Вона зрозуміла, що йшлося про розправу над Катрею. Над її ненависною суперницею. Чудо врятувало Катрю тоді, під час пожежі. Врятувало, щоб знову розрушити всі її так довго виношувані і так добре скомпоновані задуми, які мали принести їй такий бажаний достаток. Коли вияснилося, що Катря щасливо врятувалася від смерті, вона зрозуміла, що спадкоємницею Хуржикового буде Катря, а не Василь. І тоді вона вперше обізвала Катрю відьмою. Справді, лиш якась надприродна, надлюдська сила втрутилася, вберегла її від смерті. І знову Катря стала їй на перешкоді. Навіть якщо Василь об’явиться і забажає одружитися, то мачуха виділить йому частку, яку сама захоче.

“Ні, ні,— це мене не влаштовує!— вирішила твердо.—Або все, або нічого!” З тої миті і до останнього часу вона намагалася зжити дівчину зі світу. В неї все ще не гасла віра, що

Василь живий, що десь, приголомшений тим, що накоїв, затаївся у далекому селі чи місті і колись повернеться. Ось тоді і настане її час! “Ні, тепер Катря не врятується! Не повинна врятуватися!”— прошепотіла крізь зуби.

— Так, так!— підхопила вона почуту думку.— Ходімо до судді! Хай видасть нам відьму! Вона не тільки спалила Хуржика, а й далі робить лубенцям капості. У мого хазяїна молоко у корів відібрала, у Кузьменків два воли здохли в одну ніч, а в Соньки Лихваренкової дитина народилася калікою — обидві ручки без пальців, а замість рота — вовча паща. З чого б це все? Не інакше — наврочила! І не хтось інший, а вона!

Жінки загвалтували:

— Усіх із світу зведе! Спалити відьму!

— Ходімо до судді!

— Несіть дрова! Та сухого хмизу побільше!

— Бийте на сполох! Скликайте людей! Щоб не ми одні, а всім миром судити відьму!

Юрба сколихнулася і рушила до суду. Луша йшла попереду. Її язик не вгавав:

— Скільки зла вчинила! А скільки ще може вчинити! Вона заслужила найлютішої кари!

Її слова падали на людські серця, що кипіли гнівом, як олія на вогонь. Адже всю осінь місто лихоманило, трясло. Розмови про пожежу і страшну Хуржикову смерть не вщухали ні на один день. Майже всі були готові до рішучих вчинків. До голосу тих, хто намагався заспокоїти розбурхані пристрасті, мало хто прислухався.

Натовп був настроєний рішуче. Гарячих голів у ньому не бракувало.

— Якщо суддя одмовить, візьмемо силою!

— Ходімо! Змусимо його видати злочинницю!

Почувши гомін, галас, Пухляков вийшов на ганок.

— Що, люди? Що вам треба?

— Віддай відьму!— ревнули передні і посунули на нього.

Його відтиснули, ввірвалися в камеру, де сиділа ось уже четвертий місяць Катря, схопили її і неодягнену повели на майдан. В небі гув дзвін на сполох, скликаючи лубенців.

Катря не опиралася. Йшла, ледве переставляючи ноги, тремтіла від холоду, була бліда — мов з хреста знята. Знала — ведуть на страту. Тривожні звуки дзвона холодними крижинами падали на її серце, мов відлічували останні хвилини.

Її прив’язали до стовпа, під ноги кинули оберемок сухого хмизу. Хуржиків сусід Оврам, сухий, сивий чоловік, що колись приязно вітався, тепер витягнув з кишені кремінь, трут та кресало, щоб добути вогню. Але трут ніяк не хотів займатися. Луша нетерпляче тупцяла поряд — радила:

— Сильніше бийте, дядьку Овраме! Сильніше!

Однак трут, мабуть, відсирів — не загорався.

Луша з досадою махнула рукою.

— Ет, недотепа! Я принесу жару!— і побігла до найближчої хати.

Тим часом народ прибував — запрудив увесь майдан. Катря з жахом дивилася на ці приготування, на людей, що прагнули її смерті, і відчувала, що вмирає. Сили залишали її. Язик затерп, думки в голові плуталися, не держалися купи. Що сказати цим людям, що так зловороже дивляться на неї і ждуть жорстокого видовища? Що їм сказати?

А дзвін гуде і гуде, мов на пожар, і холодить душу й серце. Вона й без того тремтить у своїй благенькій кофтині, а він ще й душу холодить... А люди все сходяться і сходяться — мов на свято! Людоньки-и! Схаменіться! Я ж ні в чому не винна! Я...

