IV. LASCIATE OGNI SPERANZA [147]

У середні віки кожна будівля, якщо вона була завершена, майже настільки ж заглиблювалася в землю, наскільки здіймалася над нею. Коли її не було побудовано на палях, як Собор Паризької богоматері, то кожен палац, фортеця, церква неодміно мали підземелля. У соборах, які вдень і вночі були залляті світлом і сповнювалися звуками органа та дзвонів, під кожним нефом був своєрідний другий, підземний собор, низький, похмурий, таємничий і німий; іноді це була гробниця. У палацах і фортецях тут були в'язниці, подекуди могильні склепи, іноді — і те й друге разом. Ці могутні будівлі, спосіб створення та «використання» яких ми вже пояснили в іншому місці, мали не просто фундамент, а, так би мовити, корені, що розгалужувалися в грунті кімнатами, галереями, сходами, як і у верхній частині споруди.

Отже, церкви, палаци, фортеці були по пояс у землі, і підвали були другою будівлею, до якої спускалися замість того, щоб підніматися. Підземні поверхи підвалів прилягали до громаддя зовнішніх поверхів споруди так само, як віддзеркалені в озері ліси й гори прилягають до справжніх прибережних лісів і гір.

У фортеці Сент-Антуан, у паризькому Палаці правосуддя, у Луврі ці підземелля були в'язницями. їхні поверхи, заглиблюючись у землю, ставали дедалі тіснішими й темнішими. Це були зони, в яких жах, у міру їх заглиблення, набирає дедалі густішого відтінку. Данте не знайшов би нічого кращого для свого пекла *. Ці конусоподібні в'язниці звичайно закінчувалися чимось подібним до кам'яних мішків, куди Данте посадив Сатану і куди суспільство саджало засуджених на смерть.

Коли який-небудь бідолаха попадав сюди, він міг сказати прощай світлу, повітрю, життю, ogni speranza *; звідси він виходив або на шибеницю, або на вогнище. Іноді він тут згнивав. Людське правосуддя називало це «забуттям». Між людьми і собою підсудний відчував нависле над його головою громаддя каміння й темниць; а в цілому вся в'язниця, уся масивна фортеця перетворювалася для нього на замок, що відгороджував його від живого світу.

Саме у такій ямі, в одному з таких склепів забуття, викопаному за наказом Людовіка Святого, у Турнельській «домовині» заховали, очевидно боячись, щоб не втекла, засуджену до шибениці Есмеральду. Величезний Палац правосуддя тиснув на неї всім своїм тягарем. Бідна мушка, яка не змогла б зрушити й найменшого з його каменів!

Справді, доля й суспільство були однаково несправедливі до неї: такого надміру злигоднів і мук було забагато, щоб зламати це тендітне створіння.

І ось Есмеральда тут, загублена в темряві, похована, зарита, замурована. Той, хто міг би побачити її тепер і хто раніше бачив, як вона сміялася й танцювала на сонці, здригнувся б. Холодна, мов ніч, холодна, мов смерть, вітерець не пестить її волосся, людський голос не досягає її вух, денне світло — її очей; зігнута, придушена кайданами, скорчившись, сиділа вона біля кухля з водою і шматка хліба, на оберемку соломи, в калюжі води, що натікала зі стін камери; нерухома, майже нежива, вона вже навіть не відчувала страждань. Феб, сонце, полудень, вільне повітря, вулиці Парижа, танці, оплески, солодке воркування з коханим; а потім — священик, звідниця, кинджал, кров, тортури, шибениця! Усе це ще зрідка поставало в її свідомості то наче сяюче золоте видіння, то мов страхітливий кошмар; але все це було або жахливою хаотичною боротьбою, загубленою в темряві, або віддаленою музикою, що бриніла там, нагорі, на землі, і якої не було чути в безодні, куди вкинули нещасну.

Відтоді як Есмеральда опинилася тут, вона і спала, і не спала. У такій біді, у цій темниці дівчина вже не могла відрізнити безсоння від сну, марень від дійсності, дня від ночі. Усе змішувалося, розпорошувалося, коливалося, невиразно розпливаючись у її думках. Вона вже не відчувала, вона вже не розуміла нічого, вона вже не думала, лише іноді марила. Ще ніколи жива істота не була такою близькою до небуття.

