Альберт Мальвуазен, який досі тримав у руці рукавичку Ребекки, стояв біля Буа-Гільбера і щось гаряче йому доводив упівголоса.

— Хіба, — сказав великий магістр, — він не хоче приймати виклик?

— Ні, він хоче, він прийняв виклик, високопреподобний отче, — відповів Мальвуазен, швидко засунувши рукавичку під свою мантію.

— Це добре, — мовив великий магістр. — Ребекко, ти маєш представити свого захисника. Якщо ти не виконаєш цього або якщо твого захисника переможуть на суді Божому, ти помреш як чаклунка, згідно з вироком.

Один із капеланів, які виконували обов'язки писарів, записав протокол засідання до величезної книги, куди заносилися всі діяння лицарів Храму. Інший капелан голосно прочитав вирок великого магістра.

Ребекка нічого не сказала, але, склавши руки, звела очі до неба. Потім скромно нагадала великому магістру, що слід дозволити їй зв'язатися з друзями, щоб сповістити їх про становище, в якому вона опинилася, і просити їх знайти захисника, який зможе за неї битися.

— Це законно і справедливо, — сказав великий магістр. — Обери сама гінця, якому могла б довіритися, і ми дозволимо йому вільний доступ в ту келію, де ти перебуватимеш.

— Чи немає тут когось, — звернулася до присутніх Ребекка, — хто з любові до справедливості або за щедру винагороду погодився б виконати доручення нещасної дівчини, яка опинилася в скрутному становищі?

Усі мовчали. У присутності великого магістра ніхто не наважувався виявити співчуття до обмовленої полонянки через побоювання, що його можуть запідозрити в співчутті до юдеїв. Декілька хвилин Ребекка в невимовній тривозі чекала відповіді й нарешті вигукнула:

— Та невже в такій країні, як Англія, я буду позбавлена останнього, жалюгідного способу врятувати своє життя через те, що ніхто не хоче зробити мені ласку, в якій не відмовляють і найгіршому зі злочинців!

Гігг, син Снелля, нарешті подав голос. Він сказав:

— Хоч я й каліка, але все-таки якось можу рухатися завдяки її милосердній допомозі. Я виконаю твоє доручення, — вів далі він, звертаючись до Ребекки, — і постараюся поквапитися, наскільки зможу за свого каліцтва. Ох, коли я згадував про твоє милосердя, не думав я, що тобі ж від цього буде гірше.

— Усе в руках Божих, — мовила Ребекка. — Він може і слабким знаряддям виручити з полону юдеїв. А для виконання його рішення і равлик годиться незгірше за сокола. Відшукай Ісака з Йорка. Ось тобі гроші, тут їх достатньо для сплати за коня і за посильного. Доправ йому листа від мене. Не знаю, мабуть, саме небо вселяє мені це відчуття, а тільки я переконана, що не цією смертю мені призначено вмерти і що знайдеться для мене захисник. Прощавай. Життя і смерть залежать від твоєї спритності.

Селянин прийняв з її рук листа — декілька рядків на івриті. Багато хто в натовпі умовляв його не торкатися нечестивої писанини. Але Гігг твердо вирішив зробити послугу своїй рятівниці. Вона, з його слів, врятувала йому тіло, і він був упевнений, що вона не захоче погубити його душу.

Але, на щастя, йому не довелося далеко йти: за чверть милі від воріт пресепторії йому зустрілися два вершники, яких він з одягу і високих жовтих шапок негайно визнав за євреїв. Порівнявшись із ними, він побачив, що один із них був його колишній господар Ісак із Йорка, а інший — рабин Бен Самуель. Вони почули, що в пресепторії зібрався капітул ордену тамплієрів під головуванням великого магістра і що там відбувається суд над чаклункою.

— Брате Бен Самуель, — говорив Ісак, — не знаю чому, але моя душа неспокійна. Звинувачення в чаклунстві часто зводять на людей нашого племені і таким наклепом прикривають злочини, що чиняться над євреями.

