халупою і поволі підійшла до вікна.

«Чому б мені не зазирнути? — подумала вона. — Може, побачу там якийсь ящик чи скриню…»

Дівчинка боязко заглянула у вікно. В хатині був страшенний розгардіяш. У кутку — поламаний ослін і старий нефарбований столик. Біля нього — складане ліжко з невміло залатаною ковдрою і кількома джутовими мішками, кі, мабуть, правили за простирадла. Окрім того, скрізь було розкидане старе лахміття.

«Якщо він і знайшов скарб, то ховає його десь в іншому місці», — вирішила Аліна. Вона вже випросталась, щоб відійти від вікна, аж тут помітила щось цікаве.

На стіні біля вікна висіла стара шабля. Дівчинка нічого не тямила в зброї, але збагнула, що це старовинна річ. Подекуди лезо було іржаве. На руків’ї — кілька подряпин і якийсь напис. Аліна витягла шию, намагаючись розібрати його.

— Ко-ко-а-нут, — по складах прочитала вона. — Коконут.

«Написано не по-нашому, — подумала дівчинка. — Звідки в нього ця шабля..?»

І раптом у неї промайнув невиразний здогад. Чи не піратська це часом зброя? Може, саме вона служила піратам у їхньому розбої? І якщо шабля у Хасінто, то, виходить, їхні підозри небезпідставні і він таки знайшов… скарб?

Тим часом Пако пробирався печерою вслід за Мочітою. Цуценя дісталося до вчорашнього місця і знову загавкало,