Отак заціпенівши, заледенівши, закам'янівши, вона майже не чула, як двічі або тричі на день над нею відкривався люк, не пропускаючи при цьому й промінчика світла; крізь цей люк чиясь рука кидала їй скибку чорного хліба. А втім, ці регулярні відвідини тюремника були єдиним зв'язком з людьми, що лишивсь у неї.

Тільки одне підсвідомо привертало її увагу — шум крапель води, які падали через рівні проміжки часу, просочуючись над її головою крізь камені запліснявілого склепіння. Дівчина тупо прислухалася до того, як падали краплі в калюжу біля неї.

Цей плюскіт був тут єдиною ознакою життя, єдиним годинником, що відміряв час, єдиним звуком, що долітав до неї з усіх земних шумів.

Крім того, час від часу вона відчувала в цім багні й темряві, як щось холодне пробігало по її руці чи нозі, і здригалася.

Скільки часу пробула вона тут? Вона цього не знала. У неї залишився невиразний спогад про те, як десь і комусь виголосили смертний вирок, потім про те, як її винесли і як вона прокинулася серед темряви й тиші, закостеніла від холоду. Вона поповзла на руках, але залізні кільця вп'ялися в ногу і задзвеніли ланцюги. Вона пересвідчилася, що навколо неї був суцільний мур, під нею — кам'яна плита, залита водою, і оберемок соломи. Ні каганця, ні душника. Тоді вона сіла на солому, а щоб змінити положення, інколи вилазила на останній східець кам'яних сходів, що вели до її темниці.

Якось нещасна спробувала полічити ті чорні хвилини, які їй відмірювала крапля води, та незабаром ця немічна робота хворого мозку сама собою урвалася, і вона поринула в повне заціпеніння.

Нарешті, чи то вдень, чи вночі (бо день і ніч у цій домовині були однаково чорні), дівчина почула над собою шум, сильніший за той, що його звичайно викликала поява тюремника, коли він приносив їй хліб і воду. Вона підвела голову й побачила червонувате світло, що пробивалося крізь щілини дверей чи люка, пробитого в склепінні цієї темниці-могили. Важкий засув заскрипів, люк заскреготав на своїх іржавих петлях, відчинився, і ув'язнена побачила ліхтар, руки й ноги двох людей, бо двері були занадто низькі, щоб вона могла розгледіти їхні голови. Світло засліпило її, і вона заплющила очі.

Коли вона їх розплющила, двері були зачинені, великий ліхтар стояв на східці, і вже один тільки чоловік стояв перед нею. Чорна чернеча ряса спадала до самих п'ят, чорний каптур ховав його обличчя. Нічого не було видно: ні лиця, ні рук. Це був довгий чорний саван, під яким щось рухалось. Вона кілька хвилин пильно дивилася на цю подобу мари. Обоє мовчали. Вони нагадували дві статуї, які зіткнулися одна з одною. У цьому склепі тільки дві речі здавалися живими: гніт ліхтаря, що потріскував у вогкому повітрі, та краплі води, які, падаючи із склепіння, утворювали концентричні кола на освітленій ліхтарем маслянистій поверхні калюжі.

Нарешті дівчина порушила мовчанку:

— Хто ви?

— Священик.

Слово, тон, звук цього голосу примусили її здригнутися. Священик запитав повільно й глухо:

— Ви готові?

— До чого.

— До смерті.

— О, — промовила вона, — а чи скоро?

— Завтра.

її голова, що радісно підвелася, знову важко впала на груди.

— Це надто довго! — прошепотіла вона. — Чому не сьогодні?

— Виходить, ви дуже нещасні? — спитав священик, помовчавши.

— Мені так холодно, — відповіла дівчина.

Зіщулившись, вона обхопила руками ступні своїх ніг. Жест, властивий нещасним, що мерзнуть. Ми вже бачили це в затворниці Роландової башти. Зуби Есмеральди цокотіли.

Священик, здавалось, оглядав з-під свого каптура камеру.

— Без світла! Без вогню! У воді! Це жахливо!

— Так, — відповіла вона з тим виразом здивування, якого надало їй нещастя. — День сяє для всіх. Чому ж мені дано тільки ніч?

— А чи знаєте ви, — знову спитав священик, трохи помовчавши, — чому ви тут?

— Здається, знала, — сказала вона, проводячи схудлими пальцями по чолу, ніби для того, щоб допомогти своїй пам'яті.— Але тепер я вже нічого не знаю.