Спритно зіскочивши з коня, Чорний Вепр розстебнув на грудях золоту фібулу, скинув з пліч червоне князівське корзно і, кинувши його найближчому дружинникові, потиснув Києві руку.

Незважаючи на далеку стомливу дорогу, був він бадьорий і свіжий. Йому пасувала вишита червоною і чорною заполоччю біла сорочка. Стрункості надавали барвисті, з ромейської тканини, штани, заправлені в чоботи із жовтої шкіри, і такий же шкіряний пояс, оздоблений не срібними, як у Кия, а золотими бляшаними накладками. До пояса кріпився короткий меч.

— Гарно тут у вас! — вигукнув княжич захоплено. — День і ніч шумить водоспад! По берегах — родючі поля, дрімучі ліси! А селище у старійшини Тура нічим не поступається князівському!.. Та й не дивно: рід русів — то справжнє плем'я!

— Ну, де там! — заперечив Кий. — На Родні краще: Дніпро, Задніпря, простір — видно на півсвіту!..

Чорний Вепр задоволено усміхнувся.

— Так, у нас справді веселе місце… Кращого, либонь, над усім Дніпром не знайти! Отець знав, що вибирав!

— Як почуває себе князь? Чому не приїхав Радогаст? — спитав Кий.

— Отець зовсім заслаб, і Радогаст залишився біля нього.

Розмовляючи, вони повільно йшли до селища.

З хиж вибігали люди — здалеку розглядали приїжджих.

— Про що повідомляє зі степу сторожа? Гуннів не чути? — спитав Кий.

— Не чути…

— У нас теж не чути… Тим несподіванішим може бути їхній напад!

— Не послухали мене. Я поїхав би — і про все домовився б ладком!

— Щоб ми добровільно піддалися гуннам і стали їхніми рабами? — Кий відчув, як у грудях наростає обурення. — Хто б же погодився на таке?

— Згадай долю уличів… Чого вони добилися?

Розмова поволі переростала в спірку. Молода гаряча кров кожної миті могла спалахнути вогнем, і Кий, розуміючи це і не бажаючи сваритися з гостем, став думати, як би спокійніше відповісти княжичу. Але тут раптом на стежці, що в'юнилася від річки до селища поміж кущами калини, з кошиком випраної білизни в руках з'явилася Цвітанка.

Побачивши перед собою Кия у супроводі ошатно вдягнутого незнайомця і цілого почту воїв, дівчина зніяковіла й зупинилась, не знаючи, що робити — пропустити їх поперед себе чи йти далі? Та враз оговталась, гордо випросталась, пригадавши, мабуть, що вона дочка князя, — швидко пішла до хати, де мешкала її сім'я.

Чорний Вепр зупинився і вражено провів її довгим пильним поглядом.

— О Перуне ясний! Яка красуня! — на Цвітанці біліла вишивана сорочка, що гарно облягала її струнку постать, на шиї червоний разок скляного намиста, а в косах синіли дрібненькі польові квіти. — Хто це? Твоя сестра?

Про спірку княжич забув. Стояв і дивився вслід дівчині, схвильований і збентежений, мов побачив яке диво.

— Ні, це князівна Цвітанка, дочка князя Добромира, — нахмурився Кий. — Мій отець віддав їхній сім'ї найліпшу хату, а сестра зодягла князівну в найкращий одяг…

Йому було неприємно, що Чорний Вепр запримітив дівчину і так відразу захопився нею. Від недоброго передчуття холодна хвиля прокотилася попід серцем.

Та княжич не помічав цього.

— Дочка князя Добромира! Яка гарна! — вигукнув ще раз захоплено. — Гм! З-за одної такої зустрічі варто було їхати сюди!

Кий промовчав, бо не хотів сказати щось різке, а Чорний Вепр не відривав погляду від стрункої постаті дівчини і все прицмокував язиком, аж поки князівна не зникла в темному отворі дверей найбільшої хижі, що стояла посеред селища.

Старійшина Тур зустрів княжича, мов сина, — обняв, поцілував у голову. Наказавши отрокам напоїти й нагодувати коней, запросив до хати, де Либідь, гарно одягнута й причесана, подавала на стіл.

— Моя донька, — показав на неї Тур.

Чорний Вепр неуважно вклонився дівчині і, ковзнувши по її обличчю байдужим поглядом, сів до столу.

Це страшенно обурило Кия. «Свиня! Хоч би чемне слово сказав дівчині!» — вилаяв його подумки. Він розумів, що образливим було не те, що Чорний Вепр з першого погляду не вподобав Либеді. Навпаки, коли б уподобав, то це було б навіть неприємно і боляче, бо Либідь кохалася з Ясенем і вони збиралися найближчим часом одружитися. Образливою і обурливою була холодна неувага до дочки старійшини, котрий намагався проявити найщирішу гостинність і любов до сина свого давнього друга й соратника.

