Кий ловить себе на думці, що заздрить братові й сестрі. Щасливі! А він?.. А Хорив?..
Опівдні спустилися з гори в широку долину, по який текла невелика ясновода річечка. Ніхто не знав її назви, але впадала вона в Дніпро, і в її розлогому, порослому лататтям та куширями гирлі аж кишіла риба, плавали лебеді, а в лісі, по узгір'ї, в дуплах старезних дерев, роїлися бджоли. Гостро пахло воском і медом.
Зупинилися на перепочинок.
Коней і скот пустили пастися. Запалахкотіли вогнища, забулькав у казанах пшоняний куліш. Сонячна долина наповнилася веселим гамором.
— Гарно як! — сказала Либідь, сідаючи на зелений берег і опускаючи у воду стомлені ноги. — Я хотіла б тут жити…
— Де ти, там і я, — заяснів в усмішці Ясен і повернувся до Кия: — Тут справді гарно і затишно. Ген на тому боці, під горою, проти сонця, звели б хатину, а навколо неї — повіті для скоту. Трава тут по пояс — вистачило б і для випасу, і на сіно. Риби і меду — хоч лопатою греби. У нас на Росі і не снилося такого… Як ти гадаєш, князю? Га?
Кий ще не звик, щоб його величали князем, і відповів не зразу. Йому теж сподобалася місцина, — благодатна земля! От тільки простору немає: по цей бік гора, по той бік гора… Та кожному своє. Якщо Либідь і Ясен уподобали, то хай залишаються. Їм свій молодий рід заводити…
Він обняв Ясена за плечі.
— Залишайтеся!.. А ми зі Щеком та Хоривом, якщо живий, приїздитимемо до вас на рибу та на мед… Пригостите?
— Щек з Рожаною, Хорив з Малушею, а ти з Цвітанкою, — додала Либідь. — Пригостимо!
Кий сумно усміхнувся, пошукав очима Малушку. Вона сиділа осторонь від усіх, обнявши ноги руками, а підборіддя поклавши на коліна, застиглими очима дивилася поперед себе і, здається, нічого не бачила. Бідна отроковиця! Це ж він винен, що взяв Хорива з собою і той хтозна-де подівся. Чим же можна їй зараз допомогти?
Він підійшов до неї, сів поруч. Обняв за плечі. І раптом відчув, як вони здригнулися під його гарячою рукою, в її грудях щось глухо заклекотало, дівчина, ввіткнувшись йому обличчям у груди, ридма заридала.
— Ну, не плач, не журись, дівонько, — погладив він її долонею по сплутаних косах. — Повернеться Хорив… Не маленький же…
— Не повернеться, — заплакала ще дужче дівчина.
— Я знайду його! Ось тільки із родом стану — і відразу пошлю отроків на розшуки! Недалеко вже… Знайдемо ми твого Хорива, голубонько! Знайдемо!
Підійшла Либідь, сіла поряд з отроковицею, обняла її. Та схилилась їй на плече і ще дужче заридала.
Кий спохмурнів. Справді, якщо Хорив і Боривой загинуть, винен він. Навіщо залишив їх, знаючи, що довкруж повно ворогів? Треба негайно десь зупинитися і слати на розшуки. Самому їхати! Визволити хлопців! Або ж дізнатися, що з ними сталося!
Після обіду він зібрав ліпших мужів і сказав:
— Почнемо селитися тут, по цій окраїнній землі, над Дніпром… Людей тут зовсім обрідно. А якщо зустрінемо, — кривди нікому не чинити! Всім вистачить місця… Моя сестра Либідь зі своїм чоловіком Ясенем та його родом бажає сісти по берегах цієї невеличкої затишної річечки — у гирлі її… Хто хоче — хай іде й сідає вверх по течії… А я з іншими родами піду далі — за оту гору… Сядемо тут і переживемо лихоліття — аж поки не зберемося з силами та не витуримо гуннів і Чорного Вепра з Росі. А тоді повернемося в батьківські краї… Чи згода?
— Згода! Згода! — загули ліпші мужі.
— Тоді хай Либідь і Ясен зі своїм родом залишаються, а ми — в путь!.. Піднімайте людей!
Кий першим рушив далі і, здершись на гору, вступив у старий темний бір. Стомлені родовичі поспішали за ним.
— Недалеко вже, зовсім недалеко, — підбадьорював він тих, що пристали. — Ще трохи — і там спочинемо!
Люди ледве пробивалися крізь чагарі і бурелом. Хто ніколи не бував у цих краях, той дивувався незвичайному лісові. І справді — стрункі високі сосни гострими верхів'ями упиралися в голубе небо. Густо пахло живицею і суницями, що, мов краплини крові, червоніли між травою. Десь, налякане голосами людей, ломилося напролом, через хащі, стадо зубрів. Все тут було незвичне: широкий Дніпро і стрімкі горби над ним, різкий запах глиці і лагідне сонце, що зрідка проглядало в прогалини між гіллям, якась незайманість, первозданність усього і рудий суглинок під ногами замість масного чорнозему… Навколишня природа здавалася могутнішою, буйнішою, величнішою, ніж дома. І це захоплювало… Незважаючи на втому, люди з цікавістю приглядалися до нових місць, на яких їм, може, доведеться не один рік прожити.
Перебравшись через кілька глибоких ярів, поляни перед вечором зупинилися на широкому узвишші, теж, як і всі околиці, порослому лісом. Києві місцевість здалася знайомою, і він дав знак готуватися до ночівлі, а поки родовичі розташовувалися, хто де хотів, по своєму звичаю, вирішив оглянути околиці.
З того боку, звідки вони щойно прийшли, темнів глибокий вузький яр з урвистими стінами, гіллястими деревами, непролазними кущами і невеликим струмком посередині. Тому Кий у супроводі Щека і кількох отроків повернув ліворуч, на захід сонця, і незабаром спустився пологим схилом у широку долину, густо вкриту болотяною рослинністю. Тут текла невелика річка, в кількох місцях перегачена бобровими гатями, росли верби і вільхи. Тихо шелестіли очерети, крякали качки і ґелґотали дикі гуси, що при наближенні людей зривалися хмарами в небо. На бобрових ставках плавали величноспокійні білосніжні лебеді.
— Здається мені, це та річка, на якій поселилася наша Либідь, — сказав Кий, переступаючи через струхлявілу вербу і підходячи до берега. — Тече вона якраз у той бік…
— Так, це вона, — погодився Щек. — Якщо ми поселимось десь поблизу, то цим берегом найпростіше буде добиратися до сестри…
Кий тим часом ще раз пильно придивився до навколишньої місцевості, до бобрових гаток, до лісу, що ріс по узгір'ях, і радісно скрикнув:
— Друзі! Та це ж земля стрия Межамира! Добралися врешті! Ось та стежина, по якій ми з Хоривом і Ясенем піднімалися на гору, під якою примостилося його селище! — і він показав на ледь помітну в заростях звірину стежку. — Ходімо швидше туди, поки не зайшло сонце!
Вони піднялися крутосхилом на гору, і Кий уже впевнено вивів їх на знайому стрімку кручу.
— Ось! — вигукнув захоплено. — Дивіться!
Перед стомленими воями розкрився безмежний простір, такий широкий, безконечний, що всім аж дух з несподіванки захопило. Внизу, по ліву руч, у глибокому яру, в'юнився повноводий ручай, кучерявився густо-зелений ліс, за яром знову здіймалися стрімкі високі кручі. Вдалині сріблястою стрічкою привільне плинув між піщаними берегами Дніпро, а під горою, на подолі, розкинулося мальовниче селище.
— Там живе наш дядько Межамир! Там частка роду нашого — русь! — не міг стримати почуттів Кий, а потім тихше додав: — Тут і ми поселимося… Поки що…
— А стрий Межамир не перечитиме? — запитав Щек.
— Земля — багатство всього племені, а не окремого роду, і лише віче старійшин може вирішувати, де кому сидіти, — відповів на це Кий. — До того ж стрий Межамир сам запрошував мене сюди. Місця тут вистачить на всіх…
— То ходімо до нього, — сказав Щек.
— Ходімо.
Вони швидко спустилися крутою стежкою вниз, на поділ, і Кий попростував прямо до хижі стрия Межамира.
З двору виглянуло кілька допитливих дитячих оченят, загавкали собаки, сповіщаючи жителів селища про прихід чужинців, почали виходити з сусідніх дворів родовичі.
Потім рипнули двері — і на порозі виросла висока біла постать старійшини. Якийсь час стрий Межамир мружив проти сонця очі, приглядався, а потім голосно охнув і кинувся обіймати племінників.
— Кию! Щеку! От не ждав!.. А де ж отець?
— Отець загинув… А ми ледве втекли від гуннів…
— Тур загинув!.. Бідний брат мій! — спохмурнів старійшина. — Був бій?
— Був… Спочатку Ернак погромив нас, а потім і ми дали йому одкоша. Та все ж змушені були відступити до вас, у ліси. Кінноті ворога не пробитися сюди!