— Будь розважливий, брате, — відповів лікар, — ти маєш можливість завжди порозумітися з назарянами, тому що багатий, а отже маєш змогу купити собі у них всілякі пільги. Гроші мають таку ж владу над грубим розумом цих нечестивців, як у давнину печать Соломона над злими духами. Але хто цей бідолашний каліка, який іде нам назустріч дорогою, спираючись на милиці? Він, мабуть, хоче зі мною порадитися. Друже мій, — вів далі він, звертаючись до Гігга, сина Снелля, — я не відмовлю тобі в лікарській допомозі, але я ніколи не подаю убогим, які жебрають на великій дорозі. Йди геть. Що це? У тебе, здається, ноги паралізовані? Але ти можеш усе-таки заробити собі на прожиття руками… Брате, що з тобою? — вигукнув він, перервавши свою мову і обернувшись до Ісака, який уже пробігав очима листа, поданого Гіггом, а далі гірко застогнав і гримнувся зі свого мула на землю. Ісак лежав без тями, ніби вмираючи.

Схвильований рабин зіскочив із сідла і поквапився вдатися до всіх можливих засобів, аби привести до тями свого друга. Він навіть дістав із кишені знаряддя для кровопускання, як раптом Ісак ожив, зірвав із себе шапку і, схопивши жменю дорожнього пилу, посипав ним голову. Спочатку лікар подумав, що такий раптовий і різкий прояв почуттів є ознакою божевілля, і ще раз узявся за ланцет, але невдовзі переконався в іншому.

— Дитя моєї скорботи! — вигукнув Ісак. — Тебе слід було назвати не Ребеккою, а Беноні[77]. Навіщо, кому це потрібно, щоб твоя смерть звела мене в могилу і щоб я у відчаї та скорботі серця, вмираючи, проклинав Бога?

— Брате, — сказав приголомшений рабин, — чи батько в Ізраїлі вимовляє такі слова? Адже дочка твоя, сподіваюся, ще жива?

— Жива, — відповів Ісак, — але лише як Даниїл, якого кинули до рову з левами! Вона в полоні у цих дияволів, і вони прирекли її на жорстоку страту, не пощадивши ані юності її, ані дивовижної краси! А вона ж була вінком пальмовим, що прикрашав свіжою зеленню мою сиву голову.

Лікар узяв листа і прочитав рідною мовою вголос:

— «Ісакові, синові Адонікама, якого іновірці називають Ісаком із Йорка, привіт, нехай буде з тобою мир і благословення, нехай обіцяне множиться тобі на багато років. Батьку мій, я приречена на страту за те, чого не відала душа моя, — за чаклунство. Батьку мій, якщо можна, знайди сильну людину, яка б заради мене билася мечем і списом, за звичаєм назарян, на полі бою поблизу Темплстоу на третій день від цього дня. Мабуть, Бог батьків наших дасть йому силу захистити невинну, вступитися за беззахисну. Якщо ж це буде неможливо, нехай дівчата нашого племені оплакують мене як померлу, бо я загину, як олень, уражений рукою мисливця, і як квітка, зрізана косою землероба. А тому поміркуй, що можна вдіяти і чи є можливість мене врятувати. Є один такий воїн із назарян, який міг би взятися за зброю на мій захист. Це Вілфред. син Седрика, якого іновірці називають Айвенго. Але він зараз іще не має сили одягти ратні обладунки. Але дай йому знати про це, бо він користується любов'ю і пошаною серед могутніх синів свого племені і був у полоні разом із нами, а тому може знайти мені захисника серед своїх товаришів. І скажи йому, Вілфреду, синові Седрика, що залишиться Ребекка в живих чи помре, вона і в житті, і в смерті не винна в тому гріху, в якому її звинувачують. І якщо така буде воля Божа, що ти позбудешся своєї дочки, не залишайся, батечку, в цій країні кровопролить і жорстокості, а вирушай у Кордову, де брат твій проживає в безпеці під заступництвом трону, що посів Боабдил, сарацин, бо жорстокість мавританського народу до синів Якова не така жахлива, як жорстокість англійських назарян».

— Тримайся, — сказав рабин, закінчивши читати, — сльозами горя не розрадиш, і йди відшукай цього Вілфреда, сина Седрика. Можливо, він допоможе тобі — якщо не особистою доблестю, то хоч порадою, бо до цього парубка вельми прихильний Ричард, якого назаряни назвали Левиним Серцем, а країною дедалі наполегливіше поширюються чутки, що він повернувся. Можливо, парубок випросить у нього грамоту за його підписом і печаткою з велінням зупинити лиходійство кровожерливих людей, які наважилися привласнити святе ім'я Храму своєму ордену.

— Я відшукаю його, — сказав Ісак, — відшукаю, бо він добрий хлопець і має співчуття до гнаних синів Якова. Але він іще не має сили братися до зброї, а який же інший християнин захоче битися за пригноблювану дочку Сіона?