Думки її плутаються. їй здається, що вона кричить на весь голос, на весь майдан, на весь світ, а насправді посинілі губи лише щось шепочуть, і ніхто не чує її волання, що рветься з серця.

Голова її на мить прояснюється, і вона з жахом усвідомлює, що порятунку немає. Зараз Луша принесе жару, кине під хмиз — і спалахне вогонь. І тоді — всьому кінець. Надії на порятунок немає! Єдина надія — на Бога! Більше ні на кого. Тільки на Бога!

Вона підводить очі вгору, до низького зимового неба.

Боже! Єдиний, великий!

А хіба не так усі, хто втрачав надію, в останню мить піднімали очі д’горі і молили-просили Всевишнього: Боже, єдиний, великий! Це остання молитва усіх приречених. У ній

— остання надія і остання втіха.

Боже! Єдиний, великий!

В Катриних очах повно сліз і туги. Як же без неї житиме матінка? Що чекає Настуню, сестричку любу, покійного батька пестунку? Господи-и! Не дай їм загинути! Укріпи їхні сили!

А мороз проймає! Дістає до серця! І ніг не чути. І спину обкладає холодом... Хоча б капелиночку тепла! Де ж той вогонь? І Луша чомусь бариться... Її тільки по смерть посилати!

Ой, як-к х-холод-дно!

А-а, ось і Луша йде! В руках горнятко несе, а в ньому, мабуть, жар, бо сизий димок в’ється. Це ж я зараз погріюся!

Думки її зовсім сплуталися, почали перескакувати з одного на інше, мов горобці з гілки на гілку. Потім зовсім потьмарилися.

5.

Івась мовчки розглядав пожарище. Чи думав він, що все так складеться? Хуржик загинув, його син подівся невідомо де, а Катрю, його тиху, лагідну, кохану Катрю звинуватили у підпалі та мужевбивстві. Та й ще страшніше — у тому, що вона відьма!

Невже це правда? Ні, ні, це брехня! Наклеп! Огидна обмова якоїсь Луші, якої він не знав і не знає, але вже встиг зненавидіти. Ні, повірити важко. Просто неможливо! Адже він знає Катрю, знає її золоте серце! Тут щось не так! Не так! І він зараз піде до судді і про все розпитає, поговорить з дівчиною... Піде й до Луші!

На плече йому лягла легка Парасчина рука.

— Не сумуй, синку! Якось воно буде! Головне — Катря жива! А там дивись — і випустять її...

— Та я не сумую, тітонько... Сама туга серце в’ялить...

Він хотів ще щось сказати старій, та раптом від колодязя долинув Керімів скрик:

— Івасю!

Івась оглянувся.

— Що там?

— Та витягнув двоє відер води, а третього не подужаю... Мабуть, круком[15] за нижню цямрину зачепив. Або за корягу якусь...

— Чекай, я допоможу!

Вони вдвох ухопилися за крука — потягли вгору. Крук піднімався важко, але йшов. Хлопці тужилися щосили, ніби внизу почепилося кам’яне жорно.

Івась пожартував:

— Так ми з тобою увесь зруб нижній витягнемо! І що воно там за чортяка?

Він заглянув у колодязь. Світло-голубого шматочка неба у воді, як це буває у глибокій криниці, не видно, ніби щось його затуляє темне. Чути, як дзюрчить вода.

— Не попускай! Тягни!— загукав Керім.— Бо я впущу!

Івась знову вхопився за жердину і щосили потягнув догори.

Важкий тягар поволі піднімався з глибини. Нарешті, зрівнявся зі зрубом. На нього упало світло.

— Якийсь лантух, чи що?— здивувався Керім.

— Та ні, це не лантух!— скрикнула раптом Параска.— Це... Боже, це ж людина! Утопленик! Кладіть його на землю!

Хлопці ухопили утопленого, що зачепився ременем за крука, перетягнули через цямрину і поклали на сніг.

Перевернули горілиць.

І тут Параска сплеснула руками.

— Господи! Та це ж Василь! Це його одяг! Його чуб!

Івась аж оторопів. Пильніше глянув на обличчя утопленика. Воно було розбухле, спотворене. Очі широко розплющені, аж вирячені. Шкіра у виразках, мов поїдена хробаками... І все ж у ньому щось є Василеве: його вузьке чоло, чорний чуб, хрящуватий ніс... Так, це він! Ось і родимка біля вуха!

— Так, це він! Василь!— підтвердив Івась.— Тут ніякого сумніву бути не може... Як же він опинився у колодязі? Сам стрибнув чи його вкинули?