Так думав Кий.

А ще він думав і розумів, що ця неувага викликана несподіваним захопленням Цвітанкою і навіть потрясінням, якого зазнав Чорний Вепр під час зустрічі з княжною. І усвідомлювати це Києві було найболючіше, найприкріше.

Після учти княжич забажав побачити князя Добромира.

— Проведи, Кию, — глянув на сина Тур. — Та не затримуйтеся довго біля хворого… Ледве дихає…

Кий хитнув головою.

— Гаразд, отче.

У хатині було напівтемно й прохолодно. Пахло мазями волхва Ракші та свіжою лепехою, розкиданою по долівці.

Князь лежав у кутку, на м'яких овчинах, прикритий вовняною ковдрою. Княгиня Іскра напувала його з дерев'яної чашки теплим козиним молоком, а Цвітанка і Боривой стояли в ногах і сумно дивилися на жовте обличчя й схудлі кощаві руки батька, що лежали на грудях поверх ковдри.

Звикнувши до напівтемряви, Чорний Вепр привітався:

— Здоровий будь, князю! Мій отець, князь Божедар, вітає тебе…

Князь Добромир розплющив примерхлі очі, з цікавістю поглянув на пришельця.

— Сідай, княжичу… Будь гостем, — промовив кволо. Боривой подав гладенько обтесану липову колодочку.

Чорний Вепр сів, запитав:

— Отець прислав дізнатися, чи не потрібно тобі й твоїй сім'ї чого? І як твоє здоров'я?

Добромир кволо усміхнувся.

— Як моє здоров'я?.. Поки що живу… А як буде завтра — одному Світовиду відомо… Дякую князеві за турботу, однак нічого нам не треба. Старійшина Тур подбав і про мене, і про княгиню, і про наших дітей…

— Це добре, — Чорний Вепр на якийсь час замовк, ніби зважав, як запитати про те, що найбільше цікавило його, за чим сюди, власне, приїхав. Потім тихо промовив: — А ще мій отець, князю, хоче знати, чи це правда, що гунни погромили уличів?

По змученому обличчю князя промайнула болісна тінь.

— Так, це правда, — прошепотів ледь чутно. — Сам бачиш…

— Яка ж сила у гуннів? Невже така велика, що могутнім уличам не було чого протиставити їм?

— Сила в Ернака велика… Ми билися хоробро, та цього виявилося замало… Майже всі наші полягли…

Видно було, що князеві важко згадувати чорні дні своєї неслави. На лобі у нього виступив холодний піт, і княгиня змахнула його вологим рушником.

— Чого ж хоче каган Ернак?

— Стати новим Аттілою… Об'єднати гуннів і примусити сусідні племена…

— Невже ми, поляни, не дамо йому відсічі?

— Не знаю… Сила у нього велика… Зібрана в один кулак… А ваша розпорошена… От коли б ви заручилися підтримкою сусідів…

— Що ж сталося з уличами? Гунни винищили їх?

— Не думаю… Ернакові потрібна данина, а не мертва, безлюдна земля…

— Отже, замість тебе він дав уличам іншого князя?

— Не знаю… Але ж без князя не обійтися… У розмову втрутився Боривой.

— Уличі іншого князя не визнають! У них один князь — Добромир!

Чорний Вепр поблажливо усміхнувся.

— Бачиш, княжичу, тепер багато чого змінилося. Після перемоги над уличами каган Ернак зробить з ними все, що захоче. І князем настановить того, хто вірно слугуватиме йому! Може, когось із вашого роду…

— З нашого роду нікого там не лишилося. Мої брати загинули, а ми з Цвітанкою тут…

— Тоді когось не з вашого роду…

— Законним князем уличів є наш отець Добромир!

— Безперечно!.. Як безперечним є й те, що спадкоємцями князя Добромира є ти, отроче, і твоя мила сестра, — Чорний Вепр так пильно глянув на дівчину, що та аж зніяковіла й опустила очі. — Такій красуні личить бути княгинею!

Цвітанка почервоніла і від цих слів і від того, що полянський княжич не зводив з неї чорних пронизливих очей. Княгиня Іскра знітилася зі своїм дерев'яним кухлем у кутку хатини, Боривой так розгубився, що не знав, що сказати, а князь Добромир у знемозі затих і прикрив обличчя рукою. Кий торкнув Чорного Вепра